НА ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН

Батальйони просять... ні, не вогню. І навіть не просять, вони вимагають справедливості для себе і для тих, кого вважають винуватцями іловайської трагедії.

Нас переконують, що якісь комісії активно розслідують обставини воєнної катастрофи. Та за два місяці тих, хто вирвався тоді з оточення, ще жодного разу не допитали. Тому з бійцями 39-го батальйону тероборони і батальйону «Донбас», які пережили пекло, говорили ми.

І, здається, ми зрозуміли, що було справжньою причиною жахливої поразки, яка почалася під супровід помпезного параду на День Незалежності в Києві.

На карті ротного і взводного 39-го батальйону, які командували блокпостами навколо Іловайська, немає Маріуполя. Замість нього ще радянський Жданов. Воно й не дивно – карті вже 30 років.

«Населенный пункт Александровка западнее Нового Света на карте есть? - Да. – Де-факто его нет. Он не существует в природе. Все карты, которые у нас есть в батальоне – он изображен. Этого населенного пункта нету, который западнее. Это карты, по которым мы действительно воевали», - каже Роман Богатир, начальник розвідки 39-го батальйону.

Найсвіжіша карта, яку бачили командири від Генштабу, – це перевидання карти 1988 року. Там лише Жданов на Маріуполь замінили. А нових доріг та нових лісосмуг там так само немає. Утім, застарілі карти – це лише верхівка айсбергу.

Дмитро Прохоров, командир другої роти 39-го батальйону, згадує: «У меня самая боевая машина была — это КАМАЗ бортовой... Вот садились люди наверх, отстреливались. Подвозил на поле боя и увозил с поля боя тоже. Молодец у нас водитель, боевой»

Ось він, бойовий КАМАЗ 39-го батальйону, який вивіз з оточення не тільки бійців, а й єдину гармату. Тепер його бронюють волонтери.

Юрій Фанигін, волонтер: «Здесь осколки. С той стороны осколки. Это оттуда вылетело. Оттуда стреляли. Это с той стороны стреляли и просто уперлись уже. И вот там то же самое – осколки и пули».
Командування надало не тільки «найкращу» техніку. Воно ще й прислало відповідне підкріплення.

Про це розповідає Дмитро Прохоров, командир другої роти 39-го батальйону: «Приданные к нам БМП, три дня они у нас были. С консервации. Экипаж был — полковой оркестр бывший. Молодцы, боевые, не боялись. Но опыт у них, как у экипажа, почти нулевой».

На блокпостах було по 30 бійців з однією гарматою. А відстань між ними – понад 5 кілометрів. У таку дірку ціла армія може непомітно пройти. Що, врешті, й сталося.

«Вот если соединить эту линию в прямую — это 29 километров. Я хочу генералам напомнить насчет боевого устава еще Советского Союза: дивизия обороняет 10-11 километров. Дивизия, но не батальон», – підкреслює Роман Богатир, начальник розвідки 39-го батальйону.

Роман - у минулому кадровий військовий. Закінчив Сумське вище командне училище. Коли почалася війна, прийшов у військкомат добровольцем. Він каже: саме великі розриви між блокпостами і відсутність прикриття із тилу прирекли українські блокпости на оточення російськими військами. «На момент, когда произошло окружение под Иловайском, за нашей спиной вдоль границы, в направлении Амвросиевка, Тельманово, Новоазовск, войск де факто не было. Граница была голой», – каже він.

Через великі розриви між блокпостами пройшли підрозділи регулярної російської армії. Но блокпости вони вийшли вже із тилу, розповідає Сергій Абдулкін, який 45 діб провів у полоні.

Сергій Абдулкін, колишній полонений, боєць 39-го батальйону, добре пам’ятає ті події. «Мы до последнего момента оставались все на своих местах. Потом со стороны тыла едет колонна, услышали приказ, что это наши. Когда уже подошли метров 80 и выстроились в боевой порядок, тогда мы поняли, что это далеко не наши. Они сказали, что были неофициально. Это были русские, псковская дивизия. У нас все позиции были отрыты, то есть все настроены на фронт. А тут заходят с тыла, когда у нас все окопы, как на ладони».

Проти механізованої колони росіян в українців були лише автомати. Результат – здача і полон. Полонених не вбивали, каже Сергій – звісно, якщо ти не артилерист чи боєць Правого Сектору. Їх відводили і більше ніхто живими їх не бачив. Конвоїри не приховували — таких вбивають. Сам Сергій Абдулкін провів у полоні 45 діб. Недавно його та ще шістьох бранців вдалося виміняти на фуру із продуктами харчування, яку зібрали волонтери. Утім, полоненим на блокпостах повезло більше, ніж добровольцям із батальйону “Донбас”, яким командування наказало покинути Іловайськ лише після повного оточення міста.

