Не соромно вичищати гній. Соромно втратити рідну людину: як 18-річна дівчина вимушено стала главою родини

Торік у квітні 17-річна Марія Вдовиченко розповіла hromadske про таке явище як російський фільтраційний табір. Його росіяни влаштували маріупольцям на виїзді з міста. Звідти ледь живим вийшов батько дівчини.

Після публікації Марії почали писати вороги. Погрожували, намагалися зламати банківські рахунки. Звинувачували в тому, що вигадує фейки, бо немає, мовляв, окупації та фільтрації, а росіяни нікого не вбивають. Писали, що їй взагалі 30 років, вона акторка й мати двох дітей. Лякали, що вб'ють. Після цього дівчина перестала казати журналістам, де перебуває.

Ми розмовляли телефоном. Про рік після виходу з Маріуполя, нові втрати, випробування та боротьбу. І про вимушене дорослішання.

«Я втрачаю маму. Я не можу їй допомогти»

Коли Марія ходила до 6 класу, її мама захворіла. У неї відмовляли ноги. Лікарі знизували плечима: «Щось нервове. Випийте валер'янки». А потім мама не змогла встати з ліжка, бо паморочилося в голові. Була неспроможна їсти. Усім тілом пішли судоми. Діагноз — полінейропатія та розсіяний склероз з ураженням нервів усього організму. Внаслідок цього у пацієнта може з'явитися м'язова слабкість, запаморочення, порушення координації рухів, хиткість ходи та інші симптоми.

Маріупольські медики не бралися за лікування, казали цинічно: «Це живий труп, готуйтеся до найгіршого, он магазин ритуальних послуг».

Родичі спершу переймалися, але згодом змирилися з тим, що жінка вже не одужає.

«Пропонували здати її в якийсь заклад. Навіть бабуся — мама моєї мами — зневірилася. Боровся лише тато. Він дуже кохав свою дружину й налаштував себе і нас, що її можна врятувати, — згадує Марія. — Я допомагала: навчилася готувати у 12 років і збирати сестру-першокласницю Нелю до школи, робити з нею уроки».

Якось чоловік викликав рятувальників, щоб відвезли дружину до лікарні, бо «швидка» відмовлялася. Він звільнився із заводу і став вантажником. Вільний графік дозволяв краще піклуватися про кохану. Знайшов інших лікарів, довірився їхнім методам. Вони заново «запустили» нервову систему жінки — і це спрацювало!

На шкільну лінійку 2021-го, яку вела її донька Маруся — президентка школи та майбутня золота медалістка, — жінка прийшла своїми ногами. Вистояла весь захід, пофотографувала доньок і змогла самостійно дістатися додому. Як же всі тоді зраділи! У мами стало сили і куховарити, і виготовляти українські прикраси з доньками. Вони так це любили! Родина знову зробилася осередком тепла й сердечності, де батьки турбуються про дітей, а ті можуть зануритись у безтурботність свого світу.

Та в лютому почалося повномасштабне вторгнення. У березні 2022-го російська бомба рознесла п'ятий поверх будинку, де жили Вдовиченки. У їхній квартирі на третьому посипалися стеля і скло. Жінки верещали від жаху, здавалося, що вони провалюються разом з будинком у безодню. Молодшу доньку Нелю вибухова хвиля жбурнула об стіну. Дівчинка сильно вдарилася. Мати так перелякалася за неї, що знову не відчула ніг. Батько з Марією волочили її до підвалу, обійнявши з обох боків.

В цьому укритті вони вимушено пробули два тижні в голоді, майже завжди у темряві, під постійними бомбардуваннями. Через стрес у жінки двічі зупинялося серце. Дівчина пам'ятає її льодяну руку, розпач в очах батька, раніше завжди спокійного, і зміїний холод усередині себе: «Я втрачаю маму. Я не можу їй допомогти». Але батько реанімував її: робив масаж серця, штучне дихання.

«Він не хотів її відпускати — і не відпустив, — видихає у слухавку Марія. — Ми не могли це зробити, стояли горою за всіх, навіть за нашого кота. А сусіди хотіли його задушити. Бо він їх дратував тим, що нявкав, хотів їсти, ходив у туалет. Але тато відрізав: він — наша родина».

У телефоні чути нявкання кота Каспера. Він вижив, зараз із дівчиною.

