«На похованнях я іноді виходжу і ридаю. До цього неможливо звикнути». День із патронатною службою «Азову»

Імовірно, близько двох тисяч військових, поліцейських, прикордонників могли загинути під час оборони Маріуполя. І більшість із них (понад півтори тисячі) ще потрібно забрати з міста й ідентифікувати, каже Олена Толкачова з позивним «Гайка», керівниця патронатної служби «Азову».

З початком війни у 2014-му, після Революції гідності, вона прийшла в «Азов» допомагати. Мала лише машину і величезне бажання бути корисною. А далі з розпалом воєнних дій на сході все так закрутилося, що Олена почала опікуватися пораненими, загиблими, їхніми родичами та створила унікальну для України патронатну службу.

З 24 лютого масштаби роботи команди Олени збільшилися в десятки разів. hromadske провело день із патронатною службою полку «Азов».

«Дорогому побратиму від великої азовської родини»

На території київського моргу на Оранжерейній стоїть гул і специфічний запах — працюють три рефрижератори. Всередині в холодильниках моргу вже давно немає місця, тому тіла загиблих, які доставили з фронту, зберігають тут, надворі.

Олена Толкачова виходить зі своєї бордової автівки та прямує до моргу. Її постава — рівна, ходьба — впевнена й відточена. Вона зникає в коридорах моргу, а вже за декілька хвилин у кімнаті ритуальних послуг обирає вінок для загиблого азовця Віталія Удода з позивним «Аладдін». Сьогодні з ним прощатимуться його близькі й побратими.

13 червня Віталій помер у лікарні Мечникова в Дніпрі від поранення, яке отримав напередодні в бою під Запоріжжям. Він досвідчений військовий, брав участь в АТО, був у танковій бригаді. У травні цього року оформився у військову частину 3057 Національної гвардії, до полку «Азов».

«Дорогому побратиму від великої азовської родини», — старанно пише на жовто-блакитній стрічці працівниця моргу.

Двоє кремезних чоловіків виносять тіло загиблого воїна, Олена накриває труну віком, закручує різьбленими гвіздками й бережно притримує її знизу, коли чоловіки вантажать загиблого в бус.

Далі — маршрут на лівий берег Києва, де відбуватиметься прощання з воїном. Сідаю на місце поряд із водієм-військовим, усі вікна відчинені навстіж. На передній панелі автівки — фото загиблого, прапори України й «Азову».

На Північному мосту водій додає гучності на пісні It’s my life, у цей час на швидкості повз нас проїжджає Олена.

«Я думала, що він до кінця війни, до перемоги дійде»

У маленькому дворі, оточеному двоповерхівками з комунальних квартир, зібралося небагато сусідів. Жінки — в чорному, чоловіки — у сонцезахисних окулярах, через які все одно помітно їхні набряклі від сліз очі. З балконів визирають діти, а на невисокому стовпі майорить прапор України.

Нацгвардійці дістають з автівки труну і ставлять її на три старих ослінчики. Один за одним підходять сусіди, щоби попрощатися й покласти квіти.

Зрештою біля труни залишаються троє жінок — і поряд із ними Олена, яка турботливо обіймає маму Віталія.

Хмари на небі важчають і густішають, накрапає дощ. Військові зачиняють труну і переносять її до будинку.

«Я думала, що він до кінця війни, до перемоги дійде», — спокійно й дещо повільно каже мама Віталія, сидячи біля труни в темному коридорі.

«Він же не мучився?» — перепитує жінка в Олени.

«Гадаю, ні. У нас усі військові навчені. Вони мають аптечки, і коли хтось із побратимів отримує поранення, одразу знеболюють одне одного. Не переживайте за це…» — заспокоює Олена й шукає в телефоні інформацію, коли саме був поранений і помер Віталій.

«Зрозуміла? 8 числа — от чого мене того дня так колотило», — каже мама військового жінці, яка стоїть поряд із нею.

Сусіди на вулиці починають потроху розходитися: автобуси, які б мали завезти всіх на Байкове кладовище до крематорію, запізнюються, а дощ — посилюється. Олена в цей час маневрує двором, безупинно говорить телефоном, записує голосові повідомлення, намагаючись усіх прискорити.

«На нас зараз летять усі можливі калібри»

«Те, що ми робили раніше, — це навіть не один відсоток від того, що ми робимо зараз. Це просто якісь космічні масштаби. Дуже важко морально», — каже Олена.

З 24 лютого на плечі 20 людей із команди патронатної служби лягла неспівмірна кількість загиблих і поранених оборонців Маріуполя. Кожного з них потрібно опізнати й гідно поховати, або в разі травми — реабілітувати й повернути до життя.

До команди приєдналися травматологи, в Івано-Франківську відкрили перший добровольчий шпиталь, куди почали приїжджати оперувати медики з усієї країни.

