«Не можеш впоратися? Тоді ми заберемо в тебе дитину». Чому соцпрацівники не допомагають сім'ям у найскрутніший момент

В Україні критично бракує фахівців із соціальної роботи. З огляду на кількість людей у громадах, які потребують допомоги й консультацій, вчасно та якісно надати послуги майже неможливо — подеколи трапляється, що проблему виявляють запізно. Часто через це страждають вразливі сім’ї з дітьми, які ризикують опинитися в інтернатах.

Хто рятує родини за крок до прірви та чому цього не роблять в громадах — у матеріалі hromadske.

Коли руйнуються стіни

Світлана наважилася попросити допомоги, коли вже була на межі. П’ятеро неповнолітніх дітей і невелика хатина, до якої їх пустила пожити старша сусідка та дозволила прописати дітей, щоб ті могли піти до школи. Роботи в селі жінка не мала, соціальних виплат на дітей не отримувала. Чоловік пішов із сім’ї і аліменти не платив.

Світлана з двома доньками спала в кімнаті, ще двоє дітей — на двоярусному ліжку на кухні, а старший син — в коридорі, біля виходу.

Жінка ніколи не думала, що опиниться в таких обставинах. Вона народилася й виросла в Харкові, там вчилася, працювала, там же зустріла свого майбутнього чоловіка. Після весілля подружжя переїхало до чоловікової матері.

Один за одним почали народжуватися діти, у квартирі ставало все більше галасу і все менше місця. Тоді пара вирішила тимчасово переїхати в село: по-перше, щоб не завдавати клопоту свекрусі, по-друге — щоб діти більше бували на свіжому повітрі, а по-третє — вони планували назбирати грошей на своє житло.

Певний час сім'я тримала господарство, завела кіз. Доводилося економити. Тоді ж у сільській раді допомогли оформити соціальні виплати на дітей.

Перші відкладені гроші вирішили витратити на оформлення робочої візи чоловікові, щоб той поїхав за кордон на заробітки. Так і зробили. Але до родини батько більше не повернувся.

Два роки Світлана намагалася давати раду всьому сама. Коли до них прийшли працівники служби у справах дітей — постало питання щодо їхнього вилучення із сім'ї. Умови проживання були непридатними: глиняні стіни будинку буквально розвалювалися.

Світлана не могла цього допустити. Вона швидко позичила в сусідів гроші, відправила дітей до табору, придбала в будинок комод, шафу, поклеїла шпалери. На захист родини став сільський голова.

Зрештою дітей таки залишили з мамою, проте Світлана не мала жодних заощаджень, а від зібраного восени врожаю залишилася тільки цибуля, та й дрова для опалення будинку майже скінчилися. Жінка розуміла: дітям потрібні інші умови для життя та розвитку, а їй — робота.

Свій дім

Світлана звернулася по допомогу до місцевих волонтерів благодійного фонду «Дорослі — дітям». Він комплексно допомагає сім'ям з дітьми, які опинилися в кризовій ситуації: їм купують будинок і беруть під повний соціальний супровід.

«Ми тривалий час їздили до інтернатів, допомагали дітям, вітали їх зі святами, проводили майстер-класи. Проте коли почали знайомитися з ними ближче, з'ясували, що майже всі вони мають батьків — і ці батьки не позбавлені прав! То чому ж ці діти тут? У когось згорів будинок, у когось немає ремонту, немає води, умов для проживання, нема роботи в селі або ж батьки зловживають алкоголем. Ми почали розбиратися, як трапилося, що діти перебувають у державному закладі на державному забезпеченні, проте водночас мають батьків. Деякі з них навіть приїжджають навідувати дітей, намагаються повернути»,— каже Вікторія Тищенко, очільниця фонду.

Одного разу волонтерам зателефонувала 12-річна дівчинка. Вона розповіла, що має ще вісьмох братів та сестричок, а їхню матір позбавляють батьківських прав.

«Там не було умов для проживання дітей, мати зловживала алкоголем. Але ми вирішили попрацювати з цією родиною. Придбали їм будинок, повернули дітей до мами»,— розповідає волонтерка.

Упродовж трьох років благодійники наглядали за сім'єю та надавали всі послуги, які родина мала б отримувати від соціальних служб. Матері допомогли навчитися доглядати дітей, вибудовувати з ними стосунки, шукати роботу, розпоряджатися грішми, відкладати, оформлювати документи, проходити з малечею вчасно всі медогляди.

