«Люди були без рук, очей, ніг. Ми їх забирали з алей, парків, дитячих майданчиків» — медик швидкої з Миколаєва

24-річний Михайло Котляров працює фельдшером невідкладної допомоги в Миколаєві. Ми розмовляємо з ним одразу після його добової зміни, яка, на диво, минула спокійно — жодного виклику до поранених від обстрілів. «Тьху-тьху-тьху», — каже Михайло. 

Він прийшов на роботу у 20 років, одразу після коледжу. Саме тоді в Україні був спалах кору, уже згодом — пандемія коронавірусу. А з лютого почалася повномасштабна війна, виїзди на місця після обстрілів, десятки поранених від осколків, дитячі смерті. 

hromadske разом із проєктом «Дякуємо серцем» розповідає історію Михайла. Далі — його пряма мова.

500 метрів мінним полем

Ми готувалися до епідемії коронавірусу: робили запаси масок, костюмів, засобів індивідуального захисту. А про війну взагалі ніхто не задумувався, тому її початок був максимально несподіваним і страшним для нас.

Більшість моїх колег після 24 лютого залишилися в Миколаєві. Дехто переїхав жити до лікарні, тому що їхні села окупували росіяни. У мене за весь час не було думок виїхати з міста.Якщо ми, медики, поїдемо, то хто працюватиме?

Звісно, найлегше кинути все, мовляв, нехай хтось інший цим займається, бо моє життя найважливіше. А ті хлопці, які сидять в окопах, хіба їхні життя не важливі?

Перший виклик, який відрізнявся від усіх попередніх — від виїздів до літніх людей з підвищеним тиском або до хворих із температурою, — був за два тижні після початку повномасштабної війни. Люди в автівці підірвалися на міні.

Це сталося в районі одного з підприємств за межами Миколаєва. На той час росіяни окупували вже багато сіл неподалік міста, стояли фактично під Вознесенськом.

Ми зупинилися від місця підриву за 500 метрів. Далі була залізна дорога, і наша машина проїхати там би не могла. До місця вибуху нас супроводжували бійці теороборони, ми йшли слід у слід, не ступаючи ані кроку вбік, бо навколо все було заміноване.

Від машини, у якій підірвалися люди, залишився лише двигун, дверцята висіли на дереві в посадці. Весь метал був розкиданий на метрів 20-30 навколо.

Поряд із машиною лежало тіло першого хлопця, він не мав рук і ніг. Інший був на гірці, його тіло догорало серед сухої трави.

Ми йшли далі, ніби вівці, взагалі не розуміючи, що відбувається і що ми тут робимо.

Побачили, що третього хлопця вибуховою хвилею викинуло теж на гірку. Він мав декілька осколкових поранень, відкриту черепно-мозкову травму, забій внутрішніх органів. Лежав і стогнав. Його потрібно було терміново брати й переносити до нашої машини, щоб надати адекватну допомогу. Але був ризик, що під ним міна. Коли тіло перевірили, ми поклали його на ноші й тим самим маршрутом донесли до автівки.

Четвертого хлопця знайшли за 20 метрів у посадці, він не мав рук і ніг.

«Думав, напевно, це все, але я буду просто мотати йому ногу, поки можу»

Після цього Миколаїв почали обстрілювати «смерчами». Нам доводилося часто виїжджати на осколкові поранення. Людей із травмами було дуже багато: без рук, очей, ніг. Ми їх забирали з алей, парків, дитячих майданчиків.

Наша бригада працює в Корабельному районі (район Миколаєва, який найбільше обстрілюється — ред.), і також ми обслуговуємо ближні села й увесь район під Херсонською областю.

Одного разу ми їхали до села Зелений Гай на виклик. Артилерійський снаряд прилетів у будинок, де жив молодий хлопець. Йому придавило ногу, роздробило стегнову кістку. Сусіди ледве витягнули його з будинку й перенесли до себе. Звʼязку там не було, тому місцеві, щоб викликати швидку, вилізли на дерево.

Ми їхали туди на свій страх і ризик. Дорогою по обидва боки бачили підбиту техніку, вежі від танків. Зрештою заїхали до села, де нас зустріли й провели до пораненого в будинок.

Ми з медсестрою почали надавати першу невідкладну допомогу, знеболили, знерухомили кінцівки. І раптом чую віддалений шум. Дивлюся у вікно: усі чомусь біжать до підвалу. Я на колегу — а той усміхається. «Що? — Та літаки. — Які літаки?» І одразу чую свист ракет, виходи. Чотири максимально гучних вибухи, я таких ще ніколи в житті не чув.

Але тієї миті я не відчував страху. Думав, напевно, це все, але буду просто мотати пораненому ногу, поки можу це робити. Коли все припинилося, ми швидко завантажили хлопця до машини, відвезли до найближчої лікарні, де йому надали допомогу.