У 2014-му, коли зʼявилися перші поранені, а медреформу ще навіть не запустили, — це було мрією Олени.

«Наші хірурги-добровольці — це лікарі високого класу, з досвідом бойових травм, бо ж самі — переселенці зі східних областей. 

Вони беруться за такі операції, які за кордоном не зроблять. Такий досвід оперування має Ізраїль, але там у бійців специфічні поранення. У них немає такого супротивника, як у нас. Тому що на нас зараз летять усі можливі калібри. Військові отримують складні уламкові переломи, мінно-вибухові травми», — розповідає Олена.

Лікарі, які оперують бійців, докладають зусиль, щоб зберегти їхні поранені руки й ноги, віддалити військових від ампутації та за можливості повернути до служби.

«За кордоном, коли лікарі бачать складність — одразу ампутують. Для них інвалідність не вважається кінцем світу. У них безбарʼєрний простір, інша культура життя з людьми з інвалідністю. Наші хлопці не можуть змиритися з ампутацією, вони хочуть повертатися в підрозділ, воювати. І ми націлені на те, щоб максимально поставити їх у стрій. Нехай не в бойовий підрозділ, але хоча б для роботи в штабі або в аеророзвідці. Ми своїх намагаємося тягнути до кінця».

Окрім лікування й реабілітації, патронатна служба «Азову» бере на себе оформлення всіх документів, за якими поранені або сімʼї загиблих мають отримати виплати від держави. Юристи контролюють, щоб кожен папірець був належно оформлений.

«Ми ведемо бійця від моменту поранення і до його виписки — отримання останнього документа або й грошей на картку. Відстежуємо, щоб усі документи відповідали нормам закону, щоб жодна зайва буква або недописане слово не вплинули на виплату. Це доволі великі гроші, і вони справді рятують хлопців. Вони за ці гроші можуть навіть придбати собі житло».

«Це неможливо сприймати як роботу, рутину. У нас такого немає»

Усі дії Олени під час церемонії поховання чіткі й послідовні. Вона перебирає на себе всі клопоти родичів загиблого військового, щоб ті могли гідно з ним попрощатися.

«Іноді я виходжу і просто ридаю. Бо ж знаю всіх хлопців, яких доводиться ховати. І навіть якщо з кимось особисто не була знайомою, то все одно обличчя постає перед очима. Це вириває душу. Це неможливо сприймати як роботу, рутину. У нас такого немає».

Нічим схожим Олена раніше не займалися. Мала математичну й правничу освіти, свою юридичну фірму. Та все, як і для багатьох нинішніх азовців, змінила Революція гідності.

Тоді Олена пройшла через розстріли й поховання Героїв Небесної Сотні, а з початком війни на сході й окупацією Криму прийшла в «Азов». Мала лише автівку і щире бажання допомагати.

Спершу її попросили привезти їжу, згодом — масогабаритний макет для тренування новобранців.

«А пізніше мені кажуть: “Їдьмо до головного управління МВС, заберемо автомати. Нам видали, а машини немає”, “А їдьмо забрати волонтерську допомогу?”, “А можеш зателефонувати тій людині?”, “Нам терміново потрібен транспорт”, “Нам треба домовитися годувати хлопців-новобранців”», — згадує Олена.

«Потім раптом телефонують: “У нас поранений, його везуть “вертушками” з-під Маріуполя у Дніпро. Треба його зустріти”. 

Я навіть не памʼятаю, як це було. Наче сон. Чи через знайомих, чи я в фейсбуку написала допис — і мені одразу перетелефонували люди, що вони в лікарні Мечникова і готові допомагати». 

Поступово в Олени почали зʼявлятися потрібні контакти та відчуття, що вона — на своєму місці. Власний бізнес довелося закрити.

«Я зрозуміла, що саме в цьому напрямку я можу бути максимально корисною. А одного дня командир мені сказав: “Олено, продовжуй, займайся цим”». 

Так виник медично-волонтерський підрозділ — патронатна служба батальйону, а згодом полку «Азов». Команда добровольців опікувалася пораненими військовими, їхніми сімʼями, спілкувалася з родичами загиблих, взяла на себе оформлення документів для отримання виплат й організацію поховань. Власне, робила все те, з чим державні органи не справлялися.

«Воїн Віталій відходить із цього життя героєм…»

Ми сідаємо в автобус із декількома сусідами Віталія та військовими Нацгвардії. Злива настільки посилюється, що дорога попереду, ніби молоко. На Байковому кладовищі вже чекають побратими Віталія.

Всередину крематорію заносять труну, яку Олена огортає прапором «Азову». Починається служба.

«Воїн Віталій відходить із цього життя Героєм…» — каже наприкінці військовий капелан.

Бійці Нацгвардії з оркестру виконують гімн, азовці — молитву українського націоналіста, а військовий передає прапор України матері загиблого. Тіло воїна опускають для кремації.

