«Нашим цивільним людям необхідна поразка» — «азовець» Мілан

«Ще в чотирирічному віці я знав, що ми будемо воювати з м*скалями», — каже Мілан, боєць бригади «Азов». 2013-го, під час Революції Гідності, він повернувся в Україну з Італії, де жив зі своїми батьками. Мама була проти цього. Вони довго сперечалися, але 19-річний хлопець ухвалив «найтвердіше рішення» у своєму житті.

Після Майдану Мілан долучився до добровольчого тоді ще полку «Азов», який мав назву «Чорні чоловічки».

Мілан вважає, що, лише розуміючи, яку ціну ти сам віддав за державу, перестанеш обирати керманичів, яким ця держава байдужа. Тому закликає всіх чоловіків доєднуватися до фронту: «Ти, задонативши 500 гривень, називаєш себе економічним фронтом? Вставайте зі свого ліжка і йдіть воюйте!».

Про ветеранів у виборчих списках, про те, що війна швидко не закінчиться, і про тих, хто не заслуговує бути громадянами держави, — розмова військовослужбовця Сергія Гнезділова й «азовця» Мілана у «++ подкасті».

Про життя до «Азову»

2013 рік був для мене випускним у медичному коледжі, де я завершував навчання за спеціальністю «Лікувальна справа». Після того з моєю сім'єю було вирішено, що я приїду жити до Італії і там буду навчатися, працювати та вливатися в суспільство.

Проте наприкінці 2013 року, коли почалася Революція гідності, у свої 19 років я ухвалив найтвердіше рішення в житті: я обов’язково повернуся до України. Моя мати була проти, тому що вже дуже багато вклала у свою дитину. Ми з нею довго сварилися. Дійшло до того, що мама хотіла від мене відмовитися, але потім вона змирилася із цим рішенням.

Весною 2014-го, після закінчення подій на Майдані, окупації Криму, початку бойових дій на Донбасі, я прийняв рішення вступити до якогось добровольчого формування. У Збройні сили я піти не міг, тому що в мене «білий квиток» — мама завчасно подбала, щоб її дитина не потрапила до армії. На той момент я не міг знайти виходу на НГУ, тому найпростішим способом було долучитися до якогось добровольчого батальйону.

Я вирішив долучитися до тодішнього батальйону «Азов», який на початку називався «Чорні чоловічки», що означало протидію «зеленим чоловічкам», які зайшли до Криму без знаків розрізнення.

Про сім’ю і мовне питання

У чому дитина зростала, що вона слухала, хто її оточував — це все визначає, чим дитина буде цікавитися в майбутньому, що вона буде робити, на якій стороні барикад вона буде.

У моєму житті був мій дід, очільник руху «Покуття» від Чорновола в районі. І він дуже боявся, що я виросту комуністом, тому що мамині родичі — прості радянські робітники, і вони не відрізнялися якимись поривами до боротьби. Татів батько, мій дід, дуже сильно цим питанням переймався. Він хотів, щоби його внук продовжував боротьбу за Україну. Тобто, ще бувши в чотирирічному віці, я знав, що ми будемо воювати з м*скалями.

Культура — це перше, що постраждало в Україні за не одне століття, і за неї варто боротися. Борючись за культуру, ми, можливо, не допустили б того, що сталося у 2013–2014 роках.

Проте варто підмітити також питання мови: коли виникають якісь конфлікти в суспільстві, я хочу до обох таборів дещо донести. По-перше, до українськомовних: ви маєте набратися терпіння до тих, хто є отруєний «рускім міром». Щодо російськомовних, то тут усе значно простіше: їм необхідні зусилля. Без усвідомлення того, що «рускій мір» приніс із собою отруту для української культури, ми цю проблему не розв’яжемо.

Про роботу психологів в «Азові»

В «Азові» я — тимчасовий виконувач обов'язків заступника командира бригади по роботі з особовим складом. Я відповідаю за організацію і комунікацію багатьох напрямів, які стосуються підтримання належного морально-психологічного стану серед бійців бригади. Сюди входять профілактика правопорушень серед військовослужбовців, комунікація з нашою внутрішньою медійкою, соціальна робота із сім'ями загиблих, із пораненими. Також відповідаю за хорунжу службу, вона ж — група гуманітарного забезпечення та інформаційної підготовки, і за групу психологів, які займаються з бійцями.

Основна суть усіх цих груп полягає в тому, що вони мають ставити бійця до строю, тобто робити все необхідне для того, щоб максимально підготувати бійця до майбутніх викликів.

Мінуси є, ми про них говоримо, ми маємо їх визнавати. У підрозділі, де все добре, — все погано.