Ігор Чайковський (позивний Артист), взводний батальйону “Донбас”: «Как только наша колонна выехала на дорогу, на открытое пространство между полями, а я хочу подчеркнуть, что шли мы без тяжелой техники. Батальон «Донбасс» ехал на легковых автомобилях, на грузовых автомобилях, МАЗ, КАМАЗ у нас был. Нас начали как в тире расстреливать. Просто, как в тире».

У виснаженому чоловіку в лікарні важко впізнати бійця, який ще влітку був героєм численних сюжетів. Це - наслідки полону і останнього бою, який дав тоді Донбас. «Подбили три танка. Один захватили. БТРы, БМД, всего восемь единиц техники вывели из строя или захватили. Взяли восемь пленных», – пригадує Артист.

Жахливого розстрілу можна було уникнути, вважає Артист, якби батальйон вивели заздалегідь, або дали обіцяне підкріплення чи, навіть, просто залишили б в Іловайську: «Там было где укрыться. Те бомбоубежища, которые мы заняли в Иловайске, мы находились непосредственно в них, они выдержали бы артобстрел и дальше мы могли бы держать оборону. А в селе нет ни подвалов глубоких, ни других укрытий. И все равно мы бы не сдались. Но у нас было больше сотни раненных. Их жизнь мы обменяли на свою».

Артист вважає винним у Іловайській катастрофі військове командування - як і командири батальйонів “Донбас” і “Дніпро-1”.

Юрій Береза, командир батальйону “Дніпро-1”: «Якби пан Литвин доповів начальнику сектора Д, а я думаю, що він доповів, що він драпає від Савур-Могили без зупинки, кидаючи все, що нам не дають на превеликий жаль: БМП, танки, пушки, САУ — все вони кидали. Якби ця інформація 23 серпня була на столі у начальника генерального штабу, у міністра оборони, а я думаю вона була і вони б доповіли президенту, не було б параду 23 серпня, не було б наслідків, які ми маємо».

Ще одна причина поразки - постійне перебільшення командуванням масштабу своїх перемог.

«Заходят на южную окраину Иловайска и рапортуют, что город под контролем. Ну зачем обманывать? Не 41-й же год. Зашли на южную окраину — скажите, что город не под контролем», – каже Роман Богатир, начальник розвідки 39-го батальйону.

Те, що, 39-й батальйон зумів вийти із оточення — це результат індивідуальних дій його командирів. Так колишній прапорщик-десантник вивів з оточення цілу роту.

Юрій Лисенко, в.о. командира роти 39-го батальйону: «Ми захватили военнопленных. Мы разговаривали с ними на обмен. Ми не рассчитывали на карты, на планы. То, что мы меняли четверых ихних, мы рассчитывали на 150 человек у меня за спиной».

У батальйоні й досі сподіваються почути відповідь на запитання: чому колишній прапорщик-десантник зумів домовитися про зелений коридор і вивів своїх людей, а генерал не зміг цього зробити? Його солдати потрапили у справжню м’ясорубку.

Роман Богатир, начальник розвідки 39 батальйону: «О каком достойном выводе людей можно говорить, когда ребят раскромсали, расстреливали в упор? О том, как он бежал, просто бежал».

Юрій Лисенко, в.о. командира роти 39-го батальйону: «Русские сказали: «Дайте подождать 15 минут. Потому что переговоры ведутся на высшем уровне. И ваша колона пройдет без задержек». Но генерал ответил, что у меня нет даже двух минут. Всем по боевому приготовить оружие и идти на прорыв. Четыре километра до Червоносельского колонна была разбита полностью. Из 700 человек осталось только 250. - Какой генерал вам дал приказ? - Хомчак. Именно Хомчак».

На найвищому рівні лунають заяви про розслідування обставин іловайської різанини. Та бійці досі не дочекалися навіть слідчої групи. Кажуть, один раз заїжджав якийсь представник прокуратури, послухав і поїхав себе навіть не записавши показань.

У батальйонах, що вийшли з оточення, кажуть: головна причина іловайської трагедії – це не допотопні карти, не застаріла техніка і навіть не росіяни. Це – давня радянська хвороба під назвою тотальне окозамилювання. Тільки раніше мили з щіткою плац і фарбували траву до приїзду начальства, а тепер рапортують про неіснуючі перемоги і знищених ворогів.

Продовженням цієї хвороби стала недавня заява генерала Пушнякова про волонтерів. Мовляв, брешуть гади – насправді не вони годують і одягають армію, а міністерство оборони. А ми взяли й перевірили. І виявилося, що бреше генерал.

До Волновахи з Дніпропетровська шлях не близький — понад 300 кілометрів, а день короткий. Тому волонтери виїжджають о четвертій ранку і світанок зустрічають далеко в дорозі. Адресат, 92га бригада, стоїть між Донецьком і Маріуполем. Через постійні обстріли бійці самі виїжджають назустріч. Одразу привертає увагу нова форма. Невже та сама, що обіцяли генерали Міноборони?

«- А це форма українська нова? - Це хто зміг, те й купив. Деякі хлопці купили за свої кошти. Каски, бронежилети, розгрузки, берци — все самі купили. Так само і я оцю свою купив».

Коштувала іноземна форма недешево, зате вона й берці витримують непрості українські польові умови.

- Це українське взуття? - Нє, не, не українське. - Це скільки вони вже відходили? - АТО. - Все АТО? - Да. - Вони у непоганому стані. - Та ще б покремити 01:25

У бійців все куплене за власні гроші або привезене волонтерами. Покращення роботи Міноборони на передовій так і не відчули.

- То, що ви підвозите, те й маємо. - Тобто і досі залежите від волонтерів? - Поки ще так.

За Волновахою вже давно глибока осінь і ночами мороз, а зігрітися просто ніде.

Денис, командир взводу, каже: «Теплі речі, потім дощі будуть і потрібні дощовики, клейонки. - А теплі речі ще не видавали? - Ще ні. Якісь шапки, бушлати, буржуйки якісь, палатки».

Теплих речей, привезених волонтерами, на всіх не вистачить. Але це краще, ніж нічого. Найбільше ж солдати радіють продуктам харчування і воді. «Звісно, потрібна і вода, і їжа. – зізнається Денис. - А міністерство оборони возить? - На даний час 50 на 50. Інколи привозять. Але водовозки вже іржаві, пити з них не можливо — вода не чиста. - Тобто воду не питну привозять? - Не питну».

Утім, обновки від міноборони все ж надійшли — це військові вантажівки із консервації.

- Вчора тільки прийшла. - Це нова техніка? - З НЗ! - А в якому стані? - Як сказати, не можу. Антифриз просто, як із крана тече.

Поки ми спілкуємося - а це лічені хвилини - під двигуном з'являється ціла калюжа. Той самий антифриз. А можливо, й ще щось. Ігор піднімає капот — всередені все мокре. Ігор відкриває капот — всередені все мокре. «Там тєчь іде і воно закидує на капот», - каже водій Ігор.

Усі прокладки потрібно міняти. Воно й не дивно: у автівці навіть кабіна заіржавіла. На кермі напис ще радянських часів: “Нє жмі дух, дедушка все вижал”. А от обновки 39-батальйону без допомоги з місця не зрушать, хоча волонтери вже привезли для них броньовані екрани.

Дмитро Прохоров, командир другої роти 39-го батальйону, розповідає: «Из шести единиц БРДМ, которые мы получили, мы их смогли погрузить только на тягачи и отвезти опять же волонтеров, которые будут собирать, как конструктор то, что будет ездить и стрелять».

Нові старі машини не мають зв’язку - ні одна із одною, ні з командуванням, ні навіть між членами екіпажу.

«Чтобы дать приказ механику-водителю, командир стучит вот так вот. Я сидел на месте командира одной из БТР. Стучит вот так наводчику, тот лезет вниз, чтобы передать приказ механику-водителю», – показує Прохоров.

Заступник командира батальйону з виховної роботи лише зітхає: зв’язок - велика проблема, але не найгірша. Запропонована командуванням техніка шістдесятих років має броню не набагато міцінішу, ніж кузов звичайних лековиків.

Дмитро Шемшей, заступник командира 39 батальйону по роботі із особовим складом: «В настоящее время нам предлагают вот это. Чтобы вы понимали, вот это пробивает автомат. Вот эта броня сбоку — ее автомат пробивает. Я не могу назвать это броней…»

Тому й почали бронювати свій старий, пробитий кулями КАМАЗ. Броню роблять із мазівських і камазівських ресор, які задля цього зібрали із усієї околиці. А в кузові обладнали капсулу безпеки для пасажирів. На цьому КАМАЗі - і в бій, і з бою.

Волонтер Юрій Фанигін пояснює: «Основная, конечно, его задача — это принять экстренный бой очень мощный и сильный, и спасти весь экипаж. Это водитель, штурман, которых нужно закрыть, как сверху, так и центральной створкой, которая будет отбрасываться и в боевых условиях приставляться. - Типа, как здесь? - Именно такая, только немного меньше».

Зате нову форму у батальйоні вже бачили. У ротного друзі виграли тендер на її пошив для Міноборони і подарували комплект. Піксель американський, зразок — норвезький. Один із комплектів пройшов всю АТО і навіть кольору не втратив. Подобається форма усім. Питань до неї немає. А от у виробників до командування - є.

Дмитро Прохоров, командир другої роти 39 батальйону, каже: «Единственное, что они всегда спрашивают: как вы не получаете, мы, говорят, столько в войска отправляем, куда оно девается?»

Чи зробило висновки з іловайської трагедії наше військове керівництво? Ні. Адже винних досі не покарано. І головна причина поразки – окозамилювання – нікуди не зникла. Наші воїни, як і раніше, чекають від держави нормального забезпечення і викручуються переважно за рахунок волонтерів. Та замість перебудови своєї роботи військове командування постійно ображається, що вся слава дістається цивільним. А от цивільним і солдатам ображатися не має часу. Якщо не ми, то хто?

/Олександр Курбатов, Слідство.Інфо