«І в нас усе вийшло. Мати покинула пити, діти нині ростуть із нею», — каже Вікторія.

Відтоді волонтери придбали будинки для 20 сімей (у яких загалом було 70 дітей) і врятували їх мало не за крок від інтернатів. Наразі всі вони мешкають у двох селах Харківської області в межах однієї об'єднаної територіальної громади — в Бригадирівці та Забавному Ізюмського району. Родини спілкуються між собою, допомагають, вчать одне одного глядіти худобу, садити рослини, діляться речами та вирощеними продуктами.

«Ми розуміємо, що сім'я змінилася і її можна відпускати тоді, коли вона готова ділитися, озвучувати, розуміти свої потреби. Коли вони потрапляють до нас у проєкт — вони лише беруть. Беруть усі речі, які ми привозимо та пропонуємо. Потім виникають склади непотребу. Тоді ми вчимо сім'ї це все сортувати, брати лише потрібне, а зайве віддавати тому, хто більше цього потребує», — розповідає волонтерка.

На те, щоб сім'я стала на ноги, передбачено три роки. У перший рік волонтери в усьому допомагають родині й повсякчас контролюють (можуть навіть приїхати в будь-який час доби). На другий — лише частково. А на третій рік — лише за екстреної потреби: скажімо, якщо почався процес переоформлення виплат на дітей, аж тут хтось із членів сім'ї раптово втратив роботу — як пояснює Вікторія, в такому разі волонтери підтримають продуктами. І за ці три роки вони намагаються навчити сім'ї планувати свій бюджет.

Фахівці з соціальної роботи та де їх шукати

За державним стандартом, соцпрацівники можуть брати під свій супровід родини зі складними життєвими обставинами лише на пів року. У разі складного випадку термін продовжують до року.

«Але чи встигне щось за цей час змінитися в сім'ї? Тим паче якщо, наприклад, її члени мають алко- чи наркозалежності, якщо їм потрібно пройти лікування? Зрозуміло, що пів року для цього мало», — каже Вікторія Тищенко.

Дар'я Касьянова — голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини» — погоджується з нею.

«За цей час неможливо вирішити жодну проблему, хіба лише встановити довірливі стосунки з сім'єю»,— каже фахівчиня.

Утім, це не найкритичніше. У громадах бракує фахівців із соціальної роботи (ФСР).

«Є громади, де немає жодного такого фахівця. А є такі, де їх умовно троє, але там стільки людей, яким потрібно надати допомогу! Сім'ї, де виховують дітей з інвалідністю або батьки мають інвалідність, опікунські сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, малозабезпечені, багатодітні сім'ї, внутрішні переселенці, люди старшого віку. Проблем багато, а спеціалістів на місцях украй мало»,— говорить Дар'я.

У 2012 році штати місцевих органів влади за субвенцією розширили на 12 тисяч фахівців із соціальної роботи, яких навчили та відправили працювати на місця.

Тоді кількість сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, зросла (таких налічили до 500 тисяч), а от кількість дітей, які потрапляли в інтернати, зменшувалася. Фахівці допомагали родинам подолати кризу, впоратися зі складною ситуацією, разом відшукати вихід чи принаймні знайти для дитини родичів-опікунів, названих батьків або дитячий будинок сімейного типу.

Менше з тим, за декілька років спеціалістів почали звільняти.

«Тоді нібито фахівці соціальної роботи працювали як агітатори на Януковича під час виборів — їх могли використовувати з цією метою. Саме так пояснили причину їхніх звільнень. А на те, як ці фахівці працювали з сім'ями, не зважали. Як і на те, скільки грошей із держбюджету і громадських організацій витратили на їхню підготовку»,— каже Галина Постолюк, директорка представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей».

«Коли в червні 2012-го ФСР зайшли на місця — кількість родин, які були в складних життєвих обставинах, збільшилася в десятки разів. Тоді в нас активно впроваджували пошук прийомних сімей, фахівці робили все, щоб діти не потрапляли до інтернатів. А після скорочення спеціалісти телефонували мені й казали, що сім'ї досі звертаються до них по допомогу», — розповідає Ірина Буренко, завідувачка відділення соціального супроводу сімей/осіб у складних життєвих обставинах Центру надання соціальних послуг Щербанівської сільської ради в Полтавській області.

