Мінська припарка від війни. Хто під дулом дипломатичної зброї?

Від іловайських степів до палацу Лукашенка

18 серпня 2014 року українські регулярні та добровольчі підрозділи розпочали операцію з визволення Іловайська. Це мало стати не лише важливою віхою на шляху виходу урядових сил до українсько-російського кордону: Іловайськ також є «ключем» до найважливішої залізниці, що сполучає Донбас із територією РФ.

У ніч проти 24 серпня ситуація різко змінилася не на користь України: на територію Донеччини зайшли оснащені значною кількістю артилерії підрозділи російських збройних сил. Реактивна та ствольна артилерія працювала і з російського боку, через кордон. Укупі з дезорієнтацією командування і браком координації та взаємопідтримки між різними військовими й добровольчими з’єднаннями це призвело до так званого Іловайського котла.

Уже 25 серпня в Мінську відбулися переговори президента України Петра Порошенка з російським президентом Володимиром Путіним. Усупереч поширеній згодом міфології, це була не раптова, а заздалегідь запланована зустріч. Вона мала бути присвячена тиску на Київ, аби той відмовився від торговельної асоціації України з Євросоюзом (нагадаємо, саме політичний та економічний тиск Москви з метою зірвати Асоціацію став «спусковим гачком» Революції гідності).

Але, звичайно, головною темою переговорів стало інше. Саме тому під час розмови Порошенка й Путіна була присутня тодішня глава дипломатії ЄС Кетрін Ештон, яка назвала спілкування «відвертим, але позитивним». Саме там і тоді ці троє політиків домовилися провести найближчим часом у тому ж таки Мінську зустріч робочої групи у форматі Україна — Росія — ОБСЄ, щоб спробувати знайти вихід із кризи на Донбасі. Пізніше це стане Тристоронньою контактною групою, вона ж — Мінська група.

Цікаво, що Олександр Лукашенко, на відміну від усіх інших учасників зустрічі, після переговорів був зовсім не оптимістичним: «На жаль, ситуація в Україні зайшла так далеко, що жодні домовленості на політичному рівні не приведуть до її розв'язання».

«Російська делегація традиційно спізнилася. Вони ввалилися в мармурові хороми, дорогі костюми і брендові портфелі були перев’язані георгіївськими стрічками, — 5 років по тому написала народна депутатка і представниця України в ТКГ Ірина Геращенко. — Атмосфера була настільки наелектризована, що, здавалося, їхні колорадки зараз запалають від наших поглядів. Під час кількагодинної важкої розмови в усієї делегації розривалися телефони — дзвонили військові, в Іловайську росіяни розстрілювали наших воїнів. Порошенко вимагав припинити вбивства, дати нашим військовим коридор. Росіяни пообіцяли...»

А втім, ще перед переговорами Порошенко і Путін, позуючи перед камерами, потисли один одному руки. Згодом це фото широко використовуватимуть політичні опоненти першого.

Від перемир’я до закону про «особливий статус»

Буквально протягом двох діб після цих переговорів військова поразка України стала очевидною всім. Вступ у гру російської армії призвів до деблокування Луганська (на той час українські сили вже майже роз’єднали Луганськ і Донецьк, які планували взяти в облогу, відрізавши їх і від російського кордону). Наступом на Новоазовськ росіяни відбили вже очищену від бойовиків смугу азовського узбережжя.

Резервів та ресурсів для термінового порятунку ситуації в країні не було. На такому тлі й відбулося 5 вересня підписання перших Мінських угод.

Нерідко стверджують, що автором або щонайменше ініціатором угод у їхній остаточній формі був особисто Порошенко. Це хибне твердження походить від того, що ще від зустрічі в Мінську 25 серпня тодішній український президент неодноразово говорив про свій «мирний план» як про основу для припинення боїв.

Але тоді йшлося про інший план, який пропонувався у зовсім інших умовах. Заради його виконання Київ ще 20 червня оголосив одностороннє припинення вогню, яке тривало 10 днів. Проте за цей час наші втрати становили 27 загиблих і понад 60 поранених, а 1 липня штаб АТО заявив про поновлення бойових дій.

Унаслідок цього визволили Слов’янськ, Краматорськ, Сєвєродонецьк, Дружківку, Артемівськ (нині Бахмут) та інші міста. Добробати вийшли на околиці Луганська. Водночас бойовики зі Слов’янська наданим Києвом коридором перейшли в Донецьк і взяли головне місто Донбасу під контроль.

Цікаво, що напередодні підписання «Мінська-1» свій «мирний план» пропонував і Путін — але тоді ж зазначив, що загалом згоден і з «планом Порошенка».

5 вересня посол ЄС Гайді Тальявіні, уповноважений Києва, експрезидент Леонід Кучма та уповноважений Москви, посол РФ в Україні Михайло Зурабов підписали в Мінську Протокол, під яким також поставили підписи тодішні ватажки донецьких і луганських бойовиків Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. Останні двоє підписалися тільки прізвищами, жодних посад чи звань не зазначалося.

