У 18 — гімн окупантам в обличчя. У 30 — інвалідність унаслідок війни. Доля курсанта-нахімовця, який не зрадив присягу під час анексії Криму

Дмитро Климович, старпом командира пошуково-рятувального судна «Донбас», був звільнений із російського полону півтора року тому. Нині йому 30. А 12 років тому він, 18-річний курсант Академії військово-морських сил імені П. С. Нахімова в Севастополі, був серед тих відчайдухів-нахімовців, які не зрадили присягу й заспівали український гімн — коли окупанти підіймали над академією російський прапор.

«Ми не знали, що з цього вийде така всеукраїнська подія. Бо всі, кому розповідаю, що я вчився в Криму, кажуть: “А, ми знаємо тих хлопців, які гімн співали”. Насправді ми дуже хотіли щось “замутити” на знак протесту, а не знали що. Бо в нас усе позабирали, ми були голі-босі», — згадує Дмитро події «кримської весни».

Про моряка, який не бачив моря, юнацьку безстрашність послати подалі російського капітана, захист Маріуполя, наслідки полону з нічними жахіттями й апатією, а також долю решти легендарних курсантів-моряків — у матеріалі hromadske.

«Казав: “Я моряк”. А вона з мене сміялася»

Валентина Климович обтяжливо виходить з авто: її живіт вказує на 9-й місяць вагітності.

«Буде в нас другий хлопець. Схоже, теж його копія. На УЗД уже видно їхні характерні “климовичівські” носи», — сміється жінка.

Вони живуть у Володимирі на Волині. Звідси і Дмитро, і Валентина. Тут вони познайомилися й відгуляли весілля. 

«Ми з Валею як знайомились, вона питала: “Що, де ти вчишся?”. Кажу: “Я моряк”. А вона з мене сміялася: “Де у Володимирі моряк узявся? По Лузі [місцева річка — ред.] плаваєш?”».

***

Батько в нього — військовий, танкіст, був командиром військової частини у Володимирі. Дмитро теж завжди хотів бути військовим. Думав, куди вступати — у Севастополь (військово-морські сили) чи у Львів (сухопутку). Зрештою, зійшлося на Севастополі.

«Я вирішив зробити таку авантюру, бо я жодного разу з дитинства на морі не був. Думаю, то побуваю вже за всі роки, — сміючись, Дмитро продовжує без прикрашання: — А батько почав шукати зв’язки у Львові, мене не спитавши. Я сказав, що “помру, але у Львів вступати не буду”. Бо все хотів сам. Так я поїхав на край України й вступив в академію в Севастополі». 

На той час Академія ВМС імені Нахімова була єдиним в Україні військово-морським вишем. 2013 рік. Дмитру 18. Принциповий хлопець із Волині опинився в Криму — за пів року до зухвалої військової операції рф із його анексії.

«“Бажаєте продовжувати службу в складі рф?”. Кажу: “Ні, з х*я б це?”»

20 березня 2014 року. Два дні як росія анексувала Крим після незаконного «референдуму». В академії змінювали керівництво й прапори. Дмитро разом із кількома десятками інших курсантів дивився з вікна корпусу на урочисте шикування на плацу. Їх попередили: «Не висовуватись». Та коли на флагшток здійняли російський триколор — вони вибігли й заспівали гімн України. Щоб заглушити їхній спів — у динаміках на повну гучність увімкнули урочисту музику. 

«Ми стояли й дивилися з вікна на це все, а коли ввімкнули російський гімн, сказали: “Пацани, там зараз наш прапор спускають… А пішли. Байдуже”. І ми спустились та почали співати».

Дмитро пригадує, як до них кинулись оператори, які знімали це дійство. Спершу подумалось, що ті біжать їх бити. Але курсанти доспівали, віддали честь, поплескали один одного по плечі й, розвернувшись, пішли в корпус. Дмитра в перших рядах не видно — каже, він був майже при виході. 

Хлопець не одразу зрозумів, що почалась анексія. Каже, вони були ізольовані: жорсткий розпорядок, телефони — лише на вихідні. У місто майже й не виходили.

«Ми зрозуміли, що щось відбувається, коли вже посилили патрулі по інституту. Нас ставили на пости на чергування [починаючи з 24 лютого 2014 року — ред.]. А потім в один прекрасний момент в академії відчинилися ворота, заїхала машина з командувачем Чорноморського флоту рф, вони пошепотілися з нашим начальником — і через день приїхали військові машини з цими “зеленими чоловічками”», — пригадує нахімовець. 

Каже: тих, хто залишився вірним Україні, було із сотню. Це десь третина особового складу. Курсантів вмовляли залишатися на півострові, заманюючи стипендіями в кількасот доларів (тоді як вони отримували близько 200 гривень, що за тодішнім курсом дорівнювало 25 доларам), їжею й гарними умовами.

«Обіцяли забезпечення, завалили російською формою, одразу завезли шведські столи, зробили там страви на вибір: перше, друге, третє (бо нас тоді “Артек-Союз” годував, це був жах). Завезли посуд і пральні машинки, щоб ви розуміли. А їх не було», — каже Дмитро.