Ми готуємо людину: ти, умовно, ніколи не був під артилерійським обстрілом, ти можеш себе повести непередбачувано, це може тобі не сподобатись і ти будеш мати якусь очевидну реакцію. Тобто ми здійснюємо профілактику, без якої ми будемо працювати з наслідками, а це набагато важче, ніж працювати з причинами.

Про вшанування пам’яті загиблих

Люди мають знати про бійців, які віддали своє життя у складі бригади. У складнику національної пам'яті герої займають важливе місце. Проте робити акцент тільки на мертвих — це, як на мене, не зовсім правильно. Ми маємо пам'ятати також і живих героїв.

Ми маємо зараз деякі проєкти на початковій стадії, де ми хочемо зібрати всіх наших бійців бригади, які загинули в різні періоди, і висвітлювати цю інформацію поступово в Інтернеті. Ми не можемо зробити одне меморіальне кладовище для «азовців», але ми принаймні можемо зробити його онлайн.

У Збройних силах існувала Книга пам'яті, але вона робилася людьми, у яких не було творчого, структурного підходу. Сама тема пішла в небуття, вона стала непопулярною. З розвитком соціальних мереж і різних проєктів, наприклад, «Епізоди війни» та «Незламні», які в Instagram висвітлюють історії хлопців, це перейшло в альтернативу вебсайту.

Про рекрутингову кампанію

Запустивши проєкт із Work.ua, ми виставили на сайт 28 спеціальностей. Я не буду говорити про те, що в нас величезний приплив людей — дефіцит людей є всюди.

Ми пропонуємо реально елітний підрозділ Національної гвардії, гідне грошове забезпечення і відсутність усіх тих затягів і наративів, які можна зустріти у Збройних силах України.

Ми пропонуємо людині виконувати по факту ту саму роботу, яку вона виконувала в цивільному житті, буквально відчуваючи себе людиною, а не якоюсь військовою одиницею.

Я не можу сказати, що є потреба тільки у штурмовиках або тільки в інженерах, артилеристах. Хлопці, які займаються штурмом у ротах спеціального призначення, більше ризикують загинути, ніж умовний бухгалтер. Тому, звісно, люди, які підпадають під серйозну категорію ризику, завжди будуть у дефіциті.

Про позитив по телебаченню, охлос і демос

Національну ідею я б сформулював так: нашим цивільним людям необхідна поразка. Коли люди бачили, що нашій державі може прийти кінець, усі підійматися, усі були єдині.

Щойно починається позитив, «Ванька-встанька», пес Патрон та інші нісенітниці, які ми можемо бачити по телебаченню, люди розслабляються. Люди думають, що хлопці тут займаються якимись навколокурортними справами.

«Я ж тебе не посилав у зону бойових дій, я ж не просив тебе за мене воювати» — такі слова, на жаль, зустрічаються досі.

Люди, які під час війни не беруть участь у громадському житті своєї держави, не заслуговують бути її громадянами. Тобто я за те, щоб забрати право в цих людей голосувати та брати участь у політичному житті країни. Де ти був і що ти робив, коли Україна воювала? Задонативши 500 гривень, ти називаєш себе «економічним фронтом»?

Можливо, це звучить дещо недемократично, але я хочу зазначити різницю між демократією та охлократією. У нас є умовний демос, громадяни. Є охлос, народ, який за Радянського Союзу був частиною сколаборованого суспільства, якому було байдуже, у якій державі він буде, який хотів вийти з Радянського Союзу просто тому, що думав, що так буде краще. Він не жив ніякою національною ідеєю.

Про необхідність мілітаризації суспільства

УПА боролася за ідеї, які були закладені ще Українською Народною Республікою. Такого слова, як «перемога» в упівців не було. Вони воювали й не знали, чи побачать перемогу, чи побачать ту Україну, за яку вони борються. Для мене це досить висока матерія.

Коли я навчався у Львівській «сухопутці», мій викладач сказав мені в кінці 2021 року: «Я боюся 2022 року, тому що в 1922 році був створений Радянський Союз, і є величезна загроза, що російська федерація захоче присвятити цьому якусь подію і зробить щось страшне».

Ми маємо тягнутися до мілітаризованого суспільства. Ми маємо розуміти, що на нас можуть напасти в будь-який момент.

Ізраїль ніколи не кричав про те, що він зараз здобуде перемогу над Палестиною і заживе, як колись. Ні, вони так не говорять. Вони завжди готові захищати свою державу. І цей наратив потрібен нам. Необхідно популяризувати військову службу, розвивати культ воїна і робити все для того, щоб запобігти нападу на нашу державу.