Протокол містить такі пункти, як негайне припинення вогню, ухвалення закону про «особливий статус» підконтрольних бойовикам районів і проведення там виборів за цим законом, обмін полонених «усіх на всіх» тощо. Досить абстрактний перелік без вказівки на черговість реалізації домовленостей потребував деталізації. Тож 19 вересня там само в Мінську підписали Меморандум про виконання згаданого Протоколу. Але з 9 пунктів документа цілком виконали тільки один — про утворення моніторингової місії ОБСЄ, яка, втім, одразу почала стикатися з перепонами у своїй діяльності.

Від Буневіля до Дебальцевого

Сьогодні словосполучення «нормандська четвірка» чітко асоціюється з Мінськими угодами. Але так було не завжди. Петро Порошенко, Володимир Путін, французький президент Франсуа Олланд та канцлерка Німеччини Ангела Меркель уперше зустрілися з метою врегулювання «конфлікту на Донбасі» ще 6 червня 2014 року. Відбулося це у французькому містечку Буневіль на території Нормандії — так і виник термін про «четвірку», спершу суто журналістський.

Одним із наслідків цієї зустрічі була поява згаданого вище «мирного плану Порошенка» з перемир’ям 20-30 червня 2014-го. А після підписання «Мінська» історія повторилася: одностороннє припинення вогню було нетривалим, оскільки протягом жовтня бойовики атакували 32-й блокпост (який ЗСУ довелося залишити в ніч на 28 жовтня), після чого розгорнулася битва за Донецький аеропорт.

Після залишення ДАП до преси потрапили таємні карти розмежування згідно з домовленостями від 5 вересня, і виявилося, що аеропорт мали здати супротивнику ще тоді. За тодішньою інформацією автора, отриманою від джерел як у владі та військових структурах, так і серед добровольців, частина бійців із добровольчих формувань відмовилася покидати ДАП, а політичне керівництво країни не наважилося віддати військовому командуванню офіційний публічний наказ.

16 вересня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (так званий закон про особливий статус). Документ загалом передбачав реалізацію Мінських домовленостей і мав термін дії до 31 грудня 2017 року.

Проте стаття 10 закону містила нюанс: вона призначала на 7 грудня 2014 року вибори місцевих рад і голів усіх рівнів в ОРДЛО. У такий спосіб Київ робив заявку на те, що найвагоміше слово належить йому. Такий «особливий статус» не влаштовував Росію та її прибічників на Донбасі. 4 листопада в «ДНР» та «ЛНР» відбулися «загальні вибори», не визнані Україною та світом. Реалізація закону відсунулася на невизначений термін.

У той час бойовики підійшли впритул до Дебальцевого — потужного залізничного вузла, принципово важливого для сполучення між Донецьком і Луганськом. Українські сили в місті опинилися під загрозою оточення.

Саме в цих умовах 11-12 лютого «нормандська четвірка» узгодила Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу, який увійшов в історію як «Мінськ-2».

На початку лютого 2015 року Ангела Меркель та Франсуа Олланд відвідали і Київ, і Москву, а сама зустріч «Норманді» відбулася все в тому ж Мінську. Переговори тривали рекордних 16 годин. Учасники виходили тільки поговорити телефоном (Путін), зарядити телефон (Меркель) та покурити (міністр закордонних справ РФ Лавров). В опублікованих 2018 року спогадах французький експрезидент припустив, що Путін навмисне затягував переговори, аби завершилося оточення Дебальцевого.

17 лютого Рада Безпеки ООН резолюцією №2202 схвалила «Мінськ-2». У цей самий час бойовики наступали на Дебальцеве, звідки з боєм відходили українські війська. Таким чином угоду від самого початку порушили вже в найпершому пункті — про негайне і всеосяжне припинення вогню з 00 год 00 хв 15 лютого.

Атаки на нові рубежі оборони ЗСУ вздовж річки Лугань тривали до 21 лютого, але посунути фронт іще далі супротивник не зміг.

Крім того, так і не відбулося передбаченого «Мінськом-2» обміну полонених за принципом «усіх на всіх».

Від вибухів під Дебальцевим до вибуху на Площі Конституції

17 березня 2015 року Верховна Рада для виконання п. 4 оновлених угод прийняла поправки до «Закону про особливий статус», яким визначила межі окупованих територій. Водночас депутати з подачі Порошенка доповнили закон новою поправкою. Відповідно до неї вибори на окупованих територіях мали відбуватися лише на українських умовах: за участі зареєстрованих Мін’юстом партій, під контролем ЦВК, під захистом МВС, із допуском національних ЗМІ.

Тобто відтепер «особливий статус» окупованих територій міг настати лише після проведення виборів, які, знову ж таки, могли відбутися тільки після фактичного повернення російського проксі-утворення під цілковитий контроль Києва. По суті, Порошенко заблокував виконання «Мінська-2» на законодавчому рівні. Вишенька на торті: закон, дія якого щорічно продовжується, і сьогодні містить норму про проведення виборів... 7 грудня 2014 року.

Тим часом Росія зосередила зусилля на виконанні іншого пункту «Мінська-2» — про імплементацію «особливого статусу» в Конституцію України. На той час цей підхід поділяли не тільки Німеччина та Франція, а й адміністрація тодішнього президента США Барака Обами.

У липні 2015 року президент Порошенко подав до ВР відповідні конституційні поправки. 31 серпня депутати, з палкими суперечками і штовханиною, прийняли їх у першому читанні. Суперечки викликав не лише «особливий статус»: різні політичні сили боролися за і проти концепції децентралізації влади, яку просував Порошенко (див. стенограму засідання).

В той самий час у натовпі, що зібрався на акцію протесту на Площі Конституції перед будівлею ВР, вибухнула граната РГО, забравши життя чотирьох нацгвардійців.

На друге читання поправки не виносилися.

За кілька днів Петро Порошенко заявив, що бажав би «не продовжувати» дію угод.

А новий президент Володимир Зеленський у жовтні 2020 року сказав в інтерв’ю BBC HARDTalk: «Усі знають — і пані Меркель, і пан Путін, я йому неодноразово відкрито говорив... зміни Конституції — ті, які вони хочуть — сьогодні неможливі».

Від Штайнмаєра до Єрмака

Тема «Мінська» знову актуалізувалася 2019 року, після зміни президента України та позачергових виборів до ВР, які вперше в історії дали країні пропрезидентську монобільшість у парламенті.

Ще 28 листопада 2015 року тодішні глави МЗС Німеччини та Франції Франк-Вальтер Штайнмаєр і Лоран Фабіус надіслали своїм колегам Сергієві Лаврову (РФ) та Павлові Клімкіну (Україна) лист із пропозиціями втілення Мінських угод. Нині ці пропозиції відомі як «формула Штайнмаєра».

1 жовтня 2019 року представник України, Росії та ОБСЄ в ТКГ (на той час ними були Леонід Кучма, Борис Гризлов та Мартін Сайдік) підписали відповідний документ. Він передбачає ухвалення нового закону про «особливий статус», який повинен був мати тимчасовий характер, але став би постійним після проведення в ОРДЛО визнаних Києвом та ОБСЄ місцевих виборів.

Президент Зеленський того ж дня скликав спеціальний брифінг, на якому запевнив, що жодних виборів в ОРДЛО не буде без повернення контролю над кордоном, виведення російських військ та роззброєння бойовиків. Проте у тексті «формули» про все це немає ані слова, тож підписання документа спричинило серію протестних акцій у Києві та звернень місцевих рад.

Унаслідок цього чи ні, але обіцяного тоді президентом Зеленським ухвалення нового закону про «особливий статус» не відбулося й досі. Хоча на саміті «нормандського формату» 9 грудня 2019 року в Парижі «формулу Штайнмаєра» схвалили вже особисто лідери України, Росії, Франції та Німеччини.

Відтоді й донедавна Москва від «Норманді» відмовлялася. Лише цьогоріч, 26 січня, у резиденції французького президента Емманюеля Макрона відбулася зустріч на рівні радників, на якій Україну представляв голова Офісу президента Андрій Єрмак. Але її єдиним офіційним результатом стала домовленість про наступну зустріч — 9 або 10 лютого в Берліні.

Якщо вона відбудеться, то практично на сьому річницю «Мінська-2». Але за зовсім іншої міжнародної та внутрішньої ситуації.

Нескінчен(н)а історія

Від самого початку Мінські угоди розглядалися Києвом, Москвою та Заходом по-різному. Для українських президентів — і попереднього, і чинного — ці домовленості завжди були лише тактичними маневрами. За Порошенка угоди підписувалися після військових поразок, але ніколи не виконувалися за стратегічними параметрами.

Так само вони не виконуються і за Зеленського, який, однак, намагається обернути як «Мінськ», так і «Нормандію» на свою користь, постійно акцентуючи на ініціативах щодо припинення вогню, розведення військ та звільнення полонених.

На щастя, сьогодні в цьому Україні сприяють нова політика США у Європі, зміна влади в Німеччині та загалом несподіване єднання Заходу в дипломатичному протистоянні Путіну. Схоже, російський керманич зі своїми вимогами на кшталт «повернути НАТО до меж 1997 року» відкусив більше, ніж може проковтнути — і Києву гріх цим не скористатися.

При цьому ритуальні заяви у відданості «Мінську» за Зеленського залишаються не менш обов’язковими, ніж були за Порошенка. Нічого дивного: саме до цих угод прив’язані нинішні західні санкції проти Москви.

Водночас у внутрішньоукраїнській політичній боротьбі «Мінськ» є своєрідним пропагандистським дубцем, яким гамселять одне одного прибічники нинішнього та попереднього президентів. Якщо шанувальники Зеленського закидають Порошенку підписання «капітулянтських» угод, то симпатики Порошенка нагадують Зеленському про «формулу Штайнмаєра».

А загалом, згідно з опитуванням, 54% українців виступають за перегляд Мінських угод, а 21% — за повну відмову від них. Беззастережно підтримують виконання угод Україною тільки 12%.

Очевидно одне: реальним аргументом на користь імплементації «Мінська» за редакцією Москви сьогодні може бути лише яскраво переможна для Росії військова операція. На яку Путін усе ще не наважується.

Автор: Олександр Михельсон