Одного дня мене викликали в кабінет до ротного. Я заходжу, а там сидить якийсь мудак у російській формі, капітан третього рангу, і каже мені: «Військову службу у складі російської федерації бажаєте продовжувати?». Кажу: «Ні, з х*я б це?». Він каже: «Усе, я вас зрозумів».Дмитро Климович, колишній курсант-нахімовець, який не зрадив присягу

Дмитро додає: чи то патріотизм, чи то юнацький максималізм — але страху тоді не було. Юнаки вірили, що ситуація якось врегулюється і вони потраплять додому. Більшість курсантів, надто кримці, вирішили залишатися. Але були винятки.  

Ну от, наприклад, мій колега Іван Сметанко сам із Джанкоя, і теж виїхав. Ми з ним навіть служили разом на одному кораблі. А з тими, хто лишився, я не підтримую жодних відносин. Для мене вони зрадники. Бо я вважаю: якщо ти вже склав присягу — її не можна розмінювати, хай які золоті гори тобі пропонували, поїсти чи попити… Ти їй маєш бути вірним до кінця.Дмитро Климович, колишній курсант-нахімовець, який не зрадив присягу

4 квітня 2014-го 103 курсанти-нахімовці разом із частиною командного й викладацького складу виїхали кількома автобусами на материкову частину України.

«Нас зібрав начальник Петро Дмитрович Гончаренко і сказав: “Ми, хлопці, будемо вибиратися з Криму”. І нам таки дали коридор. Зранку [4 квітня] ми виїхали в Одесу».

О 2-й ночі нахімовців зустрічали в Військовій академії Одеси з оркестром і шикуванням особового складу на плацу. Їх вітали, хтось підходив і кивав підбадьорливо: мовляв, усе буде добре, ми разом, з усім розберемось. Спершу курсантів розподілили сюди, а тоді передислокували до Національної одеської морської академії. Яку зрештою й закінчив Дмитро. 

Бої пліч-о-пліч з «азовцями» й полон

У 2019-му Дмитра розподілили до Маріуполя на пошуково-рятувальне судно «Донбас». Спочатку він був офіцером із морально-психологічного забезпечення, а потім — старшим помічником командира. Відтоді вони там жили із Валею на орендованій квартирі. У 2022-му готувалися до народження первістка. 

hromadske говорило з Валентиною восени 2022-го — на той момент Дмитро більш як пів року був у полоні. Він не встиг побачити свого новонародженого сина: сам залишився в Маріуполі, а Валю із речами, зібраними для пологового, відправив машиною знайомих до батьків на Волинь. Через два тижні кадри розбомбленого пологового при Маріупольській лікарні №3, де вони планували народжувати, облетять весь світ. А наступного дня вона передчасно народить їхнього Тимофія. Який не бачитиме батька два з половиною роки.

21 березня 2022-го з Дмитром зник зв’язок. У ворожий полон вони потрапили практично усім екіпажем. Тоді як командир судна виїхав. Плавсклад же воював у міських боях пліч-о-пліч з «азовцями», доки вони не опинилися в оточенні. Далі — Бердянська колонія, Севастополь, Таганрог, Воронеж, Пакіно.

«Зв’язку в полоні не було абсолютно. Мені дали написати тільки один лист (з умовою, що він має бути російською), але навіть не було надії, що він до когось коли-небудь дійде [Валентина отримала цей лист — ред.]. Двічі на день нас гатили — “російський стандарт”: вранці й ввечері. І ще якщо допит. Але мені справ жодних не “шили”, я казав, що нічого не бачив, ніде не був: “Синє море, карі очі, я служу на кораблі”».

Щодо долі своїх однокурсників-нахімовців Дмитро відповідає:

Здебільшого всі служать, ніхто не звільнився. Усі продовжують справу, скажімо так. Є ті, хто теж пройшов полон, є ті, хто загинув. А нас троє однокурсників: я, Іван Сметанко і Сергій Зленко служили потім на одному судні.Дмитро Климович про долю однокурсників-нахімовців

Неконтрольована агресія, нічні жахіття, апатія

На момент нашої зустрічі Дмитра лиш виписали зі стаціонару. Час від часу він тепер мусить лягати на лікування. Після двох із половиною років полону його списали з армії. Після повернення він ще дев'ять місяців пробув у лікарнях: проявляється ПТСР. Йому дали статус особи з інвалідністю внаслідок війни.

«Це поганий сон, нічні жахіття, апатія, неконтрольована агресія. Здебільшого лікування — це антидепресанти та снодійні», — ділиться чоловік.

«Ти бачиш, що людині важко. А допомогти нічим не можеш…» — додає Валя.

Дмитро каже: це наслідки як полону, так і бойових травм. Та нарікає, що, попри поранення, йому так і не виплатили забезпечення під час реабілітації. Тому зараз він судиться з частиною.

«Під час бойових дій у мене була контузія. Є довідка про обставини травми, свідчення, медичний висновок. А в результаті ніхто мені за реабілітацію під час поранення не платив… Словом, так, є і такі ситуації», — чи то більше із сумом, чи зі злістю каже чоловік.

***

Він змінюється на обличчі й м’якшає, коли бачить малого. Той після садочка біжить спершу до мами, а тоді до тата. Дмитро бере на руки свою маленьку копію. Вони навіть кривляться однаково. Видно — це те, що його зараз тримає на плаву.

«Поки що я не маю планів, чим займатись. Ось скоро в нас буде поповнення. І я хочу присвятити сімʼї вільний час. Щоб компенсувати той, який був у мене забраний».

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»