Невидимі люди Широкиного

Широкине — село під Маріуполем на березі Азовського моря — єдине з усіх населених пунктів зони АТО на сході України, куди з евакуації так і не повернулися мешканці.

Ми поїхали до Маріуполя, де осіла основна частина широкинців — близько 1000 людей (за офіційними даними). Кілька родин погодилися розповісти нам свої історії. Хтось зробив це вперше, хтось зважився говорити лише тому, що час уже трохи загоїв рани.

Завтра була війна

За останні 3,5 роки за офіційними даними переселенцями стали понад 1,5 мільйони українців. Це найбільша внутрішня міграція населення в Європі з часів Другої світової війни.

Серед переселенців — і мешканці Широкиного. До початку збройного конфлікту на сході України в селі було близько 700 будинків і майже 2000 мешканців. У місцевій школі навчалося понад 100 дітей. Тепер село, яке опинилося на лінії розмежування, повністю зруйноване, а проїзд туди категорично заборонений.

Уперше Широкине потрапило під жорстокий обстріл 4 вересня 2014  року. Раніше тут чули лише відгомін збройного конфлікту, знали, що в сусідніх населених пунктах уже стоїть військова техніка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Птахам не поясниш, що тепер є кордон»: як живе національний парк «Меотида» по обидва боки лінії розмежування

Тоді, у вересні, деякі жителі виїхали, але невдовзі повернулися з надією на мир, адже саме 5 вересня підписали перші Мінські угоди, що передбачали, зокрема, й припинення вогню між сторонами конфлікту. Однак більшість з 12 пунктів протоколу, по суті, так і залишилися на папері. Війна на сході України тільки починалася.

Наступна масова евакуація широкинців відбулася в лютому 2015 року. Тоді у селі точилися запеклі вуличні бої між українськими військовими й добровольчими батальйонами з одного боку і збройними сепаратистами та російськими військовими з іншого.

Саме тоді більшість мешканців терміново залишили село. Тікати доводилося швидко, люди залишали домівки буквально хто в чому був.

Приватні будинки у Широкіному, зруйновані внаслідок обстрілів Фото: Яна Сєдова/Громадське; Ілля Безкоровайний/Громадське

Принижені та розбиті

Невелике підвальне приміщення на вулиці Пашковського в Маріуполі пустує. Щочетверга тут людно — зазвичай широкинці приходять сюди, щоб обмінятися новинами.

Нас зустрічає Валентина Логозинська, одна з мешканок села. Вона старанно підмітає підлогу, каже, що завтра до них мають завітати «Лікарі без кордонів», зараз же додає, що саме ця організація допомогла зробити в підвалі ремонт.

Показуючи приміщення, де двічі на місяць лікарі проводять медогляд, розповідає: «Тут сидять, власне, не хворі, але принижені й розбиті». На ранкові збори широкинців приходять переважно пенсіонери, молодь у цей час працює.

Ще одна пенсіонерка, Людмила не називає прізвища й просить не знімати її, але від розмови не відмовляється. Разом із Валентиною вони згадують, як на їхніх очах стався тоді ще непомічений ніким розкол: «Деенерівці» приходили до сільського кіоску за цигарками, немов це були не озброєні бойовики, а люди, що випадково опинилися в Широкиному. Водночас українські військові вже будували укріпрайон на території одного з місцевих дитячих літніх таборів. Готувалися», — кажуть пенсіонерки.

Валентина Логозинська Фото: Ілля Безкоровайний/Громадське

4 вересня 2014 року цій тиші і примарному нейтралітетові настав край. Після першого ж обстрілу загинули двоє місцевих чоловіків. Згоріло три або чотири будинки. Чому раптом село почала обстрілювати артилерія, ні Людмила, ні Валентина не розуміють.

«Ми ще якийсь час по трасі їздили, і в Новоазовськ теж, а що потім сталося — це не для нашого розуму. Начебто Україна підірвала «денеерівский» вагончик, — каже Валентина Логозинська. — І таке почалося! Як вони пішли хмарою!».

У Валентини гостила 9-річна онука, вона гралася на вулиці, коли поряд з будинком з’явилася військова техніка. «Я визираю у вікно, а там дула! Бігають, шукають. Нічого не зрозуміло, — згадує вона. — А за будинком поставили триногу і якусь штуку й ціляться! Раніше вони просто ходили з автоматами, ну, що робити, таке життя було, ми на це не могли вплинути ніяк! Вони [«деенерівці»] раніше навіть пропонували вугілля привезти. А я їм казала: не треба мені допомагати, ти мені допоможеш, коли не стрілятимеш».

У лютому 15-го в селі почалися вуличні бої. У двір до Валентини Логозинської поцілив снаряд. Людмила згадує, як 14 лютого в неї на  очах загинув чоловік. Тоді навпроти будинку раптом з’явився БТР. «І за секунди мене відкинуло, бо вогонь був такий — уух! А йому одразу півголови...», — розповідає вона.

Навіть поховати його через обстріли змогли не одразу, — Людмила і її родичі змушені були ховатися в підвалі. Закопали в палісаднику наступного дня, а 18 лютого виїхали. «Снаряди вже літали туди-сюди, страшний сон», — каже Людмила. Домагатися ексгумації  довелося понад рік — через постійні обстріли ніхто не хотів їхати в Широкине й забирати тіло її чоловіка.

Валентина Логозинська намагалася виїхати на кілька днів раніше, їй саме повинні були зняти гіпс з руки після перелому. Але каже, що їх розвернули українські військові: «Сказали, що буде страшний бій. А я й кажу: це зрозуміло, ви приготувалися, а як же нам бути?».

Коли нарешті оголосили евакуацію, почули про це далеко не всі. Тим, хто виїжджав, українські військові казали нічого не брати, жителів запевняли, що це всього на кілька днів.

Їхати було страшно, але й залишатися — неможливо, визнають пенсіонерки. Багато будинків на той час були зруйновані, широкинці ховалися по підвалах. Коли вдарили морози, стало зрозуміло, що вибору немає, треба рятувати життя, дітей і старих. «Що брали? Маленьку сумочку з документами. З чим поїхали — з тим і лишилися», — каже Валентина Логозинська.

Ще одна мешканка Широкиного, Олена (ім’я змінено на прохання героїні), розповідає, що попри обіцянки військових, уже 16 лютого в’їзд у село для тих, хто евакуювався, закрили. У Широкиному ще залишалися мешканці. До березня досиділи ті, кого називали «корівники», — тоді саме мали телитися корови. Але потім відв’язали худобу й теж поїхали. Корови, розповідає Олена, розбрелися з села. Одні підірвалися на мінних полях, інших убило під час обстрілів. Але деяким тваринам пощастило — вони дісталися сусідніх сіл, де їх забрали люди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Від Алеппо до Луганська: як сирійська дівчина двічі тікала від війни

Останню групу широкинців, не більше двох десятків людей, майже силоміць вивезли в червні 2015-го в підконтрольний сепаратистам Новоазовськ. Звідти до Маріуполя їх забирали родичі.

Наслідки обстрілів у Широкиному — зруйнований будинок побуту та пам'ятник часів Другої світової війни із слідами від влучання куль Фото: Яна Сєдова/Громадське; Ілля Безкоровайний/Громадське

Умовний зелений коридор

Хоча після лютневої евакуації в’їзд до села закрили, дехто на свій страх і ризик намагався прориватися туди. Олександр Глуцький разом з  молодшим братом теж вирішив спробувати: їхні батьки, як і більшість односельців, ледь устигли зібрати документи, коли українські військові змусили терміново покинути будинок.

6 березня брати сіли в машину й поїхали в село. Через український блокпост їх пропустили, але потім дорога була перегороджена. Хтось відкрив вогонь. Машину встигли розвернути, але одна куля зачепила хребет і пробила легені Олександра. Він вижив, рік провів у шпиталі. Після кількох операцій Олександр прикутий до інвалідного крісла.

Молодший брат з родиною поїхав до Росії, подалі від війни — там живуть родичі дружини. За Олександром доглядає мати. Його батько щойно сам закінчив лікування — кілька місяців тому в нього була підозра на туберкульоз. Хоча хвороба на щастя й не підтвердилася, це зовсім вибило родину з колії: Глуцькі змушені були жити на пенсію Ніни за вислугою років (вона — шкільний учитель) і пенсію по інвалідності, яку призначили Олександрові.

Щоправда, родину пустили пожити в приватний будинок люди, які тимчасово виїхали з Маріуполя. Але оформити договір і, відповідно, претендувати на субсидію, щоб платити за комунальні послуги менше, Глуцькі не змогли. Якщо влітку вони ще тягнули «комуналку», то зимові рахунки виявляються непідйомними.

Олександр Глуцький (ліворуч) із своїми батьками Фото: Ілля Безкоровайний/Громадське

 Чужа земля

За словами Олени, офіційна можливість побувати в селі після евакуації з’явилася в жовтні 2015 року, хоч і не для всіх жителів. Тоді відкрився коридор і протягом 10 —15 днів широкинці могли заїхати в село. Сама вона потрапила додому 19 жовтня. Але потім стався нещасний випадок: двоє місцевих жителів підірвалися на розтяжці. «І з того часу для нас дорога додому була знову закрита», — згадує Олена.

Тоді, у жовтні, вона змогла пішки пройти через усе село. Зізнається, що була розчавлена ​​і шокована побаченим. «Це був жах і кошмар — чужа земля, інша планета. Планета нелюдяності, жорстокості, одне слово — страшно. Моє улюблене, квітуче, безнапасне село стало невпізнанним, — згадує вона. — Але ще багато будинків і комунікацій були цілими, двори й дороги поросли височезною травою. Але якби в жовтні 2015 року все закінчилося і ми  повернулися б додому, відновити село було б реально».

Вона розповідає, як її внучка сприйняла новину про те, що їхній будинок згорів: «Підбігла до мене і кричить: так не буває, будинки не горять! Там мої сукні, мої іграшки!». Виявилося — горять. Тепер одна маленька книжка, чашка й ложка, які знайшли в  розтрощеному війною дворі, — це все, що залишилися Олені від минулого.

У місцевій школі до війни навчалося понад 100 дітей. Наразі вона повністю зруйнована Фото: Ілля Безкоровайний/Громадське

«Зараз прокинуся — і все скінчиться»

Широкинці дуже ображаються, коли часом мешканці сусідніх сіл кажуть, ніби вони самі винні, бо «кинули своє село».

«А як було не поїхати? — зі сльозами розповідає нам свою історію ще одна переселенка Рита Нуйкіна. — Сидиш, зверху все сиплеться, а ти думаєш: не може такого бути, зараз я прокинуся — і все закінчиться. А завтра на роботу! І виходиш на город, шукаєш зв’язок, а там, кажуть, снайпера сиділи, уявляєте? (...) Це з тобою відбувається, а ти повірити не можеш!».

Коли Широкине залишилося без світла, згадує вона, їх рятував генератор — сусіди приходили заряджати телефони й набрати води з їхньої свердловини. Але врешті-решт сім’я Нуйкіних здалася — їх будинок стояв на краю села і вулицю постійно обстрілювали. «Коли йшли, стіни поцілували, попрощалися з будинком, наче з живою людиною, попросили пробачити — прости, немає більше сил залишатися», — розповідає Рита.

Усе, що змогли забрати з будинку, який незабаром зайняли сепаратисти, — пральна машина, табурет і декілька каструль.

Життя, зізнається вона, розділилося на «до» і «після». Довелося віддати все, що вони мали, і певною мірою допомогти зупинити війну там, на широкинському рубежі, уважає Рита. Однак ніхто не робить широкинцям знижок, вони — лише крапля в морі серед інших переселенців. Рита зізнається, що багато процедур, через які нині доводиться проходити, виглядають принизливо.

За її словами, зайвий раз комусь казати, що ти з Широкиного, не хочеться. Навіть ті, хто живе в Маріуполі, не знають, що село закрите для в’їзду, а значить не розуміють до кінця, в якій ситуації опинилися широкинці. «Коли кажеш, що з Широкиного, одразу питання: так а що там у вас, ви взагалі туди не їздите? Люди нічого не знають», — говорить Рита.

Рита Нуйкіна Ілля Безкоровайний/Громадське

Проїзд заборонений

Олена підтверджує: за 2,5 роки після евакуації знайти правду й захист бодай в якійсь інстанції або відомстві громаді наразі не вдається. Широкинці створили громадську організацію «Порятунок Широкиного», від імені якої стукають у всі двері, уважаючи, що як громадяни України, постраждалі в результаті АТО, за законом мають право на державну компенсацію збитків. «Відповідь одна: законів немає, і ми повинні жити на мінімальні зарплати й пенсії», — каже Олена.

Поки на всі прохання дати дозвіл на в’їзд у село вони отримують відмову з однаковим формулюванням: «село Широкине внесено до населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення», а значить тут права і свободи громадян можуть обмежуватися. З огляду на те, що на лінії зіткнення систематично відбуваються провокації із застосуванням зброї, можливості безпечного доступу до власності у широкинців наразі немає — відповідають жителям.

За словами Олени, вони зверталися в п’ять інстанцій: до керівника групи української сторони СЦКК (Спільний центр контролю і координації питань припинення вогню і стабілізації лінії розмежування сторін — ред.), до керівника представництва РФ у СЦКК, до начальника СБУ Донецької області, до місії ОБСЄ Донецької області, у департамент з питань цивільного захисту, мобілізаційної та оборонної роботи в Донецькій області з проханням організувати проїзд у село, якщо не всім жителям, то хоча б групами по 3-4 людини, щоб забрати документи, фотоальбоми, побачити на власні очі наскільки зруйновані будинки.

Широкинці обурюються, адже в село можуть потрапити і  представники міжнародних організацій, і волонтери, і журналісти, і капелани, і навіть байкери, але тільки не місцеві мешканці. «У нас ось така купа листів, — розповідає Олена. — а нам відповідають те саме: з метою безпеки в’їзд на територію села заборонений».

За словами Олени, після евакуації мародери машинами вивозили з села те, що вціліло: «За бажанням все це можна було зупинити, перекривши основні три в’їзди в село, — каже вона. — У нас є дані, що грабували як військові, так і цивільні. Під Маріуполем у селищі Сартана в травні 2016 року затримали машину військових з кольоровим металом з нашого села. Троє місцевих жителів упізнали свої речі. Щодо цього інциденту порушили кримінальну справу, але результату досі немає».

Існує ще одна проблема, каже Олена: широкинці не мають власної адміністрації, тому багато проблем вирішити наразі неможливо. Архів села вивезли в місто Волноваха у квітні 2017 року, він матиме юридичну силу після опису через рік.

За словами нинішнього керівника групи Цивільно-військового співробітництва оперативно-тактичного угруповання (ЦВС ОТУ) «Маріуполь» Олександра Рудика, широкинці можуть написати запит на ім’я командира ОТУ й попросити провести фотофіксацію — сфотографувати зруйнований будинок, а також попросити вивезти те майно, яке могло вціліти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Крізь пекло і назад: історія кохання у прифронтовому інтернаті

У супроводі цієї групи ми змогли ненадовго потрапити до  Широкиного. Село виглядає якимось розгубленим, начеб не може повірити, що людей тут більше немає. Вулиці зруйновані настільки, що навіть будинки ідентифікувати непросто, на місці деяких — лише купа обгорілих цеглин. За оцінками військових, тут немає жодного будинку, в який не влучили б снаряди, що вже казати про якесь майно.

Військові кажуть, що село обстрілюють постійно. Щодня тут фіксують по 4-5 «прильотів» з боку сепаратистів. Наше коротке перебування в селі теж не залишається без уваги — починається обстріл, ми змушені терміново залишити населений пункт.

Попереджувальна табличка біля в'їзду у село Фото: Яна Сєдова/Громадське

Живіть сьогодні

Утім, деяким широкинцям усе ж пощастило: поки село не було остаточно розграбовано й зруйновано, представники ЦВС ОТУ врятували хоч якісь залишки їх добра.

Усміхнена Наталя Логозинська, з якою ми зустрічаємося в Маріуполі в кіоску, де вона продає італійські сандвічі й паніні, розповідає, як  умовила українських військових перевірити, що можна забрати з її широкинської крамниці. Військові привезли холодильник.

Наталія з чоловіком і двома синами також тікала від війни. Вони тікали із села під обстрілами, й навіть опинившись у безпечному місці — під будинком знайомих у Маріуполі, — півгодини не могли вийти з машини.

Відтоді сталося багато: позичивши грошей, вони їздили на  заробітки до Австрії на збір капусти. Але протрималися там недовго, чоловік Наталії повернувся в Україну за півтора місяця, а вона сама — за 2,5. Заробити не вдалося, ще й заборгували.

Наталя зізнається, що після цієї авантюри довго не могла змусити себе вийти з дому через депресію. Але потім взяла себе в руки, почала шукати гранти для переселенців, пішла на курси. Зрештою завдяки гранту в 18 200 гривень (приблизно 670 доларів) від Міжнародної організації з міграції, відкрила в Маріуполі спочатку один кіоск з паніні, а згодом і другий.

«Війна зрівняла всіх: і бідних, і багатих. Постраждав кожен незалежно від того, чи є в нього кошти на рахунку або квартира», — каже Наталя, але зараз же додає, що намагається жити не минулим, а сьогоднішнім днем ​​і усміхається всім, навіть коли їй самій болить.

Таких оптимістів серед широкинців небагато. А надто важко пенсіонерам: 77 людей похилого віку померли вже після евакуації. За час військових дій у Широкиному загинуло 15 місцевих мешканців.

Водночас, зіграли не одне весілля, народилося близько 30 дітей, а цього навчального року в широкинців 12 першачків пішли до однієї з Маріупольськіх шкіл.

Наталя Логозинська (на нижньому фото праворуч) разом з чоловіком відкрила у Маріуполі декілька кіосків з продажу італійські сандвічів і паніні Фото: Яна Сєдова/Громадське; Ілля Безкоровайний/Громадське

Читайте цей матеріал також російською мовою