Мільйон доларів чи квиток на потяг. Що можна отримати за перемогу на Олімпіаді

Давньоримський колісничий Гай Апуллей Діокл, який жив у другому столітті нашої ери, за свою кар'єру заробив майже 36 мільйонів сестерціїв. У сучасному еквіваленті це приблизно 15 мільярдів доларів. Діокла можна назвати найбагатшим спортсменом в історії. Для порівняння, зараз новиною світового масштабу може стати те, що баскетболіст Леброн Джеймс досягнув позначки у мільярд зароблених доларів ще під час виступів у НБА.

Більшості сучасних олімпійців такі статки можуть лише снитися, однак це не означає, що вони витрачають своє здоров'я, змагаючись за медалі безкоштовно. Навіть у США, де немає свого міністерства спорту, а спортсмени заробляють на участь в Олімпіаді завдяки краудфандингу, вони все ж отримують преміальні від Національного олімпійського комітету.

Які країни нагороджують за золото Олімпіади найщедріше, чому Міжнародний олімпійський комітет не хоче платити власні призові та як іще можуть заохочувати олімпійських чемпіонів — у матеріалі hromadske.

Країна, яку не можна називати

Почнімо з країни, де олімпійські медалі полюбляють так сильно, що навіть створили державну програму з фальсифікації допінг-проб, узятих на Олімпіадах. Через це в Токіо цю країну представляє лише делегація «Олімпійських атлетів Росії», а на церемонії нагородження замість державного гімну лунає Перший концерт Чайковського.

У Росії золоті медалісти, як і після Ріо-2016, отримають по 4 мільйони рублів (приблизно 54 тисячі доларів), срібні — 2,5 мільйона (34 тисячі доларів), бронзові — 1,7 мільйона (23 тисячі доларів). Ця сума не оподатковується, до того ж кожен призер Ігор (не лише чемпіон) отримає довічну стипендію у 52 тисячі рублів.

Наче непогано, проте преміальні, які не змінюються від Сочі-2014, були зафіксовані у рублях, коли долар коштував значно менше — і тоді чемпіони мали б отримати приблизно 115 тисяч доларів.

Звісно, не слід забувати, що на місцевому рівні до цієї суми можуть додаватися квартири та преміальні від регіональних органів влади (іноді до 2 мільйонів рублів), проте все одно виходить не надто красиво.

Чи критикував хтось рішення російської олімпійської влади не індексувати суми виплат? Тут можна згадати, що в Росії взагалі не заведено критикувати рішення влади.

Скільки заплатить український НОК

В Україні призові більш ніж удвічі перевищують російські. Наш Національний олімпійський комітет за золото в Токіо пообіцяв видати 125 тисяч доларів, за срібло — $80 тисяч, за бронзу — $55 тисяч (тобто більше, ніж у Росії за перемоги).

З огляду на поточні успіхи українців виглядає так, що в підсумку, якщо все складеться якнайкраще, сума виплат від НОК усе ж перевищить 1 мільйон доларів.

Водночас виплати традиційно здійснюють у гривнях за курсом НБУ. Пам’ятаючи про те, що такі суми встановлено ще з Лондона-2012, виходить, що українські призери у гривнях зараз отримають утричі більше, ніж 9 років тому.

Що в сусідів?

А втім, серед країн пострадянського простору Україна не є лідером — та й навіть у п’ятірку найщедріших не потрапляє. Попереду Грузія (318 тисяч доларів), Казахстан ($250 тисяч), Азербайджан ($248 тисяч), Узбекистан ($200 тисяч), Молдова ($166 тисяч) та Білорусь ($150 тисяч).

Інакше розв’язали ситуацію з преміальними в Естонії — там просто не платять за успіхи на Олімпіаді, натомість призначають довічну пенсію в 5,5 тисячі доларів на рік. Виходить менше ніж 500 доларів на місяць, проте якщо зауважити, що середня тривалість життя в Естонії понад 78 років, то загалом за успіх можна заробити 200-250 тисяч доларів.

Хто платить найбільше

У лідерах серед тих, кому видають багато й одразу — трійка з Азії. Це Сінгапур (737 тисяч доларів), Тайвань ($716 тисяч) та Індонезія ($346 тисяч). До того ж у Сінгапурі 737 тисяч — це сума вже після виплати податків, а «брудними» спортсмени взагалі заробляють 1 мільйон доларів.

