Мемуари, лобізм та малювання: чим займаються політики, що втратили владу?

Втрата влади може бути болючою. Відчуття впливу та причетності до доленосних рішень, швидкий ритм життя та оточеність низкою помічників — все це зникає мов за помахом чарівної палички. А якщо причиною є поразка на виборах чи втрата довіри колег, додається розчарування або відчуття провини за невиправдані надії.

«Залізну леді» Маргарет Тетчер змусила заплакати «зрада» найближчих соратників, яка стала причиною її відставки.

Для Барака Обами життя після президентства відбувається ніби у сповільненому відео: «Раніше я не стояв у заторах. Я їх створював», — сказав він у інтерв’ю, яке у нього 2017 року для радіо BBC 4 взяв британський принц Гаррі.

Хрестоматійною є історія про розгубленого Білла Клінтона, якого в перший же день після президентства в кав’ярні оточили журналісти — біля нього тепер не було помічників та прес-секретаря, які могли б відгородити від каверзних питань.

З іншого боку, відхід від політичної діяльності дає змогу повернутись до улюбленої професії, розвинути нові хобі або присвятити час сім’ї. До того ж, часи змінюються: якщо раніше колишні політики були змушені негайно шукати роботу і навіть розпродавати майно, щоб уникнути бідності, то зараз у багатьох країнах у них є своєрідні подушки безпеки — державні пенсії чи тимчасові виплати. Втім чимало політиків завдяки своїм зв’язкам швидко знаходять добре оплачувану роботу, а найбільш відомі «на пенсії» можуть позмагатися заробітками навіть із зірками шоу-бізнесу.

Хобі та мемуари

Для Джорджа Буша-молодшого у нову кар'єру переросло захоплення малюванням. Ще декілька років тому він старанно відвідував уроки, а тепер його картини отримують схвальні відгуки критиків і їх навіть можна побачити на виставках. Успіх здобула книга із намальованими Бушем портретами ветеранів воєн, що розпочалися з його наказів.

Та більш звичною для експолітиків справою є написання мемуарів.

Наприклад, зараз у Франції б’є рекорди продажів вже друга книга спогадів Ніколя Саркозі. Маргарет Тетчер після відставки написала три книги мемуарів і заробила ними близько 3,2 мільйона фунтів. Успішними стали спогади Тоні Блера та Білла Клінтона, за які вони отримали щонайменше 4,6 мільйона фунтів та 15 мільйонів доларів відповідно. Але всіх перевершив Барак Обама. Разом зі своєю дружиною він отримав на написання мемуарів 65 мільйонів доларів авансу.

Миротворчість, промови та Netflix

Для тих екслідерів, що не планують відмовлятися від активної суспільної ролі, зразком став Джиммі Картер. Після не надто успішного президентства він вирішив поєднати свої найбільші захоплення — місіонерство та миротворчість. Для цього він створив Центр Картера — неприбуткову організацію на захист прав людини у всьому світі — і став таким собі миротворцем-фрілансером.

Своєю активністю він не раз завдавав головного болю своїм наступникам на посаді. Так, у 1994 році Картер як приватна особа відвідав Північну Корею і запевнив її лідера, що США не посилюватимуть санкції. Тодішній президент США Білл Клінтон не був у захваті. У 2002 році Картер отримав Нобелівську премію миру.

Тепер лідери після виходу на пенсію створюють іменні фонди, що фінансують гуманітарні програми: від грантів на навчання до боротьби з глобальним потеплінням.

Залучати кошти у фонди — та поповнювати власний бюджет — допомагає те, що колишні політики є бажаними гостями на різноманітних з’їздах та конференціях. Британський експрем’єр Гордон Браун за виступи перед працівниками банку у Москві та студентами університету в Саудівській Аравії отримав від 50 до 80 тисяч фунтів. Білл Клінтон лише за першу декаду після президентства заробив промовами більше 100 мільйонів доларів. Барак Обама за три виступи перед працівниками фінансових компаній з Уолл-Стріт отримав біля 1 мільйона доларів.

Саме попередній президент США є справжньою суперзіркою серед екслідерів і б’є всі рекорди за популярністю та заробітками. За кількістю підписників у Твіттері Обама поступається лише співачці Кеті Перрі — за його повідомленнями стежать більше 107 мільйонів осіб. Його твіт у відповідь на расистський теракт у Шарлотсвіллі — де він цитує Нельсона Манделу про те «що ніхто не народжується з ненавистю до іншої людини через колір її шкіри, її походження або релігії» — став найбільш вподобаним в історії соцмережі, отримавши 4,4 мільйона лайків.

