Боротися за збереження екології та проти поліцейського свавілля у ще доокупаційному Криму. Протистояти російській окупації у 2014-му, створити організацію, що допомагає переселенцям, та дбати про власну дитину, яка народилася у розпал усіх цих подій — у 5-му випуску «Дорогенька моя» Олександра Дворецька, виконавча директорка «Восток-SOS».

Про себе в Криму і що змінилося за п’ять років

Мені дуже складно оцінити себе тоді і зараз. Та якби поставили просте запитання, чи змінилося щось, я би сказала, що змінилося все. Я народилася і виросла в Криму, і до 9 березня 2014 року не планувала звідти ніколи їхати. Тоді мені здавалося, що не можна знайти місця кращого, ніж Крим. Зараз я вже не впевнена, що навіть після повернення Криму я би хотіла повернутися туди жити.

Я вийшла заміж, у мене з'явилася дитина. Організація, яку я очолюю, — теж дитина тих подій, дитина збройної агресії РФ, «Восток-SOS» як реакція на те, що тисячам людей раптом знадобилася наша допомога. Ми вирішили її надавати. Тому моє життя сьогодні — це все те, чого не було в Криму.

Якби я знала тоді небезпеку окупації, я була би менш сміливою

Я думаю, що багато активних людей із Луганська, Донецька, Сімферополя, Ялти запитують себе: а що зробив би я, якби тоді, навесні 2014-го, розумів усю небезпеку ситуації? Якби я знала потенційну небезпеку, яку несе з собою РФ, окупація, що люди будуть зникати, їх будуть катувати, напевно, я була би менш смілива.

Ми і в Криму завжди трохи вибивалися із загальної маси. Я вчилася на філософському факультеті Таврійського національного університету, і нашу компанію навіть там жартома називали «опозиція».

У нас був свій кіноклуб соціального та класичного кіно, ми виходили на акції за рівність, проти міліцейського свавілля тощо.

Говорили: Дворецька завжди проти, їй все не подобається. Є люди, яким все подобається, а є люди, яким усе не подобається. Сказати, що я — типовий представник кримського суспільства, напевно, я не можу.

Виконавча директорка «Восток-SOS» Олександра Дворецька, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

В Україні дуже мало людей цікавляться подіями в інших регіонах. Якщо ми зараз запитаємо, що відбувається в Сумах, або в Луцьку, Черкасах, навряд чи вам добре розкажуть, які там є проблеми, які організації працюють, які активісти живуть. Але це не означає, що життя там зупинилося.

Щоб зрозуміти, як жив Крим до окупації, напевно, треба поглянути на Одесу. Вона буде яскравим прикладом, тому що там є не тільки протидія місцевих еліт, але й російський вплив. Ми жили в схожій атмосфері. Крим входив до трійки регіонів, наприклад, за кількістю судових позовів влади щодо заборони масових заходів. Саме це було профілем роботи нашої організації до того, як я поїхала з Криму. Ми допомагали різним громадським ініціативам, організаціям представляти інтереси в суді і захищати своє право на свободу зібрань від місцевої влади і від поліції.

Я досить часто бувала в Києві і до початку подій, у мене чимало друзів, знайомих. Я не переїжджала в порожнє місце — мала одразу кілька пропозицій місця для проживання, були пропозиції роботи. Всі доволі дбайливо ставилися до мене.

Я дивувалася, коли питали, що у вас відбувається в Криму? Не у нас в Криму, у вас в Криму!

У 2014 році всі вважали, що Крим — це десь дуже далеко, що він ніколи не був таким уже й нашим, і що усвідомити або зрозуміти, що там відбувається, досить складно.

У 14 році я переміщалася між Луганськом, Сімферополем і Києвом з листопада по березень. В період луганського Євромайдану у нас була акція — ми робили привітання місту Луганську, вішали паперові жовто-блакитні прапорці на ялинку, робили гірлянди. На кожному з цих прапорців ми писали побажання. Я писала, що бажаю Україні бути відкритою світу, я бажала міліцію, яку не страшно зустріти на вулиці, що я хочу справедливі суди. Це були три побажання з більше сотні, які писали активісти Євромайдану.

Минуло 5 років, а я досі хочу, щоб ми були більш відкритими. Я досі вважаю, що правоохоронна реформа не відбулася як належне. Я хочу почуватися безпечно поряд з правоохоронцями. У нас тривають тортури, саботування розслідувань. Те ж і з судовою реформою.