Віталій — перший військовий «Азову», якого патронатна служба ховає з початку повномасштабної війни.

Тіла решти загиблих, яких доставили в Київ в межах обміну з російською стороною, зберігають у моргах міста й області. Їх усіх скеровують на ДНК-експертизу, яка має встановити особу військового.

«Раніше, до початку повномасштабної війни, ми робили ДНК в поодиноких випадках. Зараз їх потрібно робити всім, навіть тим, кого ми попередньо розпізнали за шевронами, жетонами. Процедура триває близько місяця, але ми намагаємося форсувати це. Бо батьки просто дуріють», — каже Наталя Багрій, військовослужбовиця, яка в команді патронатної служби «Азову» з 2015 року.

Разом із посестрою Іриною Наталя взяла на себе спілкування з близькими захисників Маріуполя. Від неї рідні військових, зокрема, дізнавалися про загибель своїх родичів, які воювали на «Азовсталі».

«За протоколом, це мав би робити командир, але оскільки він перебував на “Азовсталі” і звʼязку з ним фактично не було, ми просто отримували від нього списки загиблих і контакти родичів. І далі працювали», — розповідає Наталя.

Ця частина роботи була психологічно чи не найскладнішою, зізнається дівчина. До 24 лютого вони мали під своєю опікою близько 50 сімей, у яких рідні полягли в Широкиному, Марʼїнці, Маріуполі, на Світлодарській дузі. Нині — це сотні родин, яких потрібно сповістити про загибель воїна, проте без обставин того, як це сталося, й розуміння, коли тіло можна буде поховати.

«Іноді після того, як ми отримаємо тіла за обміном, батьки телефонують і кажуть: “А можна ми приїдемо опізнавати?” 

Але що там опізнавати? Ми ж не можемо викотити 160 тіл і всіх показувати. Деякі з них — без рук, багато — без голів. Часто вони надходять в активній стадії розкладання, гниття, випаровування. Ми й раніше бачили загиблих, але їхні тіла були цілі. Я розумію, що це незворотний процес. Вони мені навіть не сняться, я настільки втомлююся на роботі, що не думаю про це».

«В “Азові” не може бути інакше. Бо ми велика сімʼя»

Наступного дня після похорону Віталія, Олена з командою приїздить до моргу київської обласної лікарні на Багговутівській на первинне опізнання тіл, які росія повернула 21 червня в межах обміну. Вдягає синій целофановий захисний халат і разом з військовими й правоохоронцями заходить всередину.

Наталя також тут. Її завдання сьогодні — фотографувати тіла, які дістають з чорних мішків для огляду. У разі якщо вони вціліли, дівчина робить знімки татуювань, особливих прикмет військового. Їх звіряють із внутрішньою базою фото, які патронатна служба збирає від родичів.

«Ми також дивимося на форму, ми знаємо наш стрій і можемо відрізнити нашого військового від решти. У них є особливі внутрішні кишені, перевіряємо там документи. Дехто також набивав собі шеврон підрозділу. Але іноді до нас приходять голі тіла. Я розумію, якби це з лікарні… Але, коли це військові, яких ексгумував Червоний Хрест, чому вони голі? Може, вони [росіяни] знімають форму з них? У багатьох також не було цінних речей при собі. Персні мало в кого залишалися», — каже Наталя.

Я заходжу до моргу, коли військові вже почали опізнавати другий десяток тіл. На моїх очах розгортають черговий пакет. Обличчя обвуглене, але чоловік у формі та з усіма шевронами. Прикордонник.

Наталя спритно все фотографує, і вже за кілька секунд на каталці в зал завозять інше тіло. Від нього — лише порох і кістки.

«Якщо нам доставляють тіла, це не означає, що ми беремо під свій патронат лише азовців. Зрозуміло, що опізнаємо всіх і контактуємо з усіма рідними — незалежно від того, чи це морський піхотинець, чи тероборонівець, чи наш азовець», — пояснює дівчина.

І хоч патронатна служба «Азову» досі не має офіційного статусу в Національній гвардії, для людей, які в ній працюють, цей статус викарбуваний у серці.

На підтвердження цього Олена каже: «Ми браття за зброєю — морпіхи, прикордонники. На війні ми всі разом, ми — частина соціуму, армії, держави. Якщо хтось із нас приходить у палату, де лежать бійці, серед яких один азовець і чотири хлопці з Нацгвардії, то ми будемо допомагати всім. Якщо немає ресурсів — знайдемо. Зателефонуємо знайомим волонтерам, вони приїдуть, допоможуть. В “Азові” не може бути інакше. Ми — велика сімʼя».

Частину тіл військових після огляду азовці вантажать назад до автівки «Евакуація 200», щоби відвезти у Вишгород. У цьому київському морзі також більше немає місць.