«Невже їм заліза шкода? Хлопці життя віддають, а вони не можуть склепати». У чому проблема з відзнаками для військових

З початку вторгнення на сайті президента опублікували приблизно 350 указів про відзначення державними нагородами. У більшості з них десятки, а то й сотні прізвищ військових. Попри те що президент регулярно відзначає військовослужбовців, частина з них критикує систему за прогалини або ж відсутність прозорої нагородної системи як такої. hromadske запитало в бійців, які проблеми з врученням державних нагород вони помічають найчастіше.

Дід

«Більше нагород отримують ті, хто мають до них доступ»

5 серпня 2022 року Олег «Дід» Тіщенко вирушив на своє останнє завдання. Разом з іншими снайперами він мав прикривати спецпризначенців, які відбивали втрачені місяцем раніше позиції під Вугледаром.

За словами «Лунтіка», який на той час був командиром розвідроти, Олег із двома снайперами перебував за 700 метрів від російського опорного пункту. Коли почався штурм, росіяни стали стріляти у відповідь і накривати снайперську групу. За 5 метрів від Олега прилетіла міна.

«Так він загинув», — розповідає «Лунтік», який воював разом з «Дідом» із 2015 року.

Олега «Лунтік» характеризує як «ідеал військовослужбовця», тож після загибелі свого підлеглого зробив подання на вшанування Олега орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За його словами, хоч Олег і був офіційно прикомандирований у його розпорядження начальником швейного цеху, але займався навчанням розвідроти і «ходив на бойові виходи разом із підростаючим поколінням».

Фактично «Дід» був старшим у снайперській групі.

«Олег виходив на такі позиції, на які ніхто не міг виходити, і прикривав наші дії. Для нього не було нічого неможливого і небезпека не відігравала ролі. Він знав, що треба прикривати хлопців — і на тому все», — розповідає «Лунтік».

hromadske поспілкувалося з кількома побратимами Олега Тіщенка. Усі вони переконані, що «Дід» заслуговував на відзначення державною нагородою.

«Олег — це той чудовий приклад, коли не словом, а ділом. Він був для нас і вчителем, і наставником, і другом — саме прикладом. На всіх бойових виходах, які були можливі, він скрізь був. Іти першим — так. Десь відсидітися — ні. З кожним цим виходом він, не жаліючи себе, наближав перемогу. Своїми діями він показував, як треба. На початку було страшно, але коли є той, хто каже: “Та пішли”, з’являється світло, промінь, за яким ти йдеш уперед», — розповідає про Тіщенка один із його побратимів, який попросив не називати його імені.

Коли ми спілкувалися з військовими, подання на присвоєння державної нагороди все ще лежало на розгляді. Тоді побратими Олега Тіщенка та його вдова таку повільність пов'язували з тим, що 68 бригада, де служив загиблий, активно не клопотала про нагороду.

Пресофіцер бригади Євген Назаренко натомість сказав hromadske, що вони зі свого боку зробили все необхідне: оформили подання 31 грудня 2022 року та передали документи на оперативно-тактичне угруповання «Донецьк», а далі — то вже не їхня робота.

«Нема медійності. Така правда — швидше отримують ті, або в кого керівництво має вагоме слово, або хто має якусь медійність», — таке припущення зробив один із побратимів Олега Тіщенка.

Та все ж пізніше загиблого військового подали до нагороди. 17 березня на сайті президента з'явився указ про нагородження старшого сержанта Олега Тіщенка орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Для мене це було важливо передусім тому, що він її заслужив. Він воював ще з самого початку — це не з 24 лютого, ви ж знаєте, усе почалося раніше. Він завжди гарно виконував свої обов'язки, але в нас якось більше нагороди отримують ті, хто мають до того доступ. Мені важлива була його нагорода, бо це справедливість», — говорить вдова Ірина Тіщенко.

Олегу Тіщенку було 52 роки.

hromadske не має змоги оцінити, наскільки системними є озвучені в цьому тексті проблеми, адже ми неодноразово писали і про військовослужбовців, чиї видатні заслуги перед Батьківщиною були справедливо відзначені державними нагородами.

Та історія Олега Тіщенка може бути дуже показовою, бо вона не єдина. З моменту його загибелі й до відзначення нагородою минуло сім місяців. Думку про те, що вручення нагород відбувається повільно, а зрештою і не завжди прозоро, висловили й інші бійці.

Один із військових, наприклад, у розмові з hromadske сказав, що його побратим хоч і був приставлений до нагород, але самі медалі виготовляли кілька місяців і він їх так і не отримав — загинув.

«Невже їм заліза цього шкода? Хлопці життя віддають, а вони не можуть склепати. Може, поміняємося: вони підуть сюди, а ми туди?» — обурюється військовий, який виконує небезпечні завдання під Бахмутом.

Перун

«Ні разу не були на “нулі”, але отримали державні нагороди»

З моменту загибелі Антона Гевака «Перуна» — командира взводу 140 розвідбатальйону морської піхоти — і до присвоєння йому нагороди минуло понад рік.