Олександра Дворецька у Луганську, лютий 2014 року

Про поїздку в Донецьк

Я не їздила в Луганськ уже після Криму, не вважала це безпечним. Але пам'ятаю, що в перших числах квітня я вирішила, що хочу поїхати в Донецьк. Донецький прес-клуб запросив мене поговорити з журналістами, студентами, розповісти, що сталося в Криму. Ми з моєю колегою з Криму поїхали і говорили: хлопці, у вас точно те ж саме. Ці кілька наметів з російськими прапорами, які стоять на вашій площі, — це не просто так. А в Києві вже наші сидять — зараз дуже важливо вимагати заміну поліції, дуже важливо зрозуміти, хто у вас очолює службу безпеки. Це ті люди, на яких ви могли спертися. Саме тому що ми не могли на них спертися в Криму. Перші, хто нас здав — це була міліція, служба безпеки. Якщо ти розумієш, що вже ніякі правила не працюють, що тебе можуть забрати прямо з акції в офіс «Русского единства» і там катувати, то дуже складно уявити, яким мирний протест може бути. Я пам'ятаю, що я поїхала в Донецьк, і мені так щиро було прикро, тому що у мене з рюкзака зірвали мою жовто-блакитну стрічку.

Я пам'ятаю, що жила у друзів у центрі міста, тому взагалі не користувалася громадським транспортом. Мені було де спати, вони готували їжу. В інший час я намагалася займатися координацією, тому що тривало вивезення українських військових із Криму, ми тут співпрацювали з Олегом Сенцовим, збирали гроші в Києві, щоб передавати їх до Криму і організовувати цей процес.

В один з вечорів я відчула, що від напруження може боліти щелепа

Виїжджали переселенці. У нас були такі дві гугл-форми: мені потрібна допомога і я хочу допомогти. Я намагалася координувати цих людей між собою. Кому треба вивезти сім'ю — я телефонувала: чи є у вас ще вільне місце, чи готові прийняти людей? Я пам'ятаю, як уперше відчула, що може боліти щелепа від того, що ти дуже напружуєшся весь день. Просто стискаєш зуби від того, що інформація, яка до тебе надходить, дуже тривожна. Були й історії, коли людей викрадали, коли люди прямо дзвонять тобі з квартири і кажуть, що в їхню квартиру хтось просто зараз ламає двері, що робити?

Виконавча директорка «Восток-SOS» Олександра Дворецька, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про керівництво громадською організацією

Стало трохи легше, коли якась кількість людей, друзів з Луганська, з Криму вже виїхали. У нас було кілька варіантів: або всім по одному щось робити, або зібратися разом і розділити ці завдання. Так народився «Восток-SOS» як ініціатива, саме тоді ми запустили окремий медіа-проект з інформуванням про ситуацію в Луганській і Донецькій області.

Напевно, найважчий і переломний момент для мене був 25 травня, у день виборів президента України. Тоді затримали нашого колегу Славу Бондаренка. Він висвітлював вибори в Луганській області. Він провів у полоні 4 дні, упродовж яких ми змогли зв'язатися з усіма, з ким тільки у нас були зв'язки. Я дзвонила всім проросійським знайомим у Криму, хто б міг підказати, хто цим займається в Луганській області. Ми просто намагалися врятувати людину.

З того часу почалося дуже багато різних подій. Когось рятували, викуповуючи за 40 тисяч доларів, когось завдяки тому, що літні батьки приходили під будівлі СБУ, плакали. Тоді теж здавалося, що у нас є просто дуже чіткі завдання — врятувати людину, знайти можливість проінформувати, поселити кудись 300-400 людей за день, які просто приїхали на вокзал.

Катувати не можна будь-яку людину, незалежно від того, любить вона Путіна чи Порошенка

Мені здавалося, що весь світ перетворився на відстань між офісом і місцем, де я ночувала. І іноді магазином, де я могла купити кефір. Нам навіть ресторан один привозив безкоштовні обіди. Ми не виходили вдень ​​нікуди. Здавалося, що різниці між життям у Києві і в будь-якому іншому місті взагалі немає, тому що ти його не бачиш.