Після виїзду з міста родина два дні стояла в черзі, щоб потрапити у фільтраційний табір. Вибратися на підконтрольну Україні території можна було лише через нього.

Мама Марії мерзла, непритомніла, вийти з машини росіяни не дозволяли.

«Мама фільтрації не проходила, бо взагалі не рухалася. Вона заціпеніла. А батька побили так, що ледве сів у машину. Він майже нічого не бачив, але продовжив їхати. Через 27 російських блокпостів ми дісталися до Запоріжжя», — пригадує Марія.

До самого міста дівчина довезла засохлий окрайчик хліба, який так і не змогла з’їсти у підвалі. Дуже хотіла. Але боялася, бо він був останній. А мама хоче їсти, тато хоче їсти, сестра хоче, кіт…

А коли вже у Дніпрі зайшла до магазину, її почало підкидати від шоку.

«Там була їжа. Багато. Яблука різних сортів. І люди такі спокійні. Це так дико. Я відразу згадала наш підвал, де ми у мисочку з консервою наливали воду і кришили хліб. І це на всю сім'ю. А в кінці й того не було», — після пережитого Марія тепер у кишеньці завжди носить хоч кілька цукерок чи печиво.

Набрала номер померлого тата

У Дніпрі лікарі діагностували в батька ушкодження зорового нерва. Операцію треба було робити негайно. Але у місті через потік поранених з фронту ніхто не міг за це взятися. І родина вирушила на захід України. Добиралися навмання від села до села, розпитуючи подорожніх про те, хто їм може допомогти. На Львівщині Марія закінчила 11 клас. Зрештою сім'я виїхала до Польщі.

«Але ні там, ні пізніше в Німеччині ми не знайшли собі місця надовго. Виникали труднощі — то з відновленням документів, то з житлом. І, звісно, зі здоров'ям батьків. Мамі стало гірше, вона не могла себе обслуговувати, а влітку осліп тато і не міг їй допомагати. Я покинула школу (у Польщі вчаться 12 років — ред.) і знайшла підробіток. Хоч ми й отримували виплати як біженці, цього катастрофічно не вистачало на ліки», — ділиться дівчина.

Марію взяв на роботу сільський фермер: годувати курей, качок і доглядати за коровами. Зокрема вичищати гній.

Запитую, чи доводилося їй колись робити щось подібне. Міській дівчинці з гарною англійською, яка грала на бандурі й готувалася вступати до університету внутрішніх справ.

«Ні. Ніколи. Та коли життя змушує, то пристосовуєшся і вчишся. У мене був досвід прибирання при маріупольському храмі, який я відвідувала як волонтерка. І в Польщі я вирішила, що якщо навіть прорве трубу з фекаліями, я й це приберу. І це не соромно. Соромно втратити рідну людину. Соромно сидіти склавши руки і плакати. Треба боротися і йти далі».

До великої війни головним у родині був батько: він заробляв, доглядав дружину, скеровував, кому і що робити. Після обстрілів будинку в Маріуполі скомандував іти до підвалу, силою відкрив двері, бо Вдовиченків не хотіли впускати. Він вирішив рятувати сім'ю і вивіз з міста у вогні.

«Тато — стрижень, на якому все трималося. І навіть коли він утратив зір, був зібраним і серйозним. Не показував, що йому боляче. Дивився невидющими очима, але я розуміла — бачить крізь мене. Він став відчувати мою душу, емоційний стан. Казав: “Я завжди допоможу. Я завжди поруч”. І підтримував дорослими, мудрими порадами», — ділиться Марія.

Уся її розповідь емоційно рівна, відчувається певне самовладання. Але не тоді, коли каже про смерть батька. Його не стало взимку: зупинилося серце. У 48 років.

«Не приймаю це. Для мене це неможливо. Мій світ і так був наполовину знищений, а на той момент розсипався на друзки. Нещодавно у мене зламалася ручка на дверях (родина у грудні повернулася в Україну — ред.). Згадала, що тато так добре їх лагодив. І думаю: зараз зателефоную йому, і він розкаже, як прикрутити. Набрала номер. І раптом чую: телефон грає у шухляді. Нема мені куди дзвонити… Нема кому», — гірко шепоче.