Нині у її підпорядкуванні — двоє фахівців соціальної роботи, які відповідають за більш як 17 тисяч мешканців громади. Завідувачка визнає: цього замало, щоб охопити всіх, кому потрібна допомога. Фахівці центру виявляють вразливі категорії спільно зі службою у справах дітей справах дітей, або ж із сектором сім'ї, молоді і спорту чи дільничним офіцером громади. До всього, існують віддалені населені пункти, яких важко дістатися.

Як пояснює пані Постолюк, державного нормативу щодо того, скільки саме фахівців із соціальної роботи має бути на певну кількість населення, не існує.

«Були рекомендації, мовляв, має бути один фахівець на 2-3 тисячі людей. Зараз триває боротьба за те, щоб вони були хоча б в усіх ОТГ. Але, на жаль, їх стільки немає. В Україні мало би бути до 30 тисяч фахівців соціальної роботи, а їх близько 3 тисяч. Вони отримують низьку зарплату, не всі мають відповідну освіту», — каже Галина.

І додає: «Їхня робота полягає геть не в тому, щоб прийти в сім'ю, нагримати на батьків і дати доручення. Це має бути саме фахова робота, яка мотивуватиме родину вийти з кризи. Потрібно знайти їхні сильні сторони, прийти без осуду, встановити довірливі стосунки, і вже разом з сім'єю рухатися та долати складнощі».

Каральна система

Фактично жодна сім'я не застрахована від того, щоб будь-якої миті опинитися в кризовій ситуації. Світлана, для якої благодійники придбали будинок в селі на Харківщині, також на це не очікувала.

«Ми не помічаємо сім'ї, які щойно зіштовхнулися з певною проблемою: скажімо, батько втратив роботу і почав випивати. Саме тоді мав би з'явитися соціальний працівник і сказати: “Тобі потрібно стати на облік у центр зайнятості, або ж ми можемо записати тебе на навчання і ти почнеш працювати з дому віддалено”. У європейських країнах модель раннього виявлення працює. У нас же помічають тільки маргінальні сім'ї, які на самому дні — коли будинок стає притоном, коли туди приходять вколотися. І дитина це все бачить»,— каже Дар'я Касьянова й додає, що система мала би працювати зовсім інакше.

Якщо в людини виникає проблемна ситуація — слід звернутися по допомогу, аби її підтримали та скерували в правильне місце. Для цього в громадах мають бути створені центри соціальних послуг, куди фахівці з соціальної роботи перенаправляли б людей: скажімо, денні центри для дітей із інвалідністю, консультації психолога, служба раннього втручання (за потреби).

На жаль, досить часто люди, які опинилися в кризі, бояться про це говорити, бо не хочуть асоціювати себе з тими, хто опинився в складних життєвих обставинах, а ще — мають страх, що дітей після звернення заберуть в інтернат.

«У нас не підтримувальна система, а каральна. Не можеш впоратися? Тоді я тебе покараю і заберу в тебе цю дитину замість того, щоб допомагати. Ця система походить з того, що ми зазвичай виявляємо сім'ї в таких умовах, коли забрати дитину — це краще, ніж залишити. Бо її життю і здоров'ю загрожує небезпека. Таких випадків дуже багато. Але завдання фахівців соціальної роботи — виявити, організувати допомогу, сісти й подумати, яким може бути рішення саме для цієї сім'ї»,— говорить Дар'я.

Згідно з Національною стратегією реформування системи інтернатів, діти, яким менше трьох років, від початку 2020-го вже не мали би потрапляти в дитячі будинки. Проте, як зазначає Галина Постолюк, насправді все інакше: вихованців у інтернатах більшає, система укріплюється, та й головам ОТГ часом набагато зручніше відправити дитину в заклад, ніж шукати ресурси і створювати послуги на місцях.

Проблему могла би вирішити зокрема закордонна практика, коли держава передає послуги на соціальне замовлення громадським організаціям.

«У Європі держава дає гроші ГО та жорстко їх контролює: ліцензує послуги, стежить за якістю. А в нас держава сама планує, фінансує, надає соціальні послуги, а потім звітує про чудовий результат, — каже Дар'я Касьянова. — А насправді цих послуг немає».

Матеріал створений за підтримки «Медиасети»