З огляду на те, що за всю історію участі на Олімпіадах Сінгапур заробив 5 медалей, ризик витрат не надто великий. Але все одно вражає — навіть попри те, що йдеться про одну з найбагатших країн Азії.

Проте схоже, що в Азії цього разу особливе ставлення до Ігор — можливо, через бажання проявити себе на Олімпіаді саме в рідному регіоні. До десятки країн із найбільшими призовими входять одразу 7 учасниць із цієї частини світу.

Повністю список виглядає так:

• Сінгапур — 737 тисяч доларів;
• Тайвань — $716 тисяч;
• Індонезія— $346 тисяч;
• Грузія — $318 тисяч;
• Бангладеш— $300 тисяч;
• Казахстан — $250 тисяч;
• Малайзія — $236 тисяч;
• Італія — $213 тисяч;
• Філіппіни — $200 тисяч;
• Угорщина — $168 тисяч.

Як бачимо, серед лідерів із країн G7, тобто елітного клубу найбільш заможних та впливових держав світу, є лише Італія. У її колег усе скромніше — скажімо, США (37 тисяч доларів) та Німеччина ($22 тисячі) далеко позаду.

А Великобританія, як і Естонія, не платить своїм олімпійцям, вважаючи, що вистачить з них і того, що країна підтримує їхню підготовку сумою до 57 тисяч фунтів стерлінгів.

Безкоштовний олімпійський спорт

Як би скромно не виглядали ці суми, ситуація помітно відрізняється від того, що було на початку олімпійського руху.

Тоді спортсменам було суворо заборонено бодай якось заробляти на спорті. Недарма в усіх книжках з історії олімпійського руху є згадка, що перший олімпійський чемпіон із марафону, грек Спірос Луїс, окрім медалі отримав золотий кубок, бочку вина, тонну шоколаду, десять корів і тридцять баранів одноразово, безплатне харчування протягом року й довічне користування послугами кравця та перукаря.

Коротко кажучи, усе що завгодно, але не гроші. А за 17 років американця індіанського походження Джима Торпа позбавили нагород, які він здобув у Стокгольмі-1912 — через те, що він грав у бейсбол на напівпрофесійному рівні й отримував за це гроші.

Становище не змінилося навіть після Другої світової, коли спорт поступово почав комерціалізуватися. Лише з 1992 року, коли була скасована вимога до учасників Ігор обов’язково бути любителями, спортсменам дозволили приймати грошові винагороди від своїх урядів, національних олімпійських комітетів або приватних фондів. Нині про бонуси, навіть у вигляді квартир, зовсім не каже хіба що Північна Корея, де така інформація просто є секретною (як і багато іншого).

Наразі усе частіше виникають розмови про те, що Міжнародний олімпійський комітет міг би й сам нагороджувати спортсменів не лише медалями. Адже, скажімо, у США телекомпанія NBC заплатила за права на трансляцію Олімпійських ігор до 2032 року 7,7 мільярда доларів, а реклами під час Ігор у Токіо продала тільки на 1,25 мільярда.

Попередньо кажуть, що цього року МОК може заробити до 4 мільярдів євро — і певний шматочок цього пирога справедливо було б віддати тим, завдяки кому все це стає можливим, тобто спортсменам.

Але в МОК такі пропозиції наразі відхиляють, запевняючи, що гроші йдуть на підтримку олімпійського руху майбутнього. Самі ж атлети, наприклад, у збірній США, мають право опублікувати до 7 вдячних повідомлень особистим спонсорам. Водночас вони не можуть використовувати жодної інтелектуальної власності Ігор, як-от зображення олімпійських кілець.

«Ім’я вождя» та номер із дев’яток

А проте, як і за часів Луїса, досі можна отримати принаймні пам'ятні подарунки.

Наприклад, Бен Раян, англійський тренер збірної Фіджі з регбі-7, яка перемогла на Олімпіаді в Ріо, отримав від держави ділянку землі площею 1,2 гектара та «ім'я вождя». А індійський стрілець Абхінав Біндра у 2008-му крім грошей здобув право безкоштовно їздити залізницею до кінця життя.

Монгольський дзюдоїст Найдангійн Тувшинбаяра у тому ж 2008-му отримав телефонний номер, що складається з одних лише дев'яток — щасливої цифри у країні. А призерам із ПАР у плаванні та веслуванні після Ігор у Лондоні вручили замість винагороди по корові від місцевого підприємця. Кожному атлетові давали вибір — узяти живу корову чи отримати її еквівалент у вигляді 140 кг в'яленого м'яса.

Автор: Дмитро Литвинов