Біологині Євгенія Прекрасна (в центрі) та Марія Павловська (праворуч) під час сезонної експедиції до Антарктиди, січень 2019 року
Фото:

надане hromadske Євгенією Прекрасною

Двадцять четверта українська експедиція до Антарктиди 2019-2020 років стала унікальною. Вперше після більш ніж двадцятирічної перерви на станцію приїхали жінки-науковиці — двоє з 12 учасників команди. До цього українки востаннє працювали на «Академіку Вернадському» впродовж року у другій експедиції 1997-1998 років. 

hromadske поспілкувалося із трьома українськими науковицями, які в різний час їздили досліджувати Антарктиду, про їхні досягнення, любов до найхолоднішого континенту, роботу в команді та ґендерну рівність.

Світлана Краковська

Нині Світлана Краковська — відома українська кліматологиня, наукова співробітниця Українського гідрометеоінституту, членкиня Міжурядової групи експертів з питань зміни клімату (Intergovernmental Panel on Climate Change). У 1997-му вона була однією з чотирьох українських жінок, які вперше потрапили на антарктичну станцію «Академік Вернадський». Там науковиця займалась метеорологічними спостереженнями.

«Для тих людей, які на той момент були в керівництві, — це було нормально, що поїхали жінки. Бо вони зважали на міжнародне оточення. Але після відбору нас до експедиції у “Комсомольській правді” вийшла публікація, де йшлося про те, що “українці вирішили взяти із собою на зимівлю жінок — і тепер їм зимівля здаватиметься коротшою”. Для мене це тоді був шок», — розповідає Світлана Краковська. 

За словами науковиці, чоловіки ставилися до жінок по-різному. З одного боку — трохи зверхньо, з іншого — намагалися допомогти. Серед аргументів був і такий: жінки слабші фізично. «На це я казала: окей, запровадимо нормативи, адже є жінки, які можуть виявитися набагато сильнішими за чоловіків». 

У членів команди в Антарктиді робота не поділяється на чоловічу або жіночу. Водночас кожен учасник має бути певною мірою замінний на випадок хвороби чи нещасного випадку. У команді Світлани усі вчилися надавати першу медичну допомогу, кермувати човнами й розбиратися, як працюють дизелі. На зимівлю, тобто річне перебування, на станцію традиційно приїжджає 12 людей. Увесь цей час вони живуть відносно ізольованою спільнотою, бо усі станції розташовані досить далеко одна від одної. Найближча до «Академіка Вернадського» американська станція «Палмер», до неї близько 70 кілометрів морем.

Дослідники Української антарктичної експедиції, лютий 2019 року
Фото:

надане hromadske Євгенією Прекрасною

«Упродовж тієї зимівлі я як метеоролог передавала їм телеграми по радіозв’язку. Щоранку і щовечора ми так контактували і завжди перекидалися парою слів про погоду і справи. І в кінці сезону людина, з якою я цілий рік так спілкувалась і жодного разу не бачила вживу, прийшла до нас на станцію зі своїми колегами і ми нарешті зустрілися. Також практичну всю зиму спілкувалися з російською станцією Беллінсгаузена, де тоді була одна жінка — дружина начальника станції. Того року до них не дійшов корабель, що мав привезти продукти. Вони доїдали те, що залишилося, і сусіди, зокрема і ми, щось їм підкидали. Коли була можливість, передавали їм консерви, олію, якісь цукерки».

Відвідати Антарктиду можуть і туристи, які приходять на яхтах або туристичних суднах. Найближчий шлях до української станції на острові Галіндез — від берегів Чилі або Аргентини. Потрапити на саму станцію можна, попередньо домовившись, щоб не заважати полярникам. Світлана розповідає, коли вона працювала, у команди «Академіка Вернадського» був дуже позитивний імідж, туристам ніколи не відмовляли у візитах. Згодом у медіа почала з’являтися інформація, що насправді головна туристична атракція в Антарктиді — це бар «Фарадей» на українській станції. 