«Ми їхали на виклик і не знали, хто контролює цю територію»

На початку повномасштабної війни логістика, звісно, була жахлива. Диспетчери передавали адресу, і навіть не було зрозуміло, хто там стоїть — наші чи росіяни.

Нам ще могли сказати: «Ви тихенько підкрадіться і подивіться. Якщо раптом почнуть стріляти, розвертайтеся і їдьте. Будьте максимально обережні».

Ми не розуміли, яка там ситуація. А раптом там бойові дії? А раптом там багато поранених? Що з собою брати, до чого готуватися? Одягати бронежилети? Хто там стоїть? Сіра зона тоді починалася вже за 200 метрів від межі міста.

Утім, ми завжди намагалися доїхати до потрібної адреси, незважаючи на обстріли. На місці вже можна було перележати під парканом, у канаві, посадці, якомусь будинку, поки навколо вибухали касетні снаряди.

Траплялося, що виносили людей із будинків на дверях, тому що не встигали взяти з машини дошку для транспортування.

Але жодного разу не було такого, щоб ми не доїхали через обстріли чи через те, що страшно. А якщо там людина лежить без руки чи ноги — хіба їй не страшно? Для нас головне — працювати з холодною головою.

Дуже багато смертей було під час коронавірусу. Візки з трупами в черзі до моргу. Інколи їх не вистачало, і людей складали на купу. Ми відбоялися ще тоді всього.

Єдине, до чого неможливо звикнути, — це до смертей дітей. Дуже страшно, коли ракети прилітають у дитячі майданчики, садочки. Від цього кров холоне в жилах.

«Ми вдягаємо бронежилети лише на нічні виїзди, щоб не так холодно було»

Якось ми виїжджали на виклик за 15 кілометрів від Олександрівки. Виклик був десь опівночі. Максимально швидко прилітаємо туди, забігаємо в дім, бачимо: лежить чоловік приблизно 50 років. Осколок від касетного снаряда не перебив кістку на нозі, ввійшов у мʼякі тканини. Думаю, нам пощастило, може, він ще й сам дійде до машини.

І раптом знову починається канонада. Ми падаємо додолу в маленькому будиночку 2 на 2 метри — я, медсестра, поранений чоловік, його дружина. Коли обстріли закінчилися, ми завантажили чоловіка до швидкої та поїхали.

Зараз у таких прифронтових селах працюють бійці територіальної оборони, поліція, військові медики. У них ліпші автомобілі, із бронею. Наші автівки, неначе з фольги, кулями прошиваються наскрізь.

Ба більше, у нас узагалі немає касок, а бронежилети, які нам видали, не захистять від розльоту осколків. Пластина в них завтовшки в пів письмової ручки. Я дивлюся на них і розумію, що в мене вдома сковорідка товстіша. Ми їх вдягаємо лише на нічні виїзди, щоб не так холодно було.

(У МОЗ пояснюють, що видали медикам балістичні бронежилети, які дійсно не захищають від розстрілу впритул, однак від уламків захист дають. Там наголошують, що в бронежилетах іншого класу медикам було б важко працювати.)

«Думаєш, напевно, на сьогодні все. А вони ще й ще стріляють»

Моя найжахливіша зміна — коли почали стріляти о 8-й ранку і завершили о 6-й наступного дня. Отримав виклик, поїхав, зібрав поранених, а за 40 хвилин знову обстріли і знову поранені. Знову поїхав, позбирав у людей руки, ноги, привіз до лікарні. Думаєш, напевно, на сьогодні все. А вони ще й ще стріляють.

Памʼятаю, ми виїжджали на виклик у Корабельному районі. Почався обстріл касетними снарядами, і чоловік вийшов із будинку подивитися. Відчинив двері, а осколок залетів у грудну клітку. Ми приїхали, констатували смерть, усе оформили, збираємося йти і чуємо здаля, як за межами району починають вибухати касетні снаряди.

Швидко їдемо звідти, а повторні залпи йдуть у те саме місце, де ми щойно були. У кого вони хотіли влучити? Там лише приватний сектор, церква і школа. Ми швидко даємо газу, приїжджаємо на станцію і никаємося в лікарні.

Страшно буває вночі, коли повітряна тривога, а ти лише повернувся з виклику, підіймаєшся на поверх і думаєш: у той медзаклад вцілили, в інший, а який наступний?

Наша станція швидкої допомоги орендує один поверх у лікарні — туди теж прилітало, чотири місяці тому був обстріл касетними снарядами. Зараз у нашій робочій кімнатці вікно, забите ДСП.

Але найстрашніше — це літаки. Касетні снаряди бʼють із перших днів війни, як і артилерія, до них ми звикли. Правило двох стін або підвал рятують. А літаки і комплекси С-300 зносять будівлі фактично в нуль, до фундаменту.