Про друзів і побратимів

Якщо мені завтра доведеться померти — я прожив яскраве життя, насичене. Шкодувати про нього — ні в якому випадку. Я хотів би цю історію розказати людям для того, щоб вони бачили, що вони живуть, як амеби, просто сірі амеби. Вставайте зі свого ліжка, йдіть воюйте, знаходьте своїх реальних побратимів, живіть на повну. Наше життя — воно одне, ми не знаємо, коли воно завершиться, і просрати його на речі, які не мають ваги, — це дурниці.

Після 2014 року поняття «друг» втратило для мене будь-яке значення. У мене з'явилося поняття «побратим» — абсолютно незнайома мені людина, з якою я маю спільні цінності, спільні ідеї, з якою я іду в зону бойових дій і якій довіряю своє життя.

Про адаптацію військових до мирного життя

Випадки, коли хлопці використовували зброю, приїхавши в мирне життя, були з 2014 року і ще будуть. Командири й рідні — це ключові особи, які мають брати участь в адаптуванні військового до мирного життя.

Створюються освітні й робочі програми, завдяки яким військовослужбовець може повернутися до цивільного життя разом із тими, хто поділяє його біль. Він буде з людьми, які розуміють, що таке обстріл, головний біль після обстрілу, кульове поранення.

Хлопці не будуть шукати комунікацію з людьми, які залишилися в тилу, через те, що на кону стоїть виживання держави, і вони займаються тим, щоб ця держава вижила. Цивільні можуть підтримувати державу та її існування, але запобігати її знищенню — цим займаються хлопці, які носять мультикам, піксель та іншу форму.

Про армію і політику

Відбувається політична заангажованість бійців. Політичні партії, еліти намагатимуться урвати найбільш авторитетних, найбільш медійних осіб, які будуть працювати в їхніх інтересах.

Ми не можемо говорити, що армія поза політикою. Армія — це інструмент політики.

Чому громадяни знімають із себе відповідальність за тих, кого вони понавибирали? Чи можуть військові зробити правильний вибір? Вони бачать кардинально іншу ситуацію. Єдність у думці щодо вибору кандидата у військових однозначно більш прогресивна, ніж у цивільних. Коли ти знаєш, яку ціну ти віддав за державу, ти не будеш обирати для неї керманича, якому буде начхати на неї.

Керманичу цієї країни не байдуже. Але у суспільства є певна невдоволеність тим, що робиться або не робиться.

Ми не можемо постійно просити озброєння в наших західних партнерів. Ми не можемо постійно сподіватися на США та Європу, а маємо вчитися самі захищати себе. Ми маємо відвоювати свободу, незалежність, не допустити тих речей, на яких наша нація вже обпеклася: голодомори, репресії, червоний терор.

Нехай я воюватиму все своє життя, але я буду знати, що моя дитина живе у вільній державі й що я дотичний до її захисту, я зробив те, чого вимагає мій громадянський обов'язок.

Про утопічність перемоги

Маратон — досить токсичний пропагандистський інструмент, який використовує наша держава. Він не дасть результату, які б цілі перед ним не ставили.

Поняття «перемога» — абсолютно утопічне в наших реаліях, розвал росії як державного суб'єкта — на цей час нереальна річ. І навіть якщо її хотіти, для цього необхідно докладати зусиль.

Ми повертаємо території, стаємо на кордоні — і що далі? По нас не стріляють? Нашій державі більше не загрожує вторгнення?

Наше життя має бути в постійній боротьбі, як і в кожної країни, яка відвойовує свою незалежність. Збройні сили України, політична освіченість — це пріоритет цієї держави.

Про допомогу партнерів України

Рух на Схід і нейтралітет — це ті сценарії, за якими ми вже працювали. Після розпаду Радянського Союзу Україна мала залишатися нейтральною державою. Зараз у нас є можливість спробувати як військовий союз НАТО, так і Європейський Союз у плані цивілізованого європейського суспільства. Нам це необхідно.

Більшість світу, який нам допомагає, бачить у нас перспективу. Чи допомагали б нам просто тому, що «нам вас шкода» — ні, на нас роблять ставку, нас хочуть долучити до співпраці в майбутньому.

Який розвиток подій буде після того, як США припинять нам допомагати? Я вважаю, що цього не станеться, тому що більша частина Конгресу і громадянського американського суспільства виступає за допомогу Україні.

Згадаймо першу чеченську кампанію Республіки Ічкерія, коли ічкерійці, які не мали достатньої кількості озброєння, екіпірування, техніки, вистояли проти росіян. Чи вдасться нам так зробити — я не знаю.

Необхідно боротися не покладаючи рук і не сподіватися ні на кого, крім себе. Тому що, перекладаючи відповідальність на Євросоюз, на НАТО, на Штати, ми рухаємося до остаточної загибелі.

Нам необхідно міняти спосіб мислення, брати відповідальність за військово-промисловий комплекс в Україні й за розвиток мілітарного суспільства.