«На ютубі побачила Олега в залі суду. Це не він, а якийсь виснажений дідусь». Історії «азовців», яких судять у росії
Судити полонених «азовців» росія планувала в окупованому Маріуполі ще торік. Зрештою, справу передали до Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону. Усього на лаві судилища опинилися 24 українці. Двоє з них унаслідок обміну полоненими повернулися додому. Тож сьогодні через російське судилище проходять 22 людини.
hromadske зв’язалося з їхніми родичами. Ось що вони розповіли про своїх рідних.
Олена Аврамова, 49 років, кухарка та військова «Азову»
«Я боюся, що вони можуть Лєну залякати, психологічно зламати, і вона відмовиться піти на обмін полоненими, я знаю подібні історії», — говорить Тетяна, сестра Олени Аврамової. Жінки не бачились із 27 квітня 2022 року — того дня за розпорядженням «генпрокуратури “ДНР”» Олену взяли під варту в її домі в Мангуському районі Донеччини, звинувативши в тероризмі проти «ДНР».
Олена кілька років працювала в господарській частині «Азову» вільнонайманою. У 2017 році підписала контракт і офіційно стала солдаткою та кухаркою полку. На початку квітня 2022-го їй вдалося вирватися з території «Азовсталі», жінка дісталася додому — до мами, сестри і двох своїх дітей. А коли росія окупувала Мангуський район, на Лєну хтось доніс, що вона служила в «Азові», і за нею приїхали.
«Ми тоді якраз усі були вдома, але що ми могли зробити проти озброєних людей? — розповідає Тетяна. — Лєну не били, тільки дуже на неї кричали, називали терористкою. Лєна спокійно сприйняла арешт, не чинила спротиву, думаю, вона боялася за нас і не хотіла загострювати ситуацію. Її забрали, а до нас ще кілька разів приїздили з обшуками: шукали зброю, якісь документи, нічого не знайшли, тільки нас доводили до істерики. Дуже страшно, коли твою хату обшукують, а по периметру вона оточена автоматниками, і ти зовсім беззахисний».
Турбуючись про долю Олени, рідні постійно писали запити у різні «структури “ДНР”». Відповіді приходили на бланках «Федеральной службы исполнения наказаний по Донецкой Народной Республике». Із них і через адвоката з Донецька сім’я дізналася маршрут Олениних митарств: Мангуш — Докучаєвськ — Оленівка (в’язниця, де росіяни у липні 2022 підірвали наших полонених) — СІЗО в Донецьку. Про те, що Лєну з Донецька перевели до Ростова-на-Дону (далі: Ростов — ред.), що 14 червня буде суд, Тетяна дізналася з інтернету. Удвох із дочкою Олени вирушили туди.
«У нас українські паспорти й українські номери на машині, страшно було їхати, — говорить Тетяна. — У Новоазовську довго перевіряли: і фотографували, і відбитки пальців знімали, і чіплялися, чому ми не маємо російських паспортів. Але 14 числа ми вже о 9 ранку були біля будівлі суду. Донецький адвокат Лєни не захотів у Ростов поїхати, але тут сестрі виділили державного російського захисника. Він сказав, щоб ми не боялися, мовляв, “здесь же не звери”. Але мені здається, що нічого від нього тут не залежить. Бо 14-го він нам сказав, що ще має ознайомитися зі справою — суд уже почався, а він ще не ознайомився».
У залі суду Тетяна сестри не побачила: адвокат повідомив, що Олена Аврамова захворіла. Родичам дозволили передати їй у ростовське СІЗО продукти. А от ліки — ні. Мовляв, тільки після відвідин лікаря, який, за словами адвоката, мав прийти до хворої ув’язненої аж 20 червня.
«Ми там відбивалися від російських журналістів, не хотіли з ними спілкуватися, але коли я зрозуміла, що Лєни в залі суду точно не буде, я навмисне в камеру їхнього каналу “НТВ” прокричала, щоб передали Лєні, що ми тут, і приїдемо ще, щоб якось її підтримати», — каже Тетяна.
Родина дуже переживає за Оленчине здоров’я: жінка раніше не мала ніяких хронічних хвороб — а тут такий стан, що навіть до суду не привезли. За весь час рідні лише раз змогли передати їй одяг — ще в Оленівку. Бо росіяни більше року не дозволяють — ні дзвінка, ні листа. Тетяна написала заяву, аби ростовський суддя дав їй побачення із сестрою.
Олег Жарков, 52 роки, колишній працівник господарської частини «Азову»
«В Олега хворе серце, цукровий діабет, виразка шлунку, його не брали на військову службу — він в “Азові” працював по найму, у бойових діях ніколи участі не брав. Хіба можна було уявити, що він стане військовополоненим і його судитиме російський військовий суд?» — хвилюється Галина, дружина Олега Жаркова.
Жінка з десятилітнім сином наразі за кордоном. Уранці 24 лютого 2022 року, коли росіяни розбили ракетами сусідній будинок, Олег вивіз родину з околиці Маріуполя, де вони мешкали, до центру міста, яке тоді ще не дуже обстрілювали, і поїхав на роботу. Із того часу вони не бачилися. Олег не знає, що дружині та сину 15 березня дивом вдалося виїхати з Маріуполя, і що Галина з Іваном у безпеці. «Боюся, що він не витримає невідомості про нас, що його хвороби через це загостряться», — говорить Галина.
