«Нас врятувала донька»: волонтер — про патрулювання рідного Скадовська, виїзд з окупації та допомогу звільненому півдню

До початку повномасштабного наступу Євген працював у Скадовську в компанії інтернет-провайдера. На волонтерство його надихнула дружина, яка займалася благодійністю, донатила хворим дітям, шила багаторазові маски під час пандемії. «Я люблю робити щось власноруч. Незадовго до війни почав допомагати музеям: монтував для них обладнання», — каже Євген. Також у вільний час він конструював каміни. Каже, коли з початком вторгнення став допомагати людям, навіть не замислювався, що це називається волонтерством: «Просто допомагав — і все. Можу, бачу необхідність — допомагаю». Євген розповів для hromadske про окупацію свого міста, «тихий вхід» росіян та їхні подальші злочини, небезпечну історію виїзду з дружиною-поліцейською й донькою та про допомогу українцям півдня.

 «Ми сподівалися, що ЗСУ десь поруч і треба їм допомагати. А як інакше?»

24 лютого родина була в Скадовську, Євгенові о 5-й ранку зателефонували колеги його дружини й сказали, що почалося. У небі — літаки, ракети... «Ми з жінкою на кожен шелест, кожен шум бігали закривали доньку своїми тілами, бо не знали, що відбувається», — згадує Євген той світанок.

Минуло кілька годин, і чоловік пішов на роботу, щоб поговорити з колегами, подивитись, що взагалі відбувається навколо. Виявилося, що в місті вже нема ні поліції, ні армії — тільки велика метушня: люди квапились, намагалися виїжджати. «Ми з хлопцями зустрілися в офісі провайдера, почали ділитися враженнями. Ніхто насправді нічого не знав. Ми сподівалися, що ЗСУ десь поруч і треба їм допомагати. А як інакше?.. Деякі хлопці домовлялися, що залишаться і будуть чекати на наших військових».

Їжаки, пляшки та позмінне патрулювання

Євген із товаришами сформували патруль. У них, як у провайдерів, був доступ до камер відеоспостереження в місті та автівки. Потім доєдналися до громадської організації, яка сформувалася майже одразу, 24 лютого, і займалась охороною громадського порядку. Сконтактували з ГО і вже разом патрулювали ночами, коли до міста ще не приїхали російські війська.

Друзі Євгена через Instagram збирали метал для конструювання протитанкових їжаків. «У мене є навички зварювання, тому я зміг зробити їжаки», — розповідає Євген. Також він подумав, будуть у пригоді коктейлі Молотова. Не встиг сказати знайомим, а вже побігли по пляшки й питають про рецепт. Глянули в інтернеті, яка суміш пального з мастилом краще горітиме. Чоловіки склорізом надрізали тверді пляшки, які важко розбиваються. Коктейлі зрештою роздали містянам.

У Скадовську траплялися поодинокі випадки мародерства, і справою Євгена та його друзів було запобігти безладу. «Просто дехто вже зрозумів, що в місті нікого нема, і деякі персонажі намагалися скористатись нагодою». На чергування заступали тричі на тиждень по 6 годин уночі. «Кожен у місті мав наші телефони та міг звернутись, якщо, наприклад, хтось лізе в дім».

російські солдати не розуміли, нащо вони тут, офіцери затримували мерію та самооборону

«Окупанти заїхали дуже тихенько, майже непомітно. Ми ж очікували, що буде якась стрілянина, що вони будуть всіх убивати, різати. Ну, як на війні…» — розповідає Євген. Він та інші працівники компанії-провайдера роздали доступ до камер спостереження всім, кого знали й кому довіряли. Люди вражено спостерігали за рухом ворожої техніки біля Скадовська. Євген та його друзі скидали скриншоти з російською технікою знайомим із ЗСУ, СБУ та в спеціальні чат-боти. Ніхто не міг повірити, що ворог зайшов до них, і до останнього сподівалися, що повернуться ЗСУ. Тим часом окупанти заселилися до одного з пансіонатів. Євген каже, що ці солдати самі не надто розуміли, що їм тут робити та чому вони там перебувають, інколи перелякано віталися з місцевими, якщо натрапляли на них у громадських місцях. «Але щонайменше офіцерський склад знав, нащо він тут, — пояснює волонтер. — Хлопців із ГО викрадали за якісь пости у фейсбуці чи інстаграмі, проводили з ними бесіду, били їх, потім відпускали. Один хлопець з організації, якого побили, переказував слова офіцерів: вони тепер тут влада і все вирішують».

У Скадовську було два мітинги, розповідає Євген. Перший минув спокійно, бо не зустрівся з російськими військами напряму. Другий стався після того, як із міської ради викрали мера, заступника мера та головного секретаря. Скадовці біля міськради вимагали, щоб керівництво відпустили. «І на цьому мітингу в нас стріляли і закидали світло-шумовими гранатами та сльозогінним газом. Порозганяли людей, одну людину поранили пробкою від помпової зброї, яка стріляє сльозогінним газом», — пригадує Євген.