Угода Барака та Мішель Обам зі студією Netflix з її 150 мільйонами підписників може взагалі започаткувати новий тренд серед експолітиків. Компанія Обам продюсуватиме низку програм та серіалів, які «стосуватимуться питань раси та класу, демократії та прав людини» і «будуть не лише розважати, а й навчати, об’єднувати та надихати всіх нас».

Лобісти та керівники підприємств: чи можна вірити таким політикам?

Одиниці досягають такої слави як Барак Обама. Деякі експолітики повертаються до своєї попередньої професії і знову стають юристами чи викладачами. Та не менш часто їх запрошують увійти в ради директорів найбільших компаній або стати лобістами.

У США пост у керівництві компаній отримують близько 50% сенаторів. Лобістами у США стають близько 20-25% ексдепутатів, а в ЄС — 30% депутатів Європейського парламенту та більше 50% членів Єврокомісії.

Але призначення експолітиків лобістами — коли вони починають переконувати своїх наступників присвятити особливу увагу інтересам вузької частини суспільства — не можуть не викликати критику. Дехто також вважає, що запрошення експолітиків у керівні органи компаній насамперед сигналізує діючим державним діячам про нагороду, яка може на них чекати за умови прийняття «правильних» рішень.

Тому дуже суперечливим стало рішення експрезидента Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу очолити підрозділ інвестиційного банку Goldman Sachs. Хоча він не порушив жодних юридичних норм, у 2018 році обмудсвумен Емілі О’Райлі звинуватила Єврокомісію у недостатній увазі до цього призначення і заявила, що воно «викликало значне суспільне невдоволення і завдало удару довірі до інституцій ЄС».

У Німеччині кар’єрні рішення експолітиків теж часто викликають сумніви щодо щирості їхніх передвиборчих обіцянок та об’єктивності. Найбільше обурення викликала кар’єра колишнього німецького канцлера Герхарда Шрьодера у державних підприємствах авторитарної Росії. Ще у 2006 Шрьодер отримав високооплачувану роботу в Газпромі і згодом увійшов до керівництва проєктами «Північний потік - 1» та «Північний потік - 2». А у 2017 році він став Головою ради директорів «Роснафти».

До європейських політиків на службі Росії недавно приєднався колишній канцлер Австрії Крістіан Керн, який увійшов до ради директорів державної компанії «РЖД».

Тому тепер, принаймні у Німеччині, спеціальний етичний комітет може впродовж 18 місяців заблокувати працевлаштування експолітиків, якщо воно «може підірвати віру суспільства у чесність уряду». Ангела Меркель вже пообіцяла, що після того, як у 2021 році покине пост канцлера, не шукатиме роботи у приватному секторі.

Що заважає іншим: в’язниця, цензура та власний вибір

Втім не всі політики можуть чи хочуть використати свою впізнаваність та вплив заради власного збагачення.

Багатьом колишнім президентам — особливо у Латинській Америці — спокійно жити не дають звинувачення у корупції. Чимало з них, як-от Лула да Сілва у Бразилії та Отто Перес Моліна у Гватемалі, вже опинилися за ґратами. А експрезидент Перу Алан Гарсія вчинив самогубство, коли перед його будинком з’явилися поліцейські з ордером на арешт.

Китайські екслідери живуть у достатку, але після виходу «на пенсію» зникають з публічного життя. Їхні мемуари часто не проходять сувору цензуру. Колишній генеральний секретар Комуністичної партії Чжао Цзиян свої спогади, в яких він критикував криваве придушення протестів на площі Тяньаньмень, потайки надиктовував на касети, перебуваючи під домашнім арештом. Лише після його смерті їх переправили у Гонконг і там опублікували.

Після виходу на політичну пенсію від свого скромного способу життя не відмовився експрезидент Уругваю, Хосе Мухіка, якого називали «найбіднішим президентом світу». Після відставки з поста сенатора він відмовився від щедрої пенсії, і далі мешкає на невеличкій фермі, де вирощує квіти. Він відхилив пропозицію продати за 1 мільйон доларів своє знамените авто, Фольксваген «Жук» 1987 року, адже тоді «не мав би як перевозити свою трилапу собачку Мануелу». А коли у 2013 році його номінували на Нобелівську премію миру, він одразу заявив, що не прийме її.

Коментуючи здивування його невибагливістю, Мухіка говорить, що світ божевільний, якщо дивується тому, що насправді є нормальним. На його думку, «політики повинні жити так, як живе більшість народу — а не меншість».

Такі погляди не означають, що Мухіка був найбільш ефективним чи справедливим президентом — проте впевненість у тому, що його дії не були корисливими, вже вирізняє експрезидента Уругваю серед багатьох колишніх політичних лідерів.