ENRU

Навіть після цензури роман «Бабин Яр» справив враження вибухівки — син Анатолія Кузнєцова

Щоб світ побачив документальний роман «Бабин Яр», Анатолій Кузнєцов вивіз перефотографовані рукописи з Радянського Союзу у 1969 році практично на собі, а згодом розшифровував текст знімок за знімком, збирав слово за словом. Потім, вже в Англії, в еміграції, він розкаже, чого це йому коштувало.

Довгі роки ім'я письменника Анатолія Кузнєцова було фактично викреслене з історії Радянського союзу. Зникали всі розповіді, статті та нотатки — все, де була щонайменша згадка про нього. Громадське зустрілося із сином письменника, який приїхав до Києва, щоб дізнатися від нього особисто про те, що довелося пережити Кузнєцову, аби видати роман і зрозуміти, як ця книга змінила погляд на події майже 75-річної давнини. 

 

Книга «Бабин Яр» — це документальний роман, спогади Анатолія Кузнєцова, російського письменника, про розстріл євреїв восени 1941 року, про життя в окупованому Києві, а вже потім — про звільнення України від нацистів. Це все, що він бачив на власні очі, адже його будинок був розташований поруч із концентраційним табором. В цю ж книгу-документ Кузнєцова увійшли також спогади та свідчення людей, які пережили масові розстріли у Бабиному Яру. «Скаліченим», як розповідає син письменника, роман був виданий в журналі «Юність». І лише через 5 років після написання світ побачив книгу саме такою, якою хотів її бачити автор: без правок, з усіма незручними для радянської влади спогадами, поясненнями та фактами. 

Це випадково було? Чи дочекалися такої маленької відлиги, щоб надрукувати?

Це справді було дуже дивно, що роман зміг з'явитися на світ у радянський час у незначний період, коли було з одного боку ще можна, але з іншого — вже ні. Це був короткий час, років три. 

Думаю, це було випадково. Не було жодної мети. Просто він писав роман, написав його і відніс до редакції журналу «Юність», де його сильно покалічили цензурою. Викинули величезні шматки. Приблизно третину основного тексту роману вирізали. І, після цього, коли батько захотів забрати рукопис і відмовитися від публікації, він забрав її, але, з'ясувалося, що кілька копій вже були в редакції. В результаті, видали, не показуючи йому. Йому сказали: краще б вам не бачити, щоб не засмучуватись.

Наскільки там була знівельована ідея, яку він закладав спочатку?

Там була дуже проста логіка. Після цензури роман перетворився на обрізки від роману. Скажімо так, після правок він вийшов антифашистським, хоча першочергово був антитоталітарним. Якщо можна так сказати. Тобто розумієте, різниця суттєва. Одна справа це антифашистська проза: жили-були люди у себе вдома спокійно, нікого не зачіпали. Прийшли фашити — і все стало погано. А інша справа — це роман антитоталітарний, тобто жили люди у важких умовах, прийшли фашисти — і стало ще гірше, а потім прийшли ніби-то визволителі — а краще ані трохи не стало. 

Цензурувати тоді вміли, це правда. Але все одно видали, могли ж і заборонити...

Але навіть у тому вигляді, в якому його видали, звичайно, роман справив дуже серйозне враження. Як говорили, це був ефект вибухівки. Було чимало відгуків. І роман, справді прозвучав. Його переклали багатьма мовами. Під час перекладу деякі епізоди, викинуті цензурою, потрапили в частину, яку перекладали. Перекладачі не могли повірити: як же так? Тут про це йдеться, а там цього немає. Чому такі незрозумілі речі відбуваються з текстом? І нам доводилося вирішувати подібні питання під час перевидання іншими мовами. 

Як це змінило історію вашої родини? Вихід цього роману?

Думаю, особливо ніяк, тому що у той час я жив у Києві у своєї бабусі, у матері моєї мами. Мама моя вчилася в медінституті в Москві. Батько залишався в Тулі і писав «Бабин Яр», а потім займався його виданням. Тобто сім'ї фактично вже не було. Але з іншого боку, звичайно, коли роман вийшов, почали багато говорити про його автора, і про мене іноді згадували. Хоча я, звісно, тут таче й ні до чого був, мені було всього 5 років. Загалом я, звичайно, я отримав тавро «сина відомого письменника». І в школі іноді про це згадували. До того часу, доки батько не поїхав з СРСР у 1969 році. У нас в підручнику «Родная речь» було його оповідання «Деревце». І якось відчувалося, що все це не просто так. 

