«Моє рідне місто Донецьк. Країна Україна»: лист із донецького дитинства

На першому фото маленька дівчинка Крістіна, яка живе в рідному Донецьку і насолоджується щасливим дитинством.

Усі побачили, що відбулося вчора. І я не можу мовчати, тому що це неабияк стосується мене і моєї історії. Я народилася і жила спокійним життям у славетному місті, де надзвичайна природа, де професія шахтаря – поважно і знайомо, де спокійна і затишна атмосфера навкруги. Я ходила до школи, займалася співом, мала мрію виступати на сцені і бути яскравою, як усі діти. Поки не той 2014 рік. Війна торкнулася моєї країни і мого міста.

Ми залишили Донецьк з думкою, що це на короткий термін.

Термін у вісім років.

За ці роки я змінила десять місць проживання, тому що обставини змушували. Не так і легко бути кочівником. Або ж людиною, що повсюди носить довідку ВПО (внутрішньо переміщена особа), яка, в принципі, нічого не вирішує. Абсолютно. Помічаю тільки зацікавлені погляди з ніг до голови в державних установах.

Друге фото — мій блокнотик з 2013.

«Мой родной город Донецк, страна Украина».

Крапка. Кінець речення.

10-річна дитина з Донбасу це знала, розуміла і не піддавала жодним сумнівам. І не могло бути певних «але». До 2014 я абсолютно не знала української мови, історії, але раптовий переїзд все вирішив сам. Що стало з маленької дівчинки, яка чула українську раз на два тижні?

Зараз я студентка-бюджетниця Київського національного університету ім. Тараса Шевченка української філології.

Української філології.

Працюю репетиторкою з української.

Я склала ЗНО з української мови на 197 балів. Самостійно.

197 балів.

Я склала ЗНО з рідної історії України на 192 бали.

На цьому моменті хочу подякувати Тетяні Вікторівні, яка готувала мене до історії. Вивчення історії України дало мені не тільки високий бал, а набагато більше — ЗНАННЯ. І я знаю історію творення своєї держави від того, як вперше було згадано слово «Україна» у 1187 році до наших днів. І ніхто не зможе змусити мене вірити в те, що Україну заснував Ленін.

У соціальних мережах я підписана «Вишневська». Знайомі жартують, що то творчий псевдонім. І всі дивуються: чому Вишневська?! Я посміхаюся у відповідь, знаючи правду.

Доводилося змінювати прізвища, щоб хтось з колишніх однокласників, які не виїхали й лишилися там, у черговий раз не знайшов мене. А коли знаходили — про підтримку не може й бути мови. Я боялася. Моя психіка не витримувала і знайшла вихід. По-творчому, правда? Але я лишилася-таки Крістіною Потаповою, хоч і були думки змінити прізвище в паспорті.

Вишневська від слова «вишня». А вишня була у наших предків Священним Деревом Життя. А у свідомості українців вишня — це рідна домівка: «Садок вишневий коло хати» (Т. Г. Шевченко). Не так і випадково я обрала собі такий псевдонім, правда?

Коли я востаннє була вдома (а це 2019 рік), Донецьк зустрів мене зливою і блискавкою. Так яскраво пам‘ятаю цю мить… І тепер не знаю, коли зможу це повторити. Найприкріше, що там лишилися важливі люди.

Не дивлячись на все, Донецьк – Україна. І ніякі папірці з підписом не зможуть це стерти із блокнота 10-річної Крістіни.