«На волі від мене було би більше користі» — інтерв'ю Олександра Кольченка з російської в'язниці

Сьогодні рівно 5 років з дня незаконного затримання українця Олександра Кольченка. У Росії його засудили до 10 років ув'язнення. У березні адвокат політв'язня відвідав його у виправній колонії №6 у російському місті Копейськ. Через нього Олександр передав відповіді на запитання Громадського. У яких умовах живе сьогодні Саша, чим цікавиться, як ставиться до подій в Україні — в ексклюзивному інтерв'ю Громадському.

Як ти почуваєшся? Чи отримуєш лікування від аритмії?

У мене все гаразд, не хворію. Деякий час тому я пропив курс вітамінів і ліків від аритмії. Але зараз аритмія мене не турбує, на моєму самопочутті не відзначається, тому і лікування поки не потребую.

Як виглядає твій день, що ти можеш робити? Російська Громадська наглядова комісія писала, що ти живеш мало не в санаторії — як можеш прокоментувати їхній звіт?

Коли адвокат показав мені текст зі звітом про їхній візит, я мало не оглох від такого нахабства. До обіду встигаю почитати, після — гуляю, ходжу до спортивної зали. В мене все гаразд, але не настільки, як хотілося б показати цим правозахисникам із низькою соціальною відповідальністю. Їх, напевно, можна віднести до тієї ж категорії правозахисників, які голодний страйк порівнюють з лікувальним голодуванням.

Звичайно, я не можу заперечувати факт порушення ПВР [правил внутрішнього розпорядку], за яке мене закрили в ШІЗО, — це очевидна річ. Але це не означає, що я вважаю їх покарання справедливим. І взагалі, мені невідомо, за яким принципом обирається покарання — догана, 3, 7, 10 або 15 діб. Адже самі ж «правозахисники» написали, що за те ж саме порушення, за яке мене закрили на Новий рік, наступного разу адміністрація обмежилась усною доганою. І це свавілля вони, напевно, вважають чимось нормальним і справедливим.

Фонд книг нашої бібліотеки дійсно дуже великий, але переважна частина фонду застаріла, більшість книг видано ще за радянських часів. Звісно, є й доволі сучасні книжки (я, наприклад, знайшов книгу «Вся кремлевская рать» Михайла Зигаря, 2016), але таких нових книг не дуже багато. Через це мені вкрай незрозуміло, чому адміністрація заважає мені отримати нову літературу, а ці «правозахисники» їм потакають.

А те, хто мені робить посилки та передачі, та по скільки разів, їх взагалі не повинно хвилювати.

Що ти читаєш?

Минулої весни прочитав декілька цікавих книг. Особливо хотів би відзначити дві книги, які сподобались найбільше: 1) «Роботы наступают: Развитие технологий и будущее без работы» Мартіна Форда [в українському перекладі «Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття»] та 2) «Третья промышленная революция. Как горизонтальные взаимодействия меняют энергетику, экономику и мир» Джеремі Ріфкіна. Обидві книги описують вплив сучасних технологій на економіку та картину світу в цілому: обидві не виключають кризи (або навіть повного колапсу) сучасної капіталістичної системи у недалекому майбутньому. Перша — в результаті революційного, підривного впливу роботів та штучного інтелекту на ринок праці та економіку в цілому (роботи не в змозі купувати товари, що ними виготовляються; окрім того, пролетарі розумової та фізичної праці, що залишились без роботи, можуть рішуче заявити про своє право на частину багатств). Друга — в тому випадку, якщо людство не припинить використовувати викопні види палива. Автор наводить невтішні та, можливо, навіть лякаючі дані: пік виробництва нафти — 7 мільйонів барелів на день — був пройдений у 2006 році, а пік виробництва нафти на душу населення — набагато раніше, у 1979 році.

Обидві книги дуже цікаві. Майбутнє кидає виклики, але ці книги вчергове доводять, що світ не стоїть на місці, а постійно розвивається: межі неможливого з кожним днем все віддаляються. І як би меншості, що володіє владою, капіталом та привілеями, а також їх вірним посіпакам, яким перепадають крихти з панського столу, не хотілося б утримувати нас в середньовічному рабстві — прикутими ланцюгами до робочого місця, до пенсії (якщо пощастить дожити), до догм, забобонів і упереджень, у страху та покорі до влади та закону, від колиски до могили, — майбутнє все одно за вільною формою організації всіх сфер життя суспільства.

Нещодавно прочитав випадково знайдену в бібліотеці книгу «Вся кремлевская рать», написану Михайлом Зигарем. Вона розставляє по полицях всі події, дає уявлення про те, яким чином приймаються рішення, та показує, хто є хто в російській політиці нашої ери.

Також прочитав книгу «На нарах с дядей Сэмом», написану Левом Трахтенбергом, російським емігрантом. Він на своєму досвіді досліджує американську тюремну та судову системи. Причому дуже дотепно, із жаргонізмами, жартами, цитатами з книг тощо.