Його посестра Ярина Чорногуз писала, що Антон загинув, коли росіяни проривалися до села Зачатівка Донецької області: він «схопив Nlaw і побіг на елеватор, звідки зробив прицільний постріл по танку, але потім у вуличній перестрілці отримав кульове поранення, від якого загинув».

За її словами, командування клопотало про його вшанування орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, але його нагородили «меншим» — орденом «За Мужність» ІІІ ступеня.

«На відміну від купи чуваків, яких нагородили цим орденом Богдана Хмельницького за вірну службу, слухняність командуванню і т.п. (я таких знаю предостатньо), він віддав своє життя у контактному бою! Ви хоч розумієте, що це означає в реальності, а не на словах? Він, командир взводу, старший лейтенант, пішов у контактний бій із росіянами, яких було більше, і загинув від вогнепального поранення кулею. Скільки у вас по штабах отримало таких орденів? З-поміж тих, хто навіть на 10 км не наблизився до передової за весь час, не кажучи про сучий березень 2022-го?» — обурювалася парамедикиня Ярина Чорногуз.

Чорногуз — не єдина військова, яка говорить про те, що державні нагороди отримують і ті, хто ніколи не був на першій лінії оборони.

«Я знаю людей з десять, які ні разу не були на “нулі”, але вони отримали державні нагороди — Богдана Хмельницького, “За мужність” і так далі. Ці люди, ну може, один раз були десь поруч біля окопів, а воюють здебільшого прості дядьки, діди, дуже мало зустрічається людей з вищою освітою», — обурюється в розмові з hromadske інший військовий, який погодився поділитися власними роздумами на засадах анонімності.

«Мені здається, що першочергово їх отримують особи “мазані”, наближені та дуже медійні, а до простих солдатів воно не доходить», — продовжує він та звертає увагу на те, що більшість нагород присвоюють посмертно.

Неідеальна система

У ЗСУ натомість кажуть, що всі подання розглядають по черзі та якомога швидше і пріоритету ніхто не має.

«У Кадровому центрі Збройних Сил України нагородні документи, які надійшли встановленим порядком, розглядаються в найкоротші терміни. Пріоритети в опрацюванні документів до нагородження не визначаються», — йдеться у відповіді на запит hromadske.

Інший військовий, боєць бригади ТрО, повідомив, що його батальйон 25 лютого 2022 року відбивав танкову атаку на в'їзді до Чернігова. Під час відходу в місто одна з груп на БМП потрапила під обстріл. П'ятеро військових загинуло на місці, ще один — у лікарні. Нагороду посмертно отримали тільки двоє.

«Чому нагородили лише двох — не знаю, але колись чув від комбата, що на батальйон виділяють ліміт на нагороди», — припустив він у листуванні з hromadske.

А втім, Збройні сили це заперечують. Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ у відповідь на наш запит повідомило, що не існує лімітів щодо кількості кандидатур, представлених до відзначення державними нагородами.

Але як діяти, коли командир через особисті конфлікти відмовляє підлеглим у нагороді, там не пояснили, адже оформлювати подання чи ні — це завжди на його розсуд.

«Кожен командир (начальник) відповідного рівня може сам вирішувати, чи просувати документи про нагородження військовослужбовця чи залишити їх без реалізації. Зокрема, може ухвалювати рішення щодо нагородження іншою відзнакою або в будь-який інший спосіб», — відповіли у ЗСУ.

Найвищі відзнаки

«Краще вже, мабуть, якимось блогерам дати»

Окрім державних нагород, про надання яких клопочуть командири, а далі Міноборони передає на затвердження президенту, про вшанування нагородами військових стали просити й цивільні (дуже часто — родичі загиблих). Роблять це через петиції та звернення до Офісу президента.

Вони зазвичай стосуються надання найвищої нагороди — звання Героя України. В Офісі президента пояснили, що цих звернень стало так багато, що їх необхідно якось упорядкувати.

Тому тепер спочатку їх розглядатиме експертна група при Комісії державних нагород та геральдики. До неї ввійдуть військове керівництво нашої держави, командувачі родів військ та ОСУВ, представники правоохоронних відомств. Уже після їхнього затвердження подання розглядатиме безпосередньо Комісія.

У рядових військових до системи петицій різне ставлення. Одні використовують цей механізм, щоб клопотати про присвоєння звання своїм полеглим побратимам, інші — критикують, бо присвоєння Героя України всім загиблим може знецінити саму сутність найвищої відзнаки.

Та найбільше значення будь-які нагороди мають для рідних. Коли Зіна Гевак дізналася, що клопотання про вшанування орденом Богдана Хмельницького її сина Антона відхилили, то «дуже розчарувалась».

«Нам так тяжко, дуже тяжко. Це не передати. Ще гірше боліло, коли вони сказали, що подали на високу нагороду, а її відхилили, бо зависоко. А життя віддати…(це не зависоко, — ред.)? — риторично запитує матір Антона Гевака, який загинув рік тому. — Хоча всі побратими кажуть, що це занизька нагорода для нього, а там їм видніше, кому давати високі. Краще вже, мабуть, якимось блогерам дати».