Перші пошуки ліків

На початку війни, каже Євген, люди в паніці скуповували все, що треба і ні. Тож аптеки та магазини були порожні. «У супермаркети зі складу привозили тільки залишок “російського сиру”, його ніхто не брав через цю назву, тому полички були повністю забиті цим сиром», — пригадує волонтер. За 2-3 тижні після 24 лютого — коли ще не заїхали російські війська — у місцевих закінчилися ліки, а ціни на пальне почали зростати. Коли Євген із друзями патрулювали місто, до них стали звертатися літні люди або хворі. Були конче необхідні ліки для щитоподібної залози, для онкохворих та проти інших складних хвороб.

Волонтери почали шукати можливості доправити медикаменти. Це було дуже проблематично, говорить Євген, адже на шляху тривали важкі бої, а поштові відділення в Херсоні вже не працювали. Найближчий гуманітарний пункт — Миколаїв — теж обстрілювався. Команда почала телефонувати друзям по всій Україні, щоб вони за списком шукали ліки у своїх аптеках, хоча в усій країні тоді були труднощі. Потім ліки для скадовців надсилали на пошту в Миколаєві, там кілька знайомих забирали посилки, ще один — зберігав у себе вдома. «А передавати до міста виходило лише з однією людиною, із нашим знайомим зі Скадовська, який на той час був перший і єдиний, хто сів на свою машину і почав через нуль вивозити людей до Одеси. Він контактував із тамтешньою волонтеркою Сніжаною. У неї зародилася ідея: “Чого ти назад їхатимеш пустий? Ми затарюватимемо тебе ліками”».

Спершу росіяни були наче й не проти такої самоорганізації, каже Євген. Проте гуманітарну допомогу від України не пускали. «Доходила інформація, що якщо волонтери везли бусами гумдопомогу і на лобовому склі було написано “Волонтери”, то буси одразу розстрілювали. Не пускали також допомогу зі США, з Європи, від ООН. Був момент, коли вони почали завозити свою гуманітарну допомогу, але, мабуть, приблизно половину віджали в наших на блокпостах», — говорить чоловік.

«Нас врятувала наша донька» — виїзд з окупації

Євген пояснює, що спершу він із родиною не виїжджав, бо не розумів, що відбувається і що буде далі. Потім з’явилася інформація про бої на Антонівському мосту і в Херсоні, а це був єдиний проїзд зі Скадовська на підконтрольну Україну. «Коли вже наш хлопець сів на своє авто і почав їздити через нуль, ми зрозуміли, що в принципі це можливо», — розповідає Євген. Він пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення росіяни обстрілювали Україну ракетами, а в Скадовську доти нічого не вибухнуло. Чоловік вирішив, що не варто їхати через зону бойових дій до ще більш небезпечних місць. До того ж родина не знала, як на дружину Євгена — поліцейську — можуть відреагувати на блокпостах. Тож лишалися вдома протягом двох місяців. Спочатку спали вдягненими й тримали напоготові предмети захисту: молоток, кухонний ніж тощо.

За два місяці дружині Євгена зателефонували колеги. Сказали, що в Бердянську вже приїжджають до українських поліцейських і дають вибір: або ви за нас, або маєте годину, щоб утекти. «Ми не стали чекати, коли до нас прийдуть. Підготували автівку, дізналися через знайомих, коли краще або більш імовірно проїхати через лінію фронту. Збиралися 5 днів». Євген каже, перед виїздом прибрав усе, що свідчило б про його опір окупантам. Зокрема, розібрав коктейлі та викинув пляшки й ганчірки, розпиляв чи поховав протитанкові їжаки.

Шукали пальне, яке тоді вже коштувало 80 гривень за літр. Запитували в родичів, чи хоче хтось їхати з ними. Розпитували у волонтерів, що перевіряють на постах. Свій телефон Євген лишив у Скадовську, бо чув, що росіянам вдавалося відновлювати резервні копії даних на гаджеті. «Ми готувались так, наче це може бути остання подорож. До нас доходила різна інформація про дорогу: сподобалася дівчина — можуть її витягти, зґвалтувати, облити бензином, і в полі вона згорить; не сподобався хлопець — пристрелили. Один якийсь незрозумілий для них рух — теж могли застрелити. Багато було випадків, коли бус, на якому людину по щось посилали, так і лишався на блокпосту. Тобто було капець як страшно виїжджати. Ми їхали й розуміли, що, найімовірніше, не вийде».

У день виїзду родину Євгена супроводжував брат знайомого волонтера. «Ми їхали під 80 км/год по узбіччю, по ямах і намагалися випереджати всі колони». Наприкінці цих «перегонів» один із російських постів їх зупинив, націливши зброю, і сказав, що тут вони і залишаться. «Здається, це був ДНРівець або ЛНРівець. Він сказав щось типу: про який порядок може йтися, якщо ви так поводитеся на дорозі, що це за країна? Зазирнув мені в машину, бачить, у мене там дитина. І каже: “Ну а ви 8 років Донбас бомбили!” Я до цього моменту не вірив, що вони так насправді говорять».

Родина простояла на блокпості з пів години. У Євгенової доньки почалась істерика, дівчинка голосно кричала. У росіян змінилася варта, і новій набридло, що в Євгена постійно кричить дитина. Їх пропустили. «Уже коли ми приїхали на підконтрольну територію, від волонтера, який нам допомагав, дізналися, що за 20 хвилин після того, як ми поїхали, на цей блокпост прилетів снаряд. Було дуже багато машин у решето і багато жертв. По суті, нас врятувала наша донька», — зі зворушенням каже Євген.

У Скадовську фактично більше нема волонтерів

Щойно Євген із родиною виїхав та оселився в Одесі, одразу сконтактував зі скадовськими волонтерами, щоб возити ліки, їжу, побутову хімію до Скадовська. Крім того, звернувся до Української Волонтерської Служби, до проєкту «Близькі», який займається підтримкою волонтерів на окупованих територіях.

Тим часом допомогу від України росіяни стали пильнувати ще жорсткіше. «Якщо на коробках був прапор України чи напис, що це гуманітарна допомога, все це віджималось і не доїжджало. Нам доводилось вигадувати такі методи: мовляв, це люди продають знайомим. Ми пакували все це в пакети — якийсь рандомний номер і рандомні імена та прізвища». У такий спосіб виходило ще деякий час передавати допомогу. А за 4-5 місяців окупації проїзд до Скадовська закрили остаточно й будь-кому заборонили проїжджати в обидва боки.

Через підрив місцевого колаборанта почалися жорсткі фільтраційні заходи: до підозрюваних приходили, вибивали двері, переривали всю квартиру в пошуках зброї чи телефону з контактами. «Усіх, кого могли, перевірили. Там наразі не має для них бути нікого, хто за Україну хоч якимось чином і допомагає від імені України. Дуже небезпечно висловлювати якусь думку проти війни або за Україну».

За словами Євгена, волонтерством у Скадовську зараз займатися майже неможливо. Можна хіба скинути гроші знайомим; окупанти встановили курс 1:1.

Одні з перших волонтерів на звільненому півдні

Тож поки група друзів Євгена перемкнулася на роботу на деокупованих територіях півдня. З чоловіком одеситки Сніжани вони завантажили бус сотнею пакунків від благодійної організації «Безмежні можливості»: «Ми були чи не перші, хто поїхав на південь після деокупації. Після цього організації самі хотіли з нами співпрацювати, бо бачили, що все доїжджає, що є звітність, усе чітко».

До прифронтових і деокупованих селищ Євген зі своєю групою волонтерів возить продукти, побутову хімію, фільтри для води — це набагато вигідніше, ніж доправляти фурами саму воду.

Майже з усіма організаціями, з якими тримали зв’язок ще у Скадовську, Євген співпрацює й досі. Віднедавна також почали контактувати з «Восток SOS» стосовно евакуації цивільних.

«Відчуваєш себе живим і потрібним»

На запитання, чому після евакуації до Одеси Євген не припинив волонтерити, чоловік відповідає: «Волонтерити в окупації було майже нереально та небезпечно. А тут це вже й не так небезпечно. Більше можливостей, то чому б не продовжувати? Ми пережили жах, тож я розумію, що люди потребують допомоги. Я вже був у такій ситуації, і не було навколо нікого, хто міг би допомогти. Виявилось, що ти сам — той, хто може допомогти. Відкрилась якась суперсила». 

Під час небезпечних виїздів викид адреналіну дає цікаві відчуття, продовжує Євген: «Коли вже їдеш назад, відчуваєш себе живим. Тільки згодом приходить усвідомлення, чим це могло закінчитися, й огортає жах, а не задоволення». А втім, на 10-15 поїздку вже навіть не надто ховаєшся від вибухів, каже волонтер — у разі прильоту насправді немає куди сховатися.

Євген каже, що йому хотілося б продовжувати волонтерство і після війни. Він переконаний, що знайдуться інші напрямки для нього та його товаришів. Коли звільнять Скадовськ, хоче повернутися й розвивати рідне місто.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з Українською Волонтерською Службою в межах програми «Близькі». Українська Волонтерська Служба — це громадська організація, що розвиває культуру волонтерства по всій Україні. УВС підтримує волонтерів, зокрема в окупації, та допомагає організаціям будувати сталу й ефективну взаємодію з небайдужими громадянами. 

Над матеріалом працювали: журналістка Юлія Кузьменко, редакторка Людмила Смоляр, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Анна Соха.