«Повна антипатія до всього і всіх». Як ветерани борються з самотністю і що треба знати цивільним, щоб їм допомогти

«Повна антипатія до всього»

Сергій був у війську три роки: кулеметником, штурмовиком, командиром спецгрупи. Після восьмого поранення отримав інвалідність та «списався» зі служби.

Повернутися в цивільне життя було складно. Родина розпалася, з більшістю знайомих, які не пішли у військо, припинив спілкуватися. Його вганяли у відчай повсякденні суперечки:

«Я бачив, як людей виганяють з маршрутного таксі. Хлопчина заходить, показує УБД, що він має право на безкоштовний проїзд, а йому кажуть: “Таких, як ти, уже дох*я в автобусі, виходь”. Ну, такі [ситуації] бентежили дуже. Витягував водія, лупив його. Ну, це в момент отак перемикаєшся».

Аби уникнути подібних ситуацій, ветеран замкнувся в собі. Будь-який вихід з дому ставав для нього великим зусиллям над собою.

Навіть коли я знав, що якась там зустріч дуже-дуже мені потрібна, від якої там щось залежить, я лежав і не хотів іти. «Та й х*й з нею...». Повна антипатія до всього й до всіх.Сергій, ветеран російсько-української війни

Подібне відчувала й Анастасія, яка пішла служити у 21 рік. На фронті як бойова медикиня вона пробула три роки й шість місяців.

Перші три дні вдома пригадує з теплом і радістю. Але ці емоції швидко змінилися на почуття самотності.

«Я віддалялася від сім'ї. У соціумі мені було дуже важко, люди мене не розуміли, а особливо я їх. Коли я виходила на вулицю, мені хотілося надіти капюшон, аби мене ніхто не чіпав. Було некомфортно серед натовпу. Я дивилася на них і не розуміла їх», — згадує ветеранка.

Батьки намагалися підтримати дівчину. Радили їй: «Іди кудись походи, до друзів сходи». Але цим зовсім їй не допомагали — навпаки, погіршували стан.

Навіть потім, коли знайшла роботу, мені було не ок спілкуватися з людьми. Мені було не ок узагалі проводити з ними час. От вони там кудись ходили після роботи — у кінотеатри, ресторани, — десь там проводили разом час, а я не розуміла того. Типу: «Ну як це?». І мені було добре вдома самій у своїй кімнаті. І так тривало довго.Анастасія, ветеранка російсько-української війни

Буває і здорова ізоляція

Ветерани здебільшого почуваються самотніми та ізольованими не тому, що поруч із ними немає близьких людей, а тому, що ті не здатні їх зрозуміти. Цей розрив у досвіді створює відчуття чужості — у розмовах, родині, серед друзів.

Людина, яка жила війною, повертається у світ, де її досвіду ніби немає місця. Звідси — непорозуміння, емоційна дистанція, страх бути відкинутим і бажання замкнутися в собі.

Аби уникнути цього, ветерани закриваються. Часто починають пити чи вживати наркотики, каже психолог і ветеран Євген Скляренко.

«У нас дуже багато хлопців, які до війни не вживали. І це є симптомом травми. Якщо з травмою не працювати, то буде ізоляція. Він закриється вдома й буде пити», — зазначає Євген Скляренко.

Непрохані поради, недоречні запитання тільки посилюють у людей після фронту бажання уникати таких розмов.

Іноді цивільні ставлять дуже дивні питання: «А що ти там робив?», «А чи бачив ти відірвані ноги або голови?», «Скількох ти вбив?». Або закидають пораненому: «Ой, та скільки ти там повоював».Євген Скляренко, психолог, ветеран російсько-української війни, керівник ГО «Повернись до мирного життя»

Здоровою вважається тимчасова потреба в усамітненні, коли хочеться трохи побути наодинці з собою. Психолог Євген Скляренко зауважує: «Якщо людина місяць не виходить із дому, це вже небезпечно».

«Бувають моменти, коли я почуваюся одинокою... І я собі дозволяю побути в тій ізоляції, — каже Анастасія і додає: — Але я не лишаюсь у ній надовго. Уже є усвідомленість, що це мені нашкодить. Після двох із половиною років у терапії я вже знаю, що таке здорова ізоляція».

«Я знову відчула, що жива»

«Зараз без антидепресантів я з хати не виходжу», — ділиться Сергій. Ліки допомагають йому долати ізольованість. Ветеран має ПТСР, і з ним може спрацювати будь-який тригер. Ліки допомагають проживати їх спокійніше й усе ж виходити на вулицю та комунікувати з людьми.

А ще психотерапія. Сергій зізнається: був серед тих, хто не сприймав психологів, бо «я ж сильний». Але впоратися самотужки не вдалося.

Анастасії теж допомогла робота з психотерапевтом, це почало її «повертати до життя». Згодом ще й долучилася до ветеранської спільноти.

Я знайшла таких самих, як і я, і це дуже важливо — мати поруч людей, які мають такий самий досвід. Тоді я відчула, що я жива. Я відчула, що все добре... І мене зараз лікує саме те, що я залучена до цього процесу.Анастасія, ветеранка російсько-української війни

Ветеранські ініціативи стають не лише місцем підтримки, а й способом повернути сенс: хтось починає волонтерити, хтось допомагає побратимам адаптуватися, хтось започатковує власні проєкти. Це — нова форма служіння, але вже в цивільному житті.

Один із таких ветеранських просторів створила столична організація «Повернись до мирного життя». Там ветерани та їхні родини можуть отримати психологічну допомогу, долучитися до групових сесій, ретритів і різних активностей.

У ветеранських спільнотах діє своя, особлива логіка підтримки. Там можна говорити про найболючіше без страху, що тебе не зрозуміють чи засудять.

«Колись на групі був хлопчина, який каже: “Я хочу вже з 13-го поверху скинутися”. А йому всі кажуть: “Васю, давай уже швидше. Коли ти це зробиш?”. І для цивільних це звучить дивно, а на групі — ну, усі посміялися, і все нормально. І жоден із нашої групи не покінчив життя самогубством», — згадує Євген Скляренко.

Щоправда, не всі ветерани розуміють потребу єднання як способу порятунку. І саме рідні тут могли б стати тими, хто скерує в бік відновлення.

Близькі можуть дати ветерану номер телефону [ветеранського простору] і сказати: «Слухай, зв'яжешся, є хлопці, які тебе розуміють. Можливо, зараз я не можу тебе зрозуміти, але є люди зі схожим досвідом. І можливо, вони тобі щось підкажуть...». Ну, не зможе мама, дружина чи чоловік бути психотерапевтом для свого близького.Євген Скляренко, психолог, ветеран російсько-української війни, керівник ГО «Повернись до мирного життя»

На його думку, єдина можливість для України зараз «не згоріти» — це розбудова сильної військово-ветеранської спільноти, аби люди могли отримувати повний спектр необхідних їм послуг пліч-о-пліч із тими, хто має аналогічний досвід. Бо повернення воїнів до мирного життя — це не приватна історія окремих людей, а спільний виклик, який визначає, якою буде країна після війни.

Цей матеріал створено у межах програми Vidnova Lab, створеної Commit gGmbH за фінансової підтримки Фонду Роберта Боша.