За ці п'ять років я зрозуміла, що не вийде завжди подобатися всім. Наприклад, ми як організація, займаємося захистом прав жителів, зокрема тих, які залишилися на окупованих територіях. Для нас, як для правозахисної організації, не важлива політична позиція цієї людини, якщо щодо неї вчиняють порушення. Нам здається, що катувати не можна однаково будь-яку людину, незалежно від того, любить вона Путіна чи Порошенка. У нас є правозахисні межі, в яких ми розуміємо, що катувати людей не можна, вбивати без суду людей не можна, затримувати їх і тримати без пред'явлення законодавчих підстав теж не можна. Є межі, в яких ти себе залишаєш, і вони тобі дають можливість відповідати на питання — чому ти дотримуєшся тієї чи іншої позиції.

Виконавча директорка «Восток-SOS» Олександра Дворецька

Друге — ми часто займаємося «непатріотичними справами». Такими, наприклад, як порушення з боку українських військових або чиновників, які працюють в зоні конфлікту. Можливо, перша реакція: як так? У нас війна, ми не можемо деморалізувати, хто ж піде воювати, якщо ми будемо людей, які воюють, називати злочинцями?

Насправді я вважаю, що тільки розголос впливає на те, щоб таких порушень меншало, щоб командування їх не замовчувало, щоб воно на них системно реагувало, працювало з особовим складом.

Ми робимо добру справу, але вона не завжди помітна і зрозуміла. Головне, щоб ти бачив трохи далі. Може, на 5 кроків.

Найскладніше — це мотивація. Для того, щоб люди працювали в громадському секторі, у них повинна бути мотивація, причому це не грошова мотивація. Оплата праці, звичайно, теж важлива. Але в першу чергу повинна бути якась відчутна значимість того, що ти робиш, потрібні перемоги.

А в нашій сфері, у сфері роботи з конфліктом, перемог дуже мало. Коли ти начебто вкладаєш, вкладаєш, і дуже мало бачиш результатів, виникає певна фрустрація, ти не знаєш, а чи дійсно це треба, а чи ти правильно працюєш.

Деякі проблеми за 5 років залишилися незмінними. У людей все ще немає житла або роботи, деякі люди все ще перебувають у полоні або зниклі безвісти. Звичайно, це демотивує багатьох.

Про спільні акції з праворадикалами

Не можна віддавати праворадикальним групам монополію на теми.

Ми не можемо щоразу відмовлятися від теми, коли на акцію разом з нами приходять С14 чи Національні дружини.

Навряд чи вони вийдуть на захист ромів або жителів окупованих територій.

Треба виходити на такі акції, треба підтримувати їх і говорити про важливі речі. Наприклад, під час акції на Банковій, попри обговорення і прохання від організаторів не розповідати, але я говорила зокрема про насильство з боку праворадикальних груп. Про, наприклад, львівські події, про використання не тільки державних органів у боротьбі з активістами, а й ось таких ось радикальних груп. Мені здається, тоді дискусія може бути корисною.

Мені сподобалося, що кілька з учасників акції, які мене відмовляли виступати, сказали, що це справді важливо озвучувати. Важливо і справедливо. Тому нам іноді треба збиратися і говорити не про поточні події, не про справу Каті Гандзюк тільки чи про напади на активістів в Одесі, а говорити про майбутнє. Про те, чого ми хочемо, адже насправді з цими людьми нам не по дорозі. Наше спільне бачення майбутнього відсутнє.

У нас адекватних людей значно більше, ніж може здаватися. Просто радикальні групи гучніші.

Виконавча директорка «Восток-SOS» Олександра Дворецька, Київ, 17 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про свою родину

Наші колеги просили нас виїхати з Костею (чоловіком Костянтином Рєуцьким — ред.) до Грузії на кілька днів, щоб ми могли відпочити. Напевно, це більше навіть стосувалося Кості, тому що він, на відміну від мене, був присутній в усі спекотні дні на Євромайдані на вулиці Інститутській, потім він трохи довше, ніж я, був в Криму. У нас уже були квитки на руках, ми повинні були летіти в Тбілісі, але за день до того, як він повинен був їхати з Луганська, взяли в полон двох наших друзів в Луганську, і ми просто відмовилися. Він пропонував, щоб я летіла сама, але я не дуже була готова це робити. Перша спроба такого відпочинку у нас зірвалася в перших числах травня. Потім нам просто теж мої колеги, вже чеські, сказали, що у них є можливість нас на тиждень вивезти до Праги, просто щоб ми відпочили. Ми поїхали. Нам привели якихось психологів, але ми сміялися з цієї процедури і пили пиво. Незважаючи на заборону, пішли пікетувати російське посольство в Празі, щоб розповісти, що відбувається. У Празі 9 травня мене зустріла новина про те, що затримали Гену Афанасьєва, 10-го — що затримали Олега Сенцова. Ми поїхали в Берлін і теж влаштували акцію ще по Олегу Сенцову, і повернулися до Києва в день проведення так званого референдуму в Луганську і Донецьку.

