«Мамо, я йду творити добро». Історія парамедика Івана Штокала

«Іван народився у Львові у 1993-му, мешкав у Поморянах (селище у Львівській області — ред.). Закінчив загальноосвітню та художню школи, грав на сопілці. Потім вступив до Львівського медичного університету на педіатрію, провчився три роки. 12 грудня 2014 року пішов у полк “Азов”», — швидко й емоційно розповідає Віра Штокало про свого сина, парамедика Івана з позивним «Скар».

«Він довго думав, куди йти, — продовжує жінка, — спершу хотів у "Правий сектор". Потім до них прийшов начальник медичного корпусу Маріуполя...»

Врешті-решт Іван приєднався до «Азову». Коли зібрався на війну — мати про це не знала. Він так прагнув служити, що не встиг забрати довідку з університету, тож із собою на фронт узяв заліковку.

«Ми ще перед цим сіли за столом, і він почав мені так говорити:

— Мамо, я зараз вам щось скажу, але ви не нервуйтеся й уважно слухайте. Ви можете дати мені гарантію, що я не помру за пів року чи за рік від якоїсь хвороби?

— Сьогодні ніхто не може дати такої гарантії, — казала я.

— От бачите, а я йду творити добро. Я даруватиму людям життя: батьки матимуть дітей, а діти — батьків.

— А як із тобою щось станеться?

— Мамо, таке життя». 

Іван таки пішов. За вісім років у зоні бойових дій на Донбасі було багато небезпечних моментів. Коли безупинно крило снарядами — Іван усе одно рятував побратимів.

Він пройшов Широкине та отримав нагороду за оборону Маріуполя, яку називав своєю найголовнішою медаллю, важливішою за будь-які ордени.

«Він жив “Азовом”»

За всі роки війни пані Віра бачила сина вдома лише зрідка.

«Він жив “Азовом”. Бувало, не встигне приїхати додому, а йому вже телефонують хлопці: “А коли повернешся? Може, ти не два тижні побудеш вдома, а тиждень?”»

У розмові з нами жінка неодноразово називає Івана доброю, товариською людиною. Розповідає, як він приймав друзів удома, як дозволяв їм брати з холодильника все, що вони забажають.

«Іван добре готував. З нього ще сміялися друзі, мовляв, не ту професію обрав. А він відказував: “А хто б вас тоді лікував?”»

Ще пані Віра згадує, як Іван казав їй не просто давати милостиню людям на вулиці, а цікавитися, чи їм потрібно щось іще, за потреби — прийти до них додому, принести ліків, продуктів.

Розповідає, як торік син прислав їй пакунок фруктів, коли вона захворіла на коронавірус, як діставав рідкісні ліки й віддавав їх людям безоплатно, як ділився грошима з побратимами, що були не на контракті.

«Він не міг уявити, як лікар може брати гроші за лікування. Казав, що зашиє кишені на своєму медичному халаті ззовні та зробить їх всередині, щоб люди не могли класти йому туди гроші».

Також Іван постійно говорив, що дітей потрібно вчити робити добро. Якщо батьки йдуть в лікарню до поранених — обовʼязково мають брати з собою дітей, аби ті бачили й училися «творити добро».

«Я в нього запитувала про лікування військових, які потрапляли до них у полон. Іван розповідав, що один з них переймався: який укол йому дають, чи не вмре він від нього часом.

— А яким ти бачив цього військовополоненого?

— Насамперед я його бачив як людину. Людині була потрібна допомога, і я мав її надати. Я робив перевʼязки полоненим так, як робив би своїм азовцям, як робив би кожному українському військовому».

«Мамо, в нас усе добре… Ні, не дуже добре»

Пані Віра просила сина закінчити університет: довчитися ще три роки, отримати диплом та повернутися до служби. Іван завжди відповідав, що має багато хворих, і за час війни стільки всього дізнався, отримав стільки практики на фронті та в шпиталях Харкова і Дніпра, що це важить більше, ніж теоретичне навчання.

А втім, останнього року хлопець також почав говорити, що диплом усе ж варто отримати.

«Минулого літа, в липні, він приїздив додому й казав, що цей рік уже буде останнім в “Азові”, і він повернеться до навчання».

Проте реальність була інакшою. Від жовтня Іван із побратимами почав інтенсивно тренуватися на полігоні, на звʼязок із матір'ю виходив дедалі рідше.

«Він казав, що може бути велика війна, хоча насправді вони готувалися до цього ще з 2014-го. Вони знали — Іван попереджав, що росія може почати повномасштабний наступ». 

З 24 лютого Іван з матірʼю говорив небагато. Часом не виходив на звʼязок тижнями, лише передавав короткі повідомлення через друзів.

«Він не писав мені, і я боялася йому писати. Боялася, що прослуховують. Знала лише, що він був на позиціях. А потім він телефонує і каже: “Мамо, нарешті я дістався до інтернету. У нас усе добре… Ні, не дуже добре”.

Розповів, що нарешті вони з морпіхами обʼєдналися, і всі вони прийшли на “Азовсталь”».

«Віддайте мертвих»

Пані Віра не розпитувала Івана про «Азовсталь» — відчувала, що синові важко говорити. Знала лише, що медики були в іншому корпусі, окремо від військових.

«Іван розповідав, що на комбінаті було багато цивільних. Казав, що захворів, що болить горло. Я йому відповіла, щоб узяв якісь пастилки, льодяники, а він відповів: “Мамо, тут уже давно нічого немає. Це зовсім інша історія, колись я вам усе розкажу”».

Коли ж у травні від Івана не було новин надто довго — пані Віра почала телефонувати до львівського «Національного корпусу». Там її сконтактували з патронатною службою «Азову».

«Мені підтвердили загибель сина. Але як мати я це відчувала раніше… У мене всередині була пустка, ніби все обірвалося… Тому я й почала сама телефонувати всюди». 

Спершу пані Вірі сказали, що Іван загинув від кулі снайпера, коли рятував пораненого бійця. Але побратими парамедика, яких нещодавно звільнили з полону, розповіли жінці, що Іван потрапив під обстріл на «швидкій», коли виїжджав з «Азовсталі» забирати поранених.

Поки це все, що жінка знає. А ще має довідку з військової частини про смерть сина. Тіло Івана з Маріуполя досі не передали.

«Свого сина я так і не поховала. Звідти привезли лише одного хлопця, який родом зі Львова. Його мама їздила на опізнання, але результатів ДНК дотепер немає. Я кажу: віддайте мертвих — аж ні, навіть їх не віддають, щоб ми не могли з ними бодай попрощатися».

Цей текст є частиною спецпроєкту «У сталевих обіймах», який зібрав понад 30 історій різних людей, яких об'єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.