Вилучили всі книги звідусіль, звідки могли. Не було не лише цього роману, але й всього, що написав Анатолій Кузнєцов. Не було його імені. Не було його оповідання «Деревце». Не було і якихось незначних текстів у газетах.

Що було після виїзду батька з Радянського Союзу? Взагалі заборонили книгу?

Вилучили всі книги звідусіль, звідки могли. Не було не лише цього роману, але й всього, що написав Анатолій Кузнєцов. Не було його імені. Не було його оповідання «Деревце». Не було і якихось незначних текстів у газетах. Тобто все, що було написано навіть у нормальному, як-то кажуть, «радянському стилі», все вилучили. 

В 3 — 4 номері журналу «Юність» 1969 року опублікували його останній радянського періоду роман «Вогонь» — доволі прогресивний, його теж викинули із вжитку. Відтоді в «Юності» перестали писати на обкладинках склад редколегії, до якої входив батько, тому що вирішили, що це небезпечно. А раптом ще хто-небуть поїде з редколегії такого відомого журналу. 

Але тільки в Лондоні ваш батько зміг видати роман повністю?

Так, він буквально на собі перевіз відзняті на плівку рукописи. Там він шифрував усі ці плівки з проектором.

Зараз це настільки простіше уявити: сфотографувати, взяти якусь флешку... А це ми говоримо про 69 рік!

На стіні вішали простирадло, на нього проектували кадри того, що було знято, перевіряли текст, звіряли. Це було кілька днів або навіть тижнів напруженої роботи. І, коли він підготував роман до видання — окремі вставки, шматки, викинуті цензурою, друкувались курсивом. Уривки, написані для зв'язки уже в Англії, друкувались у дужках. І потім він написав, що хотів би, щоб ромаг видавали лише у такому вигляді. 

Відтоді, як перевидався «Бабин Яр», як правовласник я наполягаю, щоб друкували саме так. Щиро кажучи, бували і окремі прохання видавців прибрати курсив, прибрати дужки, щоб текс мав більш цілісний вигляд. Але на це піти ніхто не може, тому що це остання воля автора. 

Якщо говорити більш широко, про 75 років від розстрілів, ви задумувались над тим, як вплинула книга на світогляд людей? Яку роль зіграв роман у розумінні трагедії?

Роман був першою серйозною згадкою про Бабин Яр. Якщо не враховувати віршів Євтушенка, які інформативно інші. Інший жанр. Звісно, перша інформація офіційна надійшла читачам саме від Анатолія Кузнєцова. Навіть у такому, спотвореному цензурою вигляді. Навіть після цього все одно надходили маси листів. Адже раніше всі, хто зміг вибратись з Бабиного Яру, вони просто боялися про це говорити. А тут вони раптом зрозуміли, що говорити можна, набрались сміливості. Такі як Діна Миронівна Пронічева, яка вилізла з Яру, тому брала участь як свідок в певних антифашистських процесів. Навіть був такий чоловік, який прийшов до неї, вони поговорили, і він пішов, не назвавши ані свого імені, ані прізвища. 

Особливо, коли видали повний текст у 90-х роках, було перше видання, дуже багато читачів дивувались, наскільки інший вигляд має роман, порівняно з доцензурним виданням. Коли роман видали в Україні вперше, багато хто читав його вперше українською. І розуміли, що вони вперше читають твір, пов'язаний з історією України. 

Чи ви звертали увагу, коли була найбільша зацікавленість романом? Коли він був заборонений в Союзі чи зараз?

Ніколи не робив таких висновків. Мені здається, текст роману сам по собі настільки значущий, що дуже важко порівнювати. Комусь було цікаво перший час, коли роман видали, комусь — коли його побачили у повному вигляді. Це, мені здається, не так важдливо з точки зору читача. З точки зору літературознавців, істориків у широкому значенні цього слова, це важливіше: розуміти, що було з романом, а що сталося. Щоб розуміти, який крок зробили. Анатолій Кузнєцов вивіз текст і фактично його врятував, тому що, якби він не поїхав, я думаю, роман не був би відомим у повному великому варіанті. А в більшій версії він справді — велика книга. 