Мені здавалося, що йому потрібно бути там, де найгірше. Я пам'ятаю, що мені було дуже страшно спочатку. Перший рік я шукала за ключовими словами населеного пункту, де він знаходиться, у Twitter, чи немає там якихось обстрілів або інформації, або ще чогось. А потім в якийсь момент я зрозуміла, що він дуже щаслива людина, що з ним нічого не станеться, просто не може. Не знаю, тому що він хороший.

Я відпустила цю ситуацію. Ще це було пов'язано з тим, що з серпня 2014 року я була вагітна. Всі ці страшні події я переживала паралельно з якимось іншим викликом в своєму житті, що буде якийсь маленький хлопчик. Я про це дізналася вже ближче до листопада, що це буде хлопчик. І з цього часу я розуміла, що мені є про кого дбати, є за кого хвилюватися. І тому їздить Костя і не їжджу я, тому що у мене є інше завдання. Це організація і моя майбутня дитина.

Всі ті люди, які нам телефонують і звертаються, напевно, їм наша допомога потрібна, але вона часто не є такою критичною, як для однієї маленької людини на цій Землі, яка без тебе не виживе. Зараз йому 4. Зрозуміло, що вже легше, його можна залишити з бабусею, дідусем, коли вони приїжджають з Криму в гості, або з татом. А ось перший час це дуже надихало.

Якби у нього було все в цій країні, чого б мені хотілося, то наша робота не мала б сенсу. Тому що ми працюємо над змінами, і дуже легко думати, що ти працюєш над змінами для своєї дитини.

Олександра Дворецька із чоловіком, журналістом Костянтином Рєуцьким та сином

Про політичне майбутнє

Мені б хотілося спробувати. Мені здається, що у мене могло б вийти. Піти і спробувати попрацювати. Все таки, ти 5 років працюєш з темою і ти знаєш її дуже досконально. Іноді здається, що ти знаєш, як треба зробити, як було б добре, щоб будувалася політика, і навіть розумієш, звідки цей ресурс можна взяти, щоб її реалізовувати. Але я б не сказала, що я роблю активні дії. Наприклад, частина людей зараз можуть ходити по політичних партіях, домовлятися, шукати собі місце в списках. Таке я собі дуже складно уявляю. Я взагалі не знаю, як люди входять в політику. Їм повинні зателефонувати? Мені дуже складно зрозуміти, як це відбувається. З держслужбою більш-менш зрозуміло, що є сайт, ти можеш взяти, податися, пройти конкурс, пройти співбесіду і претендувати на якусь позицію, але що стосується політичної позиції, мені дуже складно зрозуміти, як цей ліфт працює.

Про те, що робити з Кримом

Мені здається, що дуже мало зараз можна зробити з Кримом. З одного боку мало, з іншого боку я можу назвати 20 речей, які важливо робити. Відчуття того, що ти не можеш отримати результат. Це роблення потенційно може приносити якийсь результат, але не факт, що такий результат буде. Я вважаю, що найважливіше, що ми можемо робити з Кримом — це максимально зберігати зв'язок з жителями Криму. Ось це відчуття зв'язку через студентів, які повинні вступати до університетів, через видачу біометричних паспортів, щоб кримчани відчували, що саме таким чином вони можуть подивитися інші країни, що вони мають більше можливостей. Включати новорічне привітання президента або звернення прем'єра, в якому будуть звертатися в тому числі до жителів окупованих територій і жителів Криму. Не тільки окремої національності, а й до всіх. Ось це збереження зв'язків - це те, що ми можемо робити. Це те, що залежить від нас, і ніхто нам не може перешкодити приймати людей, давати їм додаткові можливості, допомагати їм. Друга частина — це справедливість, що ті люди, які брали участь в цих всіх кримських подіях, ми знаємо суддю Чорнобука, тобто люди, які з Криму, повинна бачити, що в Україні відбуваються зміни. Я не кажу, що тільки змін в Україні досить для того, щоб Крим повернувся. Але ці позитивні зміни повинні бути, щоб люди хотіли повертатися.

Поділитись: