Одне з наріжних питань, від відповіді на яке залежить майбутнє людства: навіщо старатися і здобувати знання, якщо та ж – умовно – Кім Кардаш’ян заробляє мільйони та стає однією з найвпливовіших у світі без усіх цих клопотів?

У світі, де можливі «Брекзіт» і Трамп, Орбан і Зеленський, у світі, де навіть старі та успішні демократії виявилися безпорадними перед політиками-популістами, численні фани серіалу «Гра престолів» не змогли пробачити сценаристам фіналу.

Найцікавіше і найважливіше у цьому феномені сприйняття – голосне розчарування, навіть петиція з вимогою перезняти останній сезон з альтернативною розв’язкою та нескінченні обговорення.

Я сподіваюся, десь сидять розумні люди і вивчають весь цей феномен, цей цифровий вихор: блоги з розлогими наріканнями, несамовито серйозні дописи обурення, мовляв, у фіналі спаплюжили «феміністичну ікону» Дейнерис Тайґеріен, прокляття у бік сценаристів. Щонайменше один висновок, як то кажуть, на поверхні: частина аудиторії «Гри престолів» не може пробачити сценаристам «Гри престолів» знищення їхньої мрії про сильну, але справедливу владу.

Сценаристи, люди, вочевидь, обтяжені певним багажем історичних знань, завершили сюжет, як він тільки і міг завершитися, беручи до уваги усі попередні події: людина, яка отримала унікальний (надприродний у цьому випадку) інструмент впливу на маси, здобуває щоразу більше влади, аж поки не перетворюється на страшного тирана.

І навіть якщо в процесі «феміністична ікона» звільняє рабів, карає зло, встановлює справедливість та загалом за все хороше проти усього поганого, вона загалом від початку не приховує свого головного наміру – здобути необмежену владу.

Добрі наміри та вчинки лише підсилюють небезпеку, яка тією чи тією мірою чекає на усіх харизматичних лідерів: «підсісти» на народну любов, на видовище екстатичного натовпу, власне, на ті ж лайки. І те, що ця історія здобуття влади закінчується геноцидом є загалом логічним фіналом, а не сюрпризом.

І так само логічним є те, що частина аудиторії хотіла вірити у те, що добра влада має вийти з-за таємничих лаштунків історії і робити дива.

Так само Дональд Трамп просто не міг не перемогти на президентських виборах. Інакше й бути не могло в країні, в якій Кім Кардашьян потрапляє у перелік 100 найвпливовіших людей журналу Time, бо зробила… та власне, важко сказати, що саме. 

Філософ Тарас Лютий у своєму тексті «Популізм і криза інтелектуалів» проводить паралелі між сучасною риторикою про нові обличчя у владі та революцією 1917 року (з усіма відомими наслідками).

Якщо дивитися на революцію 1917 року не як на унікальний локальний феномен, а на початок чогось плинного і глобального, у контексті ХХ століття, то, можливо, те, що Тарас Лютий сьогодні називає «хвилею емоційного невдоволення, вбраною в шати виразного популізму», не є чимсь радикально новим, натомість тією самою хвилею, що насувається на нас уже більше 100 років, то набираючи сили, то відступаючи?

І результати виборів – це тільки найбільш видимі сигнали підводної течії, яка то слабшає, то набирає сили? І цього разу ця течія справді потужніша, ніж раніше?

Маленький брудний секрет популізму пояснює слово, яке точно не перекладається українською, але добре пояснює себе в англійській – self-entitlement, дослівно «надання собі самому/самій статусу», самозвеличення. Саме це самозвеличення, неможливе без одночасного «скидання старих еліт», хай кого б тими елітами вважали у кожному конкретному випадку, є паливом усіх популістських рухів.

Популістський меседж полягає в тому, що конкретний представник «простого народу» за замовченням заслуговує на такий самий статус, як і представники «еліт», а оскільки вручити представникам простого народу пакет академічних та кар’єрних досягнень умовної Гіларі Клінтон не виходить, то залишається знецінювати здобутки Клінтон та решти ненависних еліт.

Цей меседж настільки універсальний, що його можна вписати у найпрогресивніший дискурс, загорнути у найпривабливішу обгортку.

Людині ліберальних конвенцій, для якої цінністю є права людини та досвід емансипаційних рухів останніх десятиліть, непросто виокремити і вихолостити його. Хочете відчути принади соціальної ізоляції? Спробуйте публічно припустити, що не кожна людина варта найкращого, що не кожна попа настільки цінна, щоби її везти окремою євробляхою, що не кожен може бути депутатом Верховної Ради (зрештою, ми ж уже знаємо, що кожен). Іронія в тому, що проклинати вас будуть ті самі люди, що полум’яно закликають боротися з глобальним потеплінням та конс’юмеризмом, тобто наслідками того, що «приватні інтереси широкої публіки надалі превалюють над суспільними», як це дуже точно окреслив Тарас Лютий.

Економіка, зокрема і економічні тенденції в медіа, забезпечують цьому меседжу фактичну монополію. Адже економічно успішними можуть бути тільки ті медіа, які роблять ставку на кількість, а не на якість, на смаки мільйонів, а не на експертні судження редакції.

Без загравання з масовими смаками редакції чекає та сама доля, що й інтелектуалів – маргіналізація.

Свій внесок у цей процес вносять і соціальні медіа, де кожен «сам собі журналіст».

Загалом маргіналізація якісної журналістики та експертних думок внаслідок зростання соціальних мереж має й позитивний бік: прощання з ілюзіями, нібито варто дати людям вільний доступ до усієї інформації, і вони не будуть голосувати за покидьків та вірити у теорії змов. Виявилося, що люди вірять у теорії змов, тому що хочуть вірити у теорії змов, а не тому, що їх надурили. Виявилося, що маючи на відстані кліку всі знання світу, люди віддають перевагу блогам демагогів, шахраїв та фанатиків.

«Ліків від популізму не існує. Як не існує ліків від інфантилізму та віри в диво», - пише Тарас Лютий, і він має рацію. Він також слушно пропонує «навчання, працю, налаштування людини на трансформацію своєї особистості, самовдосконалення і самотворення» як протистояння популізму. Але навіщо вчитися, годинами займатися складними та марудними справами у кабінеті чи майстерні, якщо Кім Кардашьян заробляє мільйони та стає однією з найвпливовіших людей світу без усіх цих клопотів? 

Тим часом людство зачаровано вдивляється у своє минуле, добряче драматизовану і прикрашену драконами і чаклунами епоху, коли у силу розуму, освіти, загальнодоступних знань вірили хіба поодинокі диваки. У цій фантастичній версії воно таки врятувалося від тиранії та обрало найкращу з усіх можливих в обставинах цього фантастичного універсуму владу. Дуже вузьким колом, щоправда.

Фінал сподобався не всім.

Поділитись: