«Не хочу, щоб його забули. Він знищив так багато ворогів» — удова загиблого Владислава Горбаня

До редакції hromadske звернулася Катерина Горбань із Полтави. Її чоловік Владислав Горбань, командир екіпажу вертольота MI-8, загинув на 11 день повномасштабного вторгнення, виконуючи бойове завдання. Жінка збирає підписи для електронної петиції щодо надання військовому звання Героя України (посмертно).

Щовечора Катя падає у ліжко з думкою: «Швидше б, швидше б заснути». Уві сні до неї приходить Влад, обіймає і заспокоює. Вона прокидається — порожнеча. 11 місяців біля неї на ліжку холодно й пусто. Вона досі не може повірити, що чоловіка нема. Її долоня ще відчуває його тепло.

«Польоти любив страшенно»

Катя і Влад — з одного селища Кириківка на Сумщині. Та вперше побачилися вже студентами. Обоє вчилися в Харкові: Влад — на льотчика в Національному університеті Повітряних Сил, Катя — на радіотехніка в авіаційному інституті. Кожен приїхав додому на канікули. Куди піти ввечері? Звісно ж, у щойно відкрите кафе.

21-річна Катя відразу кинула оком на миловидного кароокого хлопця, що підсів за столик до їхньої компанії. 19-річний Влад діяв напористо: наступного дня у соцмережах запропонував зустрічатися, на третій день зізнався в коханні.

«Я оцінила його рішучість, бо зазвичай хлопці не ризикували до мене підходити. Боялися відмови. Влад був вродливий, високий — могла одягати будь-які підбори, і все одно була нижчою. А коли пізніше дізналася, що він льотчик, це лестило. Я пишалася. А ще з ним було просто й легко. Незчулася, як і сама закохалася», — той час Катя згадує із задоволенням.

Домовилися побратися за два роки, коли закінчать навчання. Рік пожити для себе. Тоді — дитина. Сказано — зроблено. Вони ж бо обоє військові, дисципліновані.

Влада відправили служити у військову частину Полтави, де він став командиром вертолітної ланки 18 окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Літав на гелікоптері Мі-8. Катя переїхала з ним.

«Він усе життя марив небом. Вирішив вступати, батькам не сказав, поки документи не були на руках. А вже коли став професійним військовим, польоти любив страшенно. Дуже ображався на роботі, коли ставили на завдання когось іншого. “Вони літають, а я землю топчу”», — розповідає Катерина.

Під час війни на Донбасі офіцер Горбань виконував бойові вильоти на лінії фронту. Забирав поранених і загиблих українських воїнів.

«Його не було вдома по два-три місяці. А коли приїздив із відряджень, завжди завалював мене квітами. Та й просто без приводів дарував троянди. Не минало й дня, щоб він не казав, що кохає мене. То зранку за кавою, то зателефонує з поїздки, то під час обіду. І річ не тільки у словах. Я відчувала цю уважність, турботу, затишок. А коли завагітніла, скільки ж радості було! Народжували ми разом, а потім він від Кирилка не відходив», — Катя емоційно переживає ці моменти, посміхається.

Найщасливіший спогад: тато прийшов з роботи, кидається назустріч сину. Той мчить у міцні обійми. Кружляють разом по хаті. Вертолітник підкидає трирічного хлопчика вгору: «Лети! Лети!» 

Жінка згадує, що Влад ніколи не відмовляв друзям і колегам: чи то переїзд, чи ремонт авто, чи позика. Вона аж сердилася: вдома стільки роботи, а він спершу друзів виручає. Вихідними вони вибиралися на пікніки, там батько з сином уже пробували й у футбол грати.

«Я так боюся за нас. Не хочу втратити одне одного. — Не турбуйся, прорвемося»

Про те, що буде повномасштабне вторгнення, здогадувалися. А втім, Катя сподівалася, що омине. Після 16 лютого чоловік ночував на роботі, йому заборонили залишати Полтаву.

«Навіть повітря тиснуло і стіни кімнати. Я зрозуміла, що щось усе-таки буде».

23 лютого чоловіка відпустили додому на ніч, а о 4 ранку дзвінок: «Перша готовність!» Владислав миттєво зібрався, дружина потяглася поцілувати. І щось здавило горло: чи то страх, чи то передчуття неминучого.

За годину чоловік зателефонував і сказав зібратися. Його батько мав заїхати й забрати їх із сином до селища.

Кириківка розташована неподалік Тростянця й Охтирки. Перший окупували, другу постійно обстрілювали. Тому в селище теж прилітало. Зруйновані кілька будинків, поранені місцеві. Катя з Кирилком перебралися до свекрів, бо в будинку батьків біля залізниці залишатися було дуже небезпечно.

З Владиславом зідзвонювалися щодня по-швидкому: «Як ти? — А ти?» Дружина розпитувала, які завдання він виконує, на що чула незмінну відповідь: «Не питай таке. Не можна».

Якось у неї вирвалося: «Я так боюся за нас. Не хочу втратити одне одного». У відповідь: «Не турбуйся, прорвемося».

6 березня вони переговорили зранку, дуже коротко. Далі — тиша. У телефонах, соцмережах.

Командир сухо повідомив: «Зник безвісти».

І до 15 березня вона чекала. Чого завгодно, будь-якої звістки, аби тільки живий. Але дзвінок урвав надію: Владислава Горбаня вже нема.

Пізніше жінка дізналася, що два гелікоптери того дня розбили велику колону російської техніки. Вона йшла через Кривий Ріг на Миколаїв. Військові поверталися додому задоволені, завдання виконали на ура. Вороги збили вертольоти над Миколаївщиною. Два екіпажі по три людини загинули.

«Коханий протримався лише 10 днів. Він завжди був у всьому найперший. Нічого не боявся, ні від чого не відмовлявся. Рвався захищати українське небо».

«Прийду на кладовище, сяду і балакаю з чоловіком: “Дивись, як виріс твій синок”»

Владислав шість днів пролежав у полі. Його привезли у закритій труні — перекласти в іншу, кращу, не дозволили. Так само, як і впізнати тіло.

«Покажіть, покажіть!» — просила вдова.

«Мені було б легше побачити його. Навіть якщо знівечений, обгорілий. Я б упізнала його за зубами. Вони в нього такі підліткові були», — голос Каті сумний і ніжний.

Так влаштовані люди. Їм треба бачити своїх близьких мертвими, інакше втрату прийняти складно.

27-річного (за місяць виповнилося б 28) капітана Горбаня відспівали у храмі Полтави, з почестями попрощалися там. Тоді привезли в рідне селище. Було багато людей, останній салют, живий коридор і море квітів. Українці ховали свого героя, а над цвинтарем свистіли російські снаряди.

«І я, і батьки досі не можемо повірити в те, що це сталося. Я не знаю, як мені жити далі. Втрату я не прийняла і не знаю, коли зцілиться душа. Усе б віддала, якби залишився живим. Все-все, що в мене є», — розпачливо говорить Катерина.

Кирилку вже чотири. Він каже, що сумує за татом. І точно знає, коли мама плаче саме за ним. Підходить, обіймає.

«Тато повернеться», — гладить по щоці.

Він точна копія свого батька. І жінці від цього важко: «Коли не гляну на сина — бачу коханого. І знаю, що він не прийде вже».

А з іншого боку хлопчик — єдина розрада в горі. Гляне, як дитина сміється, — і на хвилину відляже від серця.

Відразу після похорону Катя повернулася до Полтави, бо селище обстрілювали. Зараз займається вихованням сина, якому обов'язково розкаже про війну, про тата-героя, що боронив усіх дітей країни. І ще вона хоче увіковічити пам'ять про чоловіка на високому, державному рівні.

«Я не хочу, щоб його забули. Він знищив так багато ворогів, що йому ще за життя вручили орден Богдана Хмельницького III ступеня. А посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Вважаю, що він заслужив зватися Героєм України».

У сусідньому гелікоптері, який підбили того дня росіяни, був кум Владислава. За три місяці до цього він похрестив його донечку. А у квітні загинув вертолітник, який хрестив Кирилка. Дитина залишилася без батька і без хрещеного.

«Є знайомі, які кажуть: "Не переживай, іншого знайдеш". Від такого “співчуття” хоч на стіну лізь. Та я не уявляю себе з іншим чоловіком. І досі ношу обручку, наче заміжня. Я продовжую любити його, дуже», — ділиться Катя.

Тиждень жінка живе у Полтаві, тиждень у батьків. І там через день ходить на кладовище, приносить свіжі квіти.

«Балакаю з чоловіком, як із живим, розказую все, що в мене сталося. Показую фото: “Подивися, як виріс твій синок”, “Кирилко вивчив нову букву”. Тоді трохи легшає».

Катя вірить, що Влад допомагає їй і після смерті. На початку минулого року вона отримала водійські права, але не сідала за кермо, боялася. Чоловік лише посміювався: «Ну коли ти вже поїдеш?» А після його загибелі їй довелося стати водійкою.

«Сідаю, а чоловік наче під боком. І підказує. Дивовижне відчуття його присутності».