«Справді, бували такі роки і такі команди, які серйозно зловживали “вернадівкою”. І ширилася слава про те, що на українській станції “споювали” туристів. Ймовірно, про це і не варто говорити. Але прикро читати про це у відгуках іноземців», — каже науковиця.

Дослідники Української антарктичної експедиції
Фото:

Ігор Дикий

Сама Світлана стала героїнею медійної історії. Йшлося про те, що, ймовірно, українок так довго не пускали в Антарктиду, бо у другій експедиції жінка народила дитину і її довелося евакуювати. «Єдиною жінкою, яка завагітніла в Антарктиді, і яку я знаю, — була я. Зі своїм чоловіком я познайомилась на станції. Він був у складі першої експедиції і лишився на другу. Та, по-перше, мене звідти ніхто не евакуйовував, а по-друге, про це ніхто не знав, допоки я не повернулась до Києва. Я вже мовчу про те, що вагітною я ходила в гори, виконувала всі свої обов’язки, пірнала у гідрокостюмі».

До того, як потрапити до Антарктиди, Світлана вже була досвідченою альпіністкою, бувала у тримісячній науковій експедиції в Арктиці. Каже, звикла до набагато суворіших умов, аніж були в Антарктиді. «Там я вже сама навчала людей, як правильно підніматися по льодовиках, відповідала за туристичне обладнання. Разом з чоловіком ми ходили в гори, причому я була більш кваліфікованою. А він мене навчав керувати човнами у морі та кататися на лижах».

Антарктида
Фото:

Оксана Савенко

Антарктида
Фото:

Оксана Савенко

«Мене завжди бентежило це питання — “як вам жінкою бути в Антарктиді?”. Чесно кажучи, ми не були готові до того, що нам ставитимуть його, коли їхали туди. Ми були просто звичайними жінками, які захотіли поїхати в Антарктиду».

«Я чув різні версії: від “організм жінки не пристосований до таких умов”, до обурення самих чоловіків-полярників. У першому випадку — це навіть не смішно, адже на сусідній американській станції “Палмер”, де такі ж умови, як на “Академіку Вернадському", половина складу експедиції щороку — жінки. У другому випадку чоловіки кажуть: “Ну що це таке, я більше не зможу ходити по станції неголеним чи в самому лише спідньому”. Або ще гірше: “Якщо дружини знатимуть, що туди ще й жінки їздять, вони нас не пускатимуть”».

Євген Дикий, директор Національного антарктичного наукового центру

Світлана наголошує: до Антарктиди точно не їхали за грошима. Сама науковиця в Антарктиді отримувала стільки ж, скільки і в Україні. «Але ця поїздка — це неповторна частина життя. Це мовби ціле життя в житті. Це континент, до якого швидко прикипаєш серцем».

Світлана каже, що бажання повернутися в Антарктиду є. «Мій чоловік туди повертався: він був першу, другу, восьму експедицію, і ще збирається. Але ж хтось мав і за дітьми доглядати». Науковиця зауважує, що радше повернулась би до материка в іншому статусі — або туристки, або теж науковиці, але вже дочекавшись, коли на станції з’явиться нове обладнання для сучасніших досліджень. Наприклад, якщо там буде радар і можна буде вивчати особливості хмар.

Пінгвіни в Антарктиді
Фото:

Оксана Савенко

Марія Павловська

Марія — наукова співробітниця відділу екології і біології Національного антарктичного центру. Рік тому вона вирушила до Антарктиди у сезонну експедицію. А у жовтні цього року науковиця стала однією із восьми переможців конкурсу Наукового комітету з антарктичних досліджень (SCAR). Вона вивчає морський бактеріопланктон — бактерії, які живуть у товщі води і взаємодіють з фітопланктоном — маленькими водоростями. 

Антарктида — не єдина місцевість, де можна проводити такі дослідження. Але тут усі процеси, попри примарну стабільність континенту, дуже динамічні, особливо під час полярного літа, яке триває близько трьох місяців. «Проводити дослідження в Антарктиді — це ніби міряти пульс пацієнта на зап’ястку, тобто там, де його безпосередньо й потрібно міряти. А решта досліджень — це мовби фіксувати пульс десь на коліні. Теоретично можна щось побачити, щось відчути, але це не матиме такого прямого зв’язку, як дослідження, що проводяться в Антарктиді».

Ми працюємо кожного дня, аби ви першими дізнавалися про новини в Україні та світі. Фондуйте в нашу діяльність на Спільнокошті, hromadske дійсно потребує вашої підтримки.
Біологині Євгенія Прекрасна (праворуч) та Марія Павловська (в центрі) під час сезонної експедиції до Антарктиди, січень 2019 року
Фото:

надане hromadske Євгенією Прекрасною

За словами Марії, головна особливість антарктичного континенту — це те, наскільки він різний. На «Академіку Вернадському» умови м’які, «курортні», комфортні для тривалого перебування. Бувають сонячні дні, коли температура сягає +5, і для полярників це вже «дуже спекотно». На самому Південному полюсі, на французько-італійській станції «Конкордія» — суворіші умови. Кожен регіон Антарктики підходить для різних досліджень, має різний ландшафт. Якщо українцям зручно вивчати море, то науковцям на материковій Антарктиді — підлідні озера. 

Марія б залюбки вирушила до Антарктиди на зимівлю, якби не маленька донька. «Мабуть, найяскравіші враження у тому, що ти приїжджаєш туди — і потрапляєш у світ недоторканої природи, де ще 200 років тому людини ніколи не було. Бачиш тварин, які тебе не бояться, бачиш велич льодовиків, океану, гір. Іноді таке відчуття, мовби це якийсь доісторичний чи постапокаліптичний світ. Фантазувати можна дуже багато на цю тему. Але відсутність цивілізації — це унікально».

У сезон до станції приїжджає чимало науковців, і складність виявляється у відсутності приватності. «Ми живемо в кубриках — таких собі купе. У тебе є поличка-ліжечко, і воно завішене шторкою. І це увесь твій приватний простір. Говориш телефоном з родиною, якщо є інтернет, а тут хтось поруч теж сидить і говорить. І ти, ясна річ, не можеш сказати усього, що хочеш».

Морські котики в Антарктиді
Фото:

Ігор Дикий

Антарктида
Фото:

Оксана Савенко

Поки ми говоримо, помічаю у Марії на светрі зображення пінгвіна. Дослідниця каже, що за три місяці бачила їх настільки багато, що врешті перестала дивуватися. Їх було по кілька тисяч на маленькому острові площею в один квадратний кілометр. «Нас, науковців, було 36. Тобто сили явно були неспівмірні», — жартує Марія. А ще пінгвіни дуже активні, гамірні, особливо коли світловий день тривалий.

«Будь-яка реальна тварина, не з картинки — кричить, пищить і має свій запах. Та саме тому й прикольна. Пінгвіни дійсно дуже симпатичні, і коли ми вперше їх побачили, було таке враження: боже, це ж пінгвіни, мі-мі-мі! А потім уже звикаєш і думаєш: все, я вже хочу зелені дерева, не можу бачити пінгвінів».

Пінгвіни в Антарктиді
Фото:

Ігор Дикий

Пінгвіни в Антарктиді, березень 2019 року
Фото:

надане hromadske Євгенією Прекрасною

Євгенія Прекрасна

Біологиня Євгенія Прекрасна їздила до Антарктиди у сезонну експедицію разом з Марією Павловською. Тепер вона проходить відбір, щоб поїхати цього року на триваліші дослідження — на зимівлю. «Найяскравіше враження про Антарктиду — це край, де немає людей. Вони там більше в гостях, а справжніми мешканцями є тварини, птахи і рослини. І вони усі так поводяться, мовби не знають, що людина — дуже небезпечна».