До квітня цього року Галина теж нічого не знала про чоловіка. А потім їй за кордон зателефонувала подруга: Олег у полоні, спільний знайомий бачив його в новоазовській в’язниці. Той чоловік сидів в одній камері з Олегом кілька днів. Розповів, що їх було троє, і їм на три дні видавали півтора літра води і якісь консерви. І що Олега мають перевести до Донецька. І тоді Галина почала писати в Офіс президента, звертатися в Червоний хрест — щоб Олега включили до списків на обмін.
«Я на ютуб-каналі побачила Олега в залі суду і була приголомшена. Це не він, а якийсь виснажений дідусь. І шрам у нього на скроні свіжий — били його? Олег до війни більше ста кілограмів важив, я його жартома ведмежатком називала. А зараз що від нього залишилося? І погляд такий згаслий, така туга в ньому. Я це фото собі на заставку поставила в телефон — дивлюся і плачу», — говорить жінка.
Вона не розповідає синові, що тато в полоні. Просто каже, що вони побачаться після війни. А от з батьками Олега, котрі лишилися в Маріуполі, поділилася новиною, просить свою 72-літню свекруху поїхати до Ростова на суд. А та боїться.
«Ми з Олегом тридцять років одружені, бізнесом разом займалися, все у нас добре було. Зараз душа болить, що ми тут у гарних умовах, а він там такий нещасний. Але чи було б йому легше, якби і нам із сином було погано?» — запитує саму себе Галина. Вона з нетерпінням чекає наступного засідання суду — почути чоловіків голос, побачити його — нехай і на ютубі. І сподівається, що Олега таки обміняють.
Олександр Мероченець, 24 роки, гранатометник
Ще у 2014 році родина Сашка (батько був поліцейським і не захотів іти на службу в «ДНР») переїхала з міста Торез, що на Донеччині, до Запоріжжя. У 18 років Сашко підписав контракт із ЗСУ, служив у різних частинах, згодом потрапив до «Азова» й опинився в Маріуполі. 24 лютого 2022 року зателефонував батькам: сказав, що любить, попросив берегти себе. Потім зрідка вдавалось із ним поговорити — буквально хвилину-другу. А останнє голосове повідомлення рідні отримали від нього 27 березня 2022 року. Сашко тоді сказав, що Маріуполь скоро впаде…
«Хтось із колишніх колег по службі в донецькій поліції подзвонив нашому батькові й сказав, що за чутками Сашко в полоні, — розповідає сестра хлопця, Настя. — А в інстаграмі на Сашкову дівчину, яка змогла виїхати до Києва, виходили якісь російські військові й говорили, що, мовляв, треба підтвердити Сашкову особу. Потім нашій мамі подзвонив “слідчий” із “ДНР”. Сашкові тоді дозволили з мамою поговорити телефоном. Ми переконалися, що йдеться справді про нього і він справді в полоні». Втім, офіційно з боку росії це досі не підтверджено.
Так сталося, що мама Сашка мусила повернутися із Запоріжжя до «ДНР» — доглядати своїх стареньких батьків. Спочатку для сім’ї це здавалося великою бідою, але саме завдяки поверненню на тимчасово окуповану територію мама могла передавати Сашкові в донецьке СІЗО ліки, листуватись із сином через адвоката.
«Мама купувала багато ліків, бо ж ми розуміли, що Сашко в камері не сам.
Щоправда, ніхто не казав, які саме ліки потрібні і чим Сашко хворіє, то передавали знеболювальні, від температури, простуди. Ні їжу, ні речі в нас не брали. Сашко писав, що його не б’ють, але чому тоді він просив передавати зеленку? Побачень мамі з ним не давали. У січні 2023 року Сашка включили до списків на обмін, але замість обміну він потрапив на суд до Ростова», — говорить Настя.
Жінка дуже дивується, що ніхто із Червоного Хреста не приїхав на суд, ніхто не повідомляв про Сашка жодних новин — навпаки, самі представники Червоного Хреста намагалися дізнатися про Сашкові справи у його родичів.
«Сашко не знав, що мама 14 червня приїде на суд. А вона ледь втрималася, щоб не розридатися, коли його побачила. Він дуже схуд, у нього випало волосся, а він же мав міцну статуру, з дитинства різними видами спорту займався. Поговорити їм не дали, то вони розмовляли очима, жестами, мімікою. Мама зрозуміла, що Сашко попросив передати футболки, кросівки. Там дозволяють раз на місяць одну посилку на 30 кілограмів, то мама вже все приготувала та передасть до чергового засідання суду — овочі, цукор, чай, печиво, халву, цигарки, цукерки, видавлену в пакет зубну пасту. У Сашка там нова адвокатка, ростовська, замість донецького, якась жінка. Вона сказала, що за гроші Сашко зможе у в’язничній крамниці купувати собі якісь продукти, пообіцяла поклопотатися про побачення з ним», — говорить Настя.
Їй страшно за брата: «Але може й добре, що Сашко зараз під судом, — утішає себе Настя. — Суд публічний, значить, точно буде живий, його в тій в’язниці не вб’ють».
Наступне засідання суду — 28 червня, якщо не змінять дату. Цього дня багато родичів мають намір приїхати на суд. росіяни звинувачують усіх 22 українців у терористичній діяльності, їм загрожує від 15-ти років до довічного ув’язнення. Але сім’ї вірять, що все це — пропагандистський фарс. І головні питання: чи включить москва полонених «азовців» до списків на обмін полоненими і коли цей обмін відбудеться? Чи ті, кого судять, уже поза всякими списками? Зараз відповідей на ці питання немає.
Авторка: Майя Орел
- Поділитися: