Не впадати у крайнощі. Як живуть люди з біполярним розладом і чому їм потрібна допомога

Я тижнями не виходив з дому та не міг змусити себе бодай почистити зуби — а потім учив декілька мов одночасно й зачинав мистецькі проєкти. Втрачав роботу — влаштовувався на дві. На останні гроші купував квитки за кордон або дорогий подарунок — а в безробітті опускався на дно кредитного ліміту. Місяцями не спілкувався з друзями — але за декілька днів намагався побачитися з усіма. В мене болісно завершувалися стосунки, я підставляв людей і не виконував обіцяне, марнував можливості й кидав університети. Відчував провину за кожну дрібницю й волів, аби мене ніколи не існувало. Повертався на ноги й стрімголов пірнав у вир життя: закохувався, ніби вперше, мріяв про величне й будував амбітні плани.

Шість років тому в мене діагностували біполярний афективний розлад — раніше відомий як маніакально-депресивний психоз. Я й досі переживаю депресію, а коли виходжу з неї — раз по раз ступаю на шлях гіпоманії та зрештою — вигорання. А втім, тепер я краще себе знаю і можу в критичні миті нагадувати собі, що цей жахливий стан мине. І так само знаю, що він незабаром повернеться, а тому слід бути до цього готовим. Усвідомлення проблеми веде мене до відповідальності за себе та наслідки свого стану.

Мені допомогли інші хворі на БАР, які відкрито говорять про свій діагноз. За підрахунками науковців-медиків, у світі близько 1% людей мають цей розлад, тож і в Україні з БАР живуть сотні тисяч. Більшість про це не знає, тому до всесвітнього дня людей із цим захворюванням — 30 березня — я вирішив розповісти про свій досвід. Він особистий і не розкриє розлад у всіх його проявах, проте я маю надію хоч трохи звернути увагу на проблеми людей з БАР.

«Несправжній» БАР

Біполярний розлад характеризує наявність депресивних і маніакальних епізодів — тобто протилежних станів: від емоційного занепаду до радикального збудження. Залежно від різних типів розладу, перебігу епізоду, лікування та інших чинників тривалість і інтенсивність цих фаз можуть суттєво різнитися. Наприклад, у другого типу БАР замість манії проявляється гіпоманія — слабший її вид, який дозволяє зберігати більш тверезу оцінку реальності. У мене саме такий — і тому часто здається, що це якийсь «несправжній» БАР, бо психозу немає, і взагалі я ще якось можу животіти.

А ще є так зване плато — проміжний період, наближений до «норми», коли жодна з крайностей не проявляється гостро. Саме цю третю фазу намагаються подовжити за допомогою медикаментів, терапії та чуйного ставлення до себе. За мої вже майже шість років лікування мені вдалося лише раз розтягнути таке плато на півтора місяця, але маю надію, що пощастить сягнути і триваліших стабільних періодів.

«Нероби» та «шизофреніки»

«Біполярка» — слово, що в останні роки ввійшло в ужиток. А втім, використовують його зазвичай геть не в тому значенні, чим на ділі є цей розлад. Багато років людям із БАР під час маніакальних фаз часто помилково приписували шизофренію. Хоч у стані маніакального психозу і можуть проявлятися схожі симптоми, така хибна діагностика шкодила пацієнтам. Помилки психіатрів трапляються і нині — у різних ситуаціях БАР плутають з іншими депресивними й тривожними станами, розладами особистості тощо.

Проте, оскільки я не лікар, говоритиму більше про соціальний досвід — взаємодію зі «звичайними людьми». Здебільшого «біполяркою» називають раптові зміни настрою та різкі зміни у позиції людини — наприклад, упродовж однієї розмови чи одного дня. Насправді ж такі риси не характерні для БАР. В одному стані людина може бути і тиждень, і навіть декілька років. До того ж (гіпо)маніакальні фази переважно в декілька разів коротші за депресивні, тому тривалий час людина з біполярним розладом буде у пригніченому стані, а не в активному.

Окремо зауважу випадки, коли ці хибні уявлення про «біполярку» застосовують до зовсім не пов’язаних із людською психікою понять: непослідовної політики уряду чи плейлиста з різножанровою музикою. Тут мене зачіпає вже не те, що моє захворювання використовують для опису інших процесів, а те, що це роблять помилково — без доречності такого порівняння.

Не рідше натрапляю і на відверто образливі стереотипні судження, хоч люди часто й не замислюються, що вони є саме такими. Загалом більшість психічних розладів в Україні досі стигматизовані — про них не заведено говорити, а якщо й говорять — то з острахом відмежовуючись. У депресії люди з БАР — «тюхтії» та «нероби»; а в манії — «психи» й «неадеквати». Таке іншування лише поглиблює відчуття неповноцінності в людини, яка знає про свій розлад, або ж відштовхує від допомоги тих, у кого він ще не діагностований.

«Ти ж не псих, навіщо тобі психіатр?»

Люди з біполярним розладом потребують допомоги. Якщо ви помічаєте у близьких повторювані симптоми БАР, поговоріть про це й запропонуйте разом звернутися до психіатрів. Якщо ж ви спостерігаєте риси розладу в себе самих, не соромтеся попросити близьких про підтримку.

Авжеж, далеко не всі сприймуть це як належне — у нас досі побутують забобони і щодо психіатрії, і щодо самих захворювань. Я теж із цим зіштовхнувся. Не хотів ділитися з родиною, а коли розповів, то наразився на супротив: діагноз не сприймали навсправжки і вважали «негідною хлопця слабкодухістю» та «відмазкою для лінощів». Коли ж переконалися, що проблема справді є, то закликали поратися самотужки. Мовляв, психіатрія — це для «психопатів, шизофреніків і параноїків», а з таким можна й самому впоратися. «Ти ж нормальний хлопець, ну похнюпився трохи, втомився. З усіма буває», — підбадьорювали мене близькі, відштовхуючи від такого потрібного лікування.

Визнати «ненормальність» близької людини — соромно. Користатися послугами психіатра — безглуздо. Психоневрологічний диспансер — небезпечно, бо ж це місце ізоляції та покарання, а не заклад із медичними послугами.

Мені щастило з усіма лікарками, та ідеалізувати державні диспансери я точно не буду. Упередження щодо них не безпідставні, позаяк радянщина пустила глибоке коріння, яке досі не вдається обрубати. Це ставлення маргіналізувало людей з ментальними розладами. Родичі бояться, що про їхніх близьких говоритимуть як про «психів» та «ненормальних», тому легше замовчувати і страждати, ніж звертатися по допомогу.

«Таблетки зроблять тебе овочем»

Якщо ж до лікарів вдалося дійти і почути діагноз — попереду лікування, зважитись на яке вдається не одразу. Хворі на БАР потребують медичних препаратів — нейролептиків, антидепресантів і стабілізаторів.

Та коли мої близькі дізналися про це, то довго відмовляли. Нібито від таблеток я стану «овочем» — «отупію» і втрачу істотну частину своєї особистості. Коли ж пересвідчилися, що медикаменти допомагають, визнали їхню дієвість; але досі закликають перестати приймати ліки, щойно мені трохи кращає. Я ж давно змирився з тим, що прийматиму препарати усе життя. Щоразу, коли я переривав лікування, епізоди депресії тривали довше й були глибшими, а в подальшій гіпоманії мені було значно важче себе контролювати.

Схему медикаментозного лікування іноді нелегко підібрати — для різних станів потрібні різні препарати у різних комбінаціях і дозуваннях. Деколи таблетки, які допомагали раніше, більше не працюють — наприклад, з’явилися нові зовнішні збудники, тривога чи безсоння. А ще є побічна дія, яка проявляється індивідуально, і не завжди її можна передбачити.

У критичних випадках доводиться від таких ліків відмовлятися; у деяких — миритися чи перекривати «побічку» іншими ліками. Приміром, коли антидепресанти спричиняють безсоння або тривожність, додавати заспокійливі. Це складний процес, який потребує уважного спостереження за змінами свого самопочуття та постійної взаємодії із психіатром.

«Нехай (гіпо)манія буде завжди»

«Ненавиджу бути біполярним це прекрасно» — написано на обкладинці альбому Ye американського репера Каньє Веста. У 2016 році в нього виявили біполярний афективний розлад після того, як він опинився на лікуванні у психіатрії.

(Гіпо)манію лікувати не хочеться — попервах це захопливе граничне збудження та надмір сил, загострення відчуттів і з’ява творчих задумів. У цьому стані я повен ідей і гіперпродуктивний. Саме в ньому починалися стосунки, з’являлася робота й ухвалювалися сміливі рішення.

Британський письменник і телеведучий Стівен Фрай, ще одна відома людина з БАР, у своєму фільмі «Таємне життя маніакально-депресивної людини» також зізнається, що обожнює маніакальний стан, і попри весь біль депресії відмовлятися від «переваг» БАР не хоче.

У гіпоманіакальному стані я спершу також не бажаю з нього виходити. Коли спогад про депресію ще свіжий, певен, що депресія вартувала цього спалаху; з’являється віра, що цей стан можна подовжити так, аби він був завжди. Згодом і поготів видається, ніби депресії ніколи й не було, що я це собі вигадав, і насправжки це був ситуативний занепад сил.

Але романтизувати й возносити (гіпо)маніакальну фазу — велика помилка. Крім того, що в ній можна натворити дурниць, саме тоді закладають фундамент майбутньої депресії. Недосип, перепрацювання, емоційней інтелектуальне перевантаження ведуть до виснаження. Знесилений організм падає у підвалини депресії, а вибратися з них тоді значно важче.

Саме (гіпо)манія може приводити людей із біполярним розладом до найглибших депресій і множити проблеми, яких можна було б уникнути. Тож варто бути свідомими зміни своїх станів і піклуватися про себе заздалегідь, розраховувати сили та вчасно звертатися по допомогу.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.