«З 2012-го року я вивчаю антарктичні мікроорганізми. Але тоді я навіть не мріяла, що колись зможу потрапити до Антарктиди. Коли вже там побуваєш, краще розумієш це середовище, можеш краще формулювати запитання, відповіді на які шукаєш, і розуміти одержані результати. Мене приємно здивувало, коли ми приїхали в Антарктиду і відпрацювали там сезон, що дуже багато з того, що спланували, справді там здійснили. Адже планувати, коли ти там ніколи не був, дуже важко. Думаєш: потрібно щотижня виходити в море, відбирати зразки, але важко собі уявляєш, якою там є погода. Може, там шторми щодня чи усе забите льодом. Чи вдасться усе це зробити?».

Біологині Євгенія Прекрасна (ліворуч) та Марія Павловська під час сезонної експедиції до Антарктиди, січень 2019 року
Фото:

надане hromadske Євгенією Прекрасною

Чіткого механізму, як дослідникові потрапити до Антарктиди, немає. У науковій спільноті, яка займається цими дослідженнями в Україні, усі одне одного знають. Коли приходить час сезону, охочі вирушити в експедицію формулюють, що саме хочуть вивчати в Антарктиді. Потім вирішується, скільки потрібно людей, щоби поїхати й виконати те чи інше завдання, формується список групи. Необов’язково бути працівником Національного антарктичного центру, щоби поїхати в Антарктиду, але треба бути активним учасником антарктичних досліджень.

Шлях від Києва до «Академіка Вернадського» триває близько десяти днів. Спершу переліт до Південної Америки з пересадками у Європі — приблизно дві доби. Далі потрібно дістатись до півдня материка — чилійського Пунта-Аренас чи аргентинського Ушуайя. А звідти — близько п’яти днів кораблем.

Антарктида
Фото:

Оксана Савенко

Пінгвіни в Антарктиді
Фото:

Ігор Дикий

«Може бути й більше, якщо сильні шторми. Але у нас все було спокійно. Та усе ж це найбільша хитавиця, яку я переживала в своєму житті. А до того у мене був досвід експедиційної роботи на Чорному морі, де теж були шторми. Але у протоці Дрейка усе значно сильніше: відчуття таке, мовби тебе засунули до пральної машини».

Коли на сезон до станції приїжджає купа людей, які близько року співіснують у своїй замкненій системі — це стрес. Але зазвичай конфліктів не буває. У кожного з науковців власний розпорядок дня. Снідати можна у будь-який час тим, що зможеш знайти у холодильнику. А обід і вечеря — за розкладом. «Якщо не встигаєш, можеш попросити когось відкласти тобі якоїсь їжі. Бувало, наприклад, відбираєш зразки у морі і не можеш приїхати й пообідати, бо опускаєш гідрохімічний зонд у цей час». 

«Інтернет на станції практично не працює. Я навіть навмисно писала своїм друзям: перестаньте слати мені картинки, будь ласка. Тому що кожна картинка може усім “завалити” інтернет. Я повидалялась з усіляких чатиків та груп, де є багато флуду й жартів: вони стають недоречними там».

Біологиня Євгенія Прекрасна (праворуч) під час сезонної експедиції до Антарктиди, січень 2019 року
Фото:

надане hromadske Євгенією Прекрасною

Повернення українських жінок-дослідниць на станцію Євгенія схвалює. Каже, що про справжній ґендерний баланс йтиметься тоді, коли люди перестануть цьому дивуватися, позбудуться будь-яких упереджень щодо чоловічої та жіночої роботи.

«Був один епізод, коли я поверталась із відбору зразків у морі. Була у величезному червоному комбінезоні, який не підкреслював стать, із червоним замерзлим обличчям та двома бідонами води. Я зайшла у приміщення станції, а там були іноземні туристи. І ось іноземець дивиться на мене і запитує: “Are you a lady?”. Я собі думаю: звісно, я зараз не дуже гарно виглядаю. Але кажу: ну так, жінка. Він так зрадів. Каже, що вчетверте на цій станції, але жодного разу не бачив жінки, і це так чудово, що нарешті з’явилися жінки-дослідниці. Це було приємно почути».

Поділитись: