Мистецтво у бліндажі. Історія гончаря, який став піхотинцем

З ліхтариком на лобі чоловік у військовій формі обережно вирізає дерев'яну ложку невеличким ножем із гачком. Навколо все у стружці. Подекуди чути звуки артилерії.

«Майстерні бувають різними. Цю майстерню можна тягати за собою», — каже Павло Сахно на відео, яке знімав у зоні бойових дій.

13 років гончарства, власна майстерня у Києві, фестивалі та ярмарки — все це видається Павлу чимось із минулого життя. Вже майже 2 роки як чоловік покинув гончарство і пішов добровольцем на війну.

Ложка для побратима

Невисокий блакитноокий з козацьким чубом і запальним поглядом Павло починає розповідати про гончарство щойно зустрічаємося. З ним ми познайомилися в центрі психологічного здоров'я та реабілітації «Лісова поляна». Тут допомагають військовим зі складними стресовими розладами та іншими травмами війни.

У «Лісову поляну» Павло потрапив з контузією та ПТСР. За кілька днів він має повернутися на фронт.

Чоловік розкладає перед нами на стіл дерев'яні ложки різних розмірів і форм. Зроблені з яблуні, вишні та абрикоси. Він привіз їх із собою, щоб провести майстер-клас для інших військових.

«Всі ложки в мене сучасної форми, окрім цієї, — показує Павло на ложку зі світлої деревини, яка вирізняється з-поміж усіх. — Це традиційна полтавська ложка. Її я зробив для свого побратима. Так все і почалося». 

«Треба себе чимось зайняти у вільний від роботи час на передовій. Творчість допомагає триматися», — пояснює він.

Гончарство як справа життя

Павло переїхав із рідної Одеси до Києва, коли йому було 24 роки. Спочатку чоловік працював в американському посольстві, аж поки випадково не потрапив на майстер-клас до гончаря. Справа стала Павловим хобі, а згодом він почав отримувати й замовлення. Чоловік звільнився з посольства і вирішив відкривати власну майстерню в Києві.

У своїй кераміці Павло використовував традиційні візерунки та кольори: «Ми наслідували традиційні вироби за регіонами, але з сучасними матеріалами. Я дивився старі фільми, як-то “Пропала грамота”, ставив на паузу та роздивлявся інтер'єр і посуд, а тоді повторював у своїх роботах». 

«У мене був великий колектив — 13 людей. Ми представляли країну в Ізраїлі, Еміратах, Польщі та Білорусі. В Україні їздили по фестивалях та ярмарках», — згадує він.

«Мистецтво у бліндажі»

Майстерня була для Павла віддушиною і непоганим заробітком, однак із початком повномасштабної війни чоловік поставив усе на паузу й пішов до військкомату. Два тижні провів у теробороні, підстриг козацького чуба, а в середині березня потрапив до ЗСУ.

Спочатку оборона Києва, далі — Харківщини. Аби трохи відвернути свою увагу від постійних обстрілів, Павло вирішив знову зайняти руки: «Згадав, що був на майстер-класі у чоловіка, який робив ложки. Замовив два ножі, ложкорізи й сокиру. Почав шукати нові форми, з чого роблять ложки, чим покривають, який вигляд мають традиційні українські ложки». 

Спочатку побратими ставилися до цього як до чогось кумедного, спостерігали, зате коли побачили перші роботи, реакція була: «Вау!» Перші ложки Павло подарував хлопцям, а потім почалися замовлення серед військових і цивільних.

«Все починається з пошуку дерева, далі працюю сокирою, а потім переходжу до ложкоріза і наждачки. Фінальний етап — покриття олією. І можна користуватися», — розповідає майстер.

Нині за місяць чоловік виготовляє близько 5-8 ложок, більшу частину розпродає, а гроші направляє до підрозділу, в якому служить.

«Я назвав це мистецтвом у бліндажі. Багато є різних митців, які пішли захищати країну, але не полишають своєї справи на війні. У мене було відчуття, що мене і мою справу забули, коли я пішов на війну. Ти наче втрачаєш зв'язок із цивільним життям і зі справою, якою займався все життя. А ложки трохи повернули назад, принаймні я маю зворотний зв'язок від людей», — ділиться Павло.