Раніше всі, хто зміг вибратись з Бабиного Яру, вони просто боялися про це говорити. А тут вони раптом зрозуміли, що говорити можна, набрались сміливості

Де більший інтерес до роману? В Україні, де це відбувалося? В Росії? В Ізраїлі?

Зрозуміло, що в Україні — це болюча тема, своя. І можна говорити, про що завгодно. Але тут інтерес абсолютно очевидний. Він пов'язаний ще й з неоднозначнісію розуміння участі українців у тих подіях. Воно було дуже різним. І це теж не секрет. І в романі про це йдеться, як вони брали участь не лише як люди, які жили і бачили це, але й, на жаль, як учасники подій з німецього боку. На жаль, не факт, що це однозначно сприймається, але інтерес є в будь-якому разі. В Росії зараз великого інтересу немає. Ані до теми Бабиного Яру, ані до ювілею, ані до роману загалом. Щиро кажучи, останнім часом я його не помічаю. Але російськомовне перевидання існує. 

А ви як собі пояснюєте, як розумієте, чому?

В Росії зараз українська тема одразу викликає якісь сумніви. Чи варто її обговорювати, чи варто про неї говорити. Взагалі весь час, скільки я цим займаюсь, в Україні була значно яскравіша і очевидна реакція. Ми якось організовували творчий вечір мого батька, це було в київському будинку актора. І ще був творчий вечір у Москві. Так ось, в Києві усе відбулося з шаленим успіхом, було дуже багато охочих виступити і просто щось сказати. В Москві було приблизно півзалу і не було, на мій погляд, такого очевидного інтересу. Я не можу сказати, чому так сталося, що фігура мого батька досі викликає дуже неоднозначну реакцію і у братів-письменників, і в читачів, і взагалі у людей бодай трохи зацікавлених.

Своїм доволі демонстративним від'їздом, агресивним щодо Радянського Союзу, він викликав чимало негативних реакцій до себе. Багато хто так і не вибачив. Хоча, здавалось би, за що тут вибачати? Ну, багато голів тоді полетіло, якісь чиновники, якісь письменники, які займали високі посади, позбулися їх. Саме за зв'язок з «ворогом народу». Хоча контакти ці були, умовно кажучи, не такі й важливі. Є випадки, коли відомий актор Олег Павлович Табаков, а вони дуже товаришували у Москві, десь був за кордоном і якось вийшов на нього. Вони поговорили. Тобто він не побоявся. Але таких людей було дуже мало. Більшість просто боялись, що їм буде гірше. Думаю, в цьому причина. 

На одній з перших прес-конференцій у Лондоні батько розповів, як КДБ працює з письменниками, як його вербували. Він чітко сказав усім, що справді був завербований. Що він заради того, аби поїхати, пішов на такий крок, писав якісь викривальні папери. Звичайно, в багатьох це викликало роздратування

Хоча, є й інші причини. Батько, на жаль, дуже рано помер — йому було всього 49 років. І, поїхавши до Англії, перестав писати белетристику. Він писав інші речі. Він виступав на «Радіо Свобода» зі своєю авторською програмою, писав листи матері. З дистів і виступів мені вдалося зробити дві книги. Це були книги, написані ним в еміграції, але фактично дописані замість нього. 

З боку Радянського Союзу до Анатолія Кузнєцова була вкрай негативна політична реакція, а, по-друге, була нелюбов братів-письменників. Деякі з них, такі як Євген Євтушенко, досі на нього сильно ображені. Він вважає, що батько писав якісь доноси на них в КДБ. Батько після свого від'їзду на одній з перших прес-конференцій у Лондоні розповів, як КДБ працює з письменниками, як його вербували. Він чітко сказав усім, що справді був завербований. Що він, заради того, аби поїхати, пішов на такий крок, писав якісь викривальні папери. Звичайно, в багатьох це викликало роздратування. Я це роздратування поділяю і хочу сказати, що в ті часи майже ніхто не їхав за кордон у відрядження без будь-якої взамодії з агентами КДБ, м'яко кажучи. Але ніхто з них про це не розповів відверто. 

Мені здається, той факт, що Анатолій про це прямо розповів, з одного боку — це було дуже щире і правдиве зізнання, а з іншого — викликало шквал злості і незадоволення. Адже той, хто зазвичай щось краде, голосніше за інших кричить «Тримай злодія!». Мені здається, це теж відіграло свою роль і багато в чому стало причиною того, що його ім'я не забули, звичайно, але йому надавали менше уваги, ніж могли б.