Остання книга, яку я прочитав — «Над кукушкиным гнездом» Кена Кізі. Знов про каральну систему, але тепер — про психіатрію. Чи лікує психіатрична система? Чи вона тільки карає та ізолює «ненормальних» від «здорового» суспільства.

Як до тебе ставляться інші ув'язнені? Який фактор має для них більше значення — те, звідки ти чи твої погляди?

З іншими ув'язненими, в більшості випадків, у мене немає конфліктів.

Бувають іноді суперечки стосовно «Кримнашу» з особливо твердолобими. Коли таке відбувається і у співрозмовника не лишається аргументів, полюбляють говорити, що нас — українську молодь — вчили історії за іншими підручниками, «промивали мізки».

Але це, мабуть, виключення. Бо тут у нас багатонаціональний колектив (певний час у нашій секції з восьми чоловік перебували представники шести національностей: росіяни, башкір, татарин, азербайджанець, українець (я) та китаєць) і тут не заведено ділити людей на раси, нації.

Як ти змінився за ці п’ять років?

Мені здається, що за ці п’ять років я майже не змінився: немов законсервувався у бляшанці.

Мені про себе важко судити. Напевно, збоку видно краще.

П’ять років минуло від початку анексії Криму. Як ти зараз згадуєш ті події? Чи змінилось твоє ставлення до них?

Під час Майдану ми зустрічались у пабі: обговорювали події та те, яким чином можемо проявити солідарність, іноді дивились прямі включення. На жаль, в Криму майже нічого не можна було зробити. Із початком анексії ми продовжили збиратися, вже на вулиці, але на зустрічах були вже інші люди. На них обговорювались події в Криму.

Я був присутній далеко не на всіх зустрічах: мені було не дуже цікаво — бо там пропонували розмальовувати стіни в жовто-блакитні кольори, вивішувати прапори; хтось пропонував створити проукраїнську політичну партію за російським законодавством. Все, що ми могли зробити — брати участь у антивоєнних заходах, де ми були напоготові до захисту інших протестувальників від тітушок. Але коли на мітинги почало приходити тітушок набагато більше, ніж мітингарів, легальні засоби боротьби себе вичерпали.

Ні, за ці п’ять років моє ставлення до тих подій не змінилось. Я знав, що таке сучасна Росія. Бо нам доводилось проводити акції пам'яті наших товаришів з антифашистського руху, вбитих за свої переконання нацистськими шльондрами; брати участь в акціях солідарності з ув'язненими в РФ товаришами.

Те, що відбувається в Криму останні п'ять років, не йде в жодне порівняння із будь-яким іншим регіоном Росії — гірше, мабуть, тільки в Чечні.

Пам’ятаю, одразу після так званого «референдуму» пара товаришів з Криму запропонувала мені поїхати з ними до Львова на постійне місце проживання, але я відмовився від пропозиції, бо в Криму залишилась родина, дівчина, в яку я був тоді закоханий, друзі та подруги, яких я дуже сильно любив. Зараз, напевно, я би скористався запрошенням: бо на волі від мене було б більше користі — і для родини, і для руху.

Які події в Україні для тебе мають значення, що намагаєшся відслідковувати і чому?

Мене цікавить все, що відбувається в Україні, але, на жаль, виходить відслідковувати тільки через «Новую газету», та й вона останнім часом не надходить, кажуть — скінчився термін передплати.

Більш за все мене непокоїть зростання ультраправих, які через якесь непорозуміння називають себе «бандерівцями».

Проблему ультраправого насильства неможливо вирішити за допомогою правоохоронних органів. Як показує історичний досвід багатьох країн, дуже часто лягаві та ультраправі стоять по один бік барикад. І це не дивно — бо і ті, й інші відстоюють інтереси правлячого класу. Суспільство повинно навчитися самостійно захищати себе — так, як на Майдані.

Україна зараз готується до виборів — президентських і парламентських. Які зміни в Україні хотів би побачити ти?

Насамперед, мені хотілось би побачити зростання рівня життя пересічних громадян і безпечні вулиці — без ультраправого терору. Але, як писав Марк Твен: «Якби від виборів що-небудь залежало, нам би не дозволили в них брати участь». Вибори сковують народну ініціативу, перекладають відповідальність на владу.

Ми зможемо домогтись всього не на виборах, а шляхом щоденної боротьби за свої інтереси, за свої права.

Що б ти хотів сказати іншим політв’язням і решті українців?

Хотів би передати українським і російським політв’язням, що питання із нашим визволенням може затягнутися на роки, можливо, навіть до того часу, коли Путлєра скинуть. Можливо, декому з нас доведеться відсидіти весь свій термін. Але все, що сталося і відбувається — не дарма. З того боку паркану боротьба триває, саме в цей час будується новий світ — світ, де не буде ані пана, ані холопа, ані жодних в’язнів. Нам треба бути готовими до того, щоб поповнити лави цих будівельників вільного світу.

Треба час у в’язницях використовувати із максимальною користю. Та й взагалі — намагатись жити більш повним та яскравим життям — хоча б на зло ворогам. А українцям — привіт від Тараса Григоровича: «Борітеся — поборете!»