Братиму все, що пропонуватиме життя

Після смерті батька стало ще гірше мамі: болі в усьому тілі, панічні атаки, вона не може ходити, піднести ложку до губ. Її єдина мрія щовечора — прокинутися вранці й побачити доньок. Їй досі страшно, що не доживе, і тому вона поводиться так, ніби прощається з ними.

У сестри Нелі ще в підвалі Маріуполя стався епілептичний напад. Відтоді її стан загострився. Вона замкнулася в собі, ледь вимовляє кілька слів на день. Лише в її малюнках проявляється стан душі: на них морок, кров, страшні картини, які бачила у рідному місті. Їм із мамою необхідне лікування. «Треба, щоб їх відпустив Маріуполь», — зітхає Марія.

Але треба, щоб він відпустив і її. Зізнається, що не про весь травматичний досвід розповіла. Ще не готова. Але про сни говорить. У них вона бачить цілий Маріуполь і тих, кого вже нема — живими. І раптом на очах усе це розсипається на попіл. Мертві знову помирають. Вона прокидається від свого крику, в темряві біля неї — примари загиблих. Саме в тих позах і станах, у яких їх застала смерть. Але зараз їй не до турботи про себе. Хоча проблеми є. Схудла з 55 кг до 45, в неї ледь не розвинулася анорексія, йде обертом голова.

«Я маю апетит, їжа є на столі, але проковтнути бодай шматочок не можу: тривоги, страх. Я дуже переживаю за ситуації, з якими не зможу справитися. Буває так, що хочеться вити й кричати від розпачу. Якось мама не змогла дихати, а “швидка” все не їхала й не їхала», — каже Марія.

Зараз головне завдання — не втратити маму. Робити будь-що, але поставити її на ноги.

«Це ж мама. Навіть у 40 років я буду її маленькою Марусею. У неї зараз не працює нервова система, тобто мама щодня ближче до смерті. І мені не соромно просити про допомогу. Різні люди зустрічаються на моєму шляху, я не ділю їх на хороших і поганих. Лише на тих, хто розуміє ситуацію і не розуміє. Я не з тих, кого можна забити в кут. А якщо й опинюся там, то вишкрябаюся з нього. І до війни я була цілеспрямованою, бойовою. 

Але, як і всі діти, жила в бульбашці, яку створили батьки: мене турбувала школа, волонтерство, музика. Але зараз життя вимагає більшої відповідальності від мене. І я братиму все, що воно мені пропонуватиме. Використаю всі шанси. Якщо потрібно поїхати на край світу, я поїду», — запевняє дівчина.

Наприкінці травня з нею зв'язалися люди, готові допомогти з переїздом у Фінляндію на місяць-два. Там пропонують терапію для мами. Не весь курс, лише початок, але Марія дуже радіє: маму оглянуть спеціалісти, можливо, запустять усі системи організму, щоб працювали як годинник. Там шукатиме можливості лікування і для Нелі.

Запитую Марію, коли вона відчула на собі тягар дорослості й чи не сумує за собою колишньою.

«Ні, не сумую за безтурботною дівчинкою, якою була. У мені відбулася певна трансформація, і це на краще. Я до вторгнення і я зараз — це зовсім різні люди. Починаючи із внутрішньої наповненості й закінчуючи вчинками, розкладом дня, обов'язками. Я хочу, щоб мною пишався тато, хочу виконати його заповіт. Він завжди казав: “Ти маєш стати людиною”. Це означало мати гарну освіту й уміти користуватися нею, це цілісність душі, вміння спілкуватися з людьми, допомагати їм.

Те, що на мене навалилося, не можу назвати тягарем. Це обов'язок. Так, кожна людина дорослішає поступово, на мене це звалилося раптово. Звичайно, прийняти це важко й не дуже хотілося. Відчувала важкість усередині, навіть відчай. Але це не той відчай з маріупольського підвалу, де навколо падали бомби, дорослі чоловіки накладали на себе руки, собаки тягали дитячі трупи, а біля нас бігали щури. Там я молилася про швидку смерть для себе і рідних. То справді пекло. Але, переживши його, я просто не можу здатися. Не маю права. Господь не дає людині випробувань, з якими вона не може впоратися. Отже, я потрібна живою. Не знаю всього замислу, але точно маю рятувати маму і Нелю».

Допомогти Марії Вдовиченко можна за реквізитами:

5375411203167700 (монобанк)

vdovi4enk@gmail.com (PayPal)