Нові гравці — нові правила? Як зміниться Європа після виборів до Європарламенту

На вулиці Плас Люкс навпроти Європейського парламенту в Брюсселі в ряд стоять відразу кілька ресторанів. Обідній період особливо завантажений, на вулиці розставляють додаткові столики, а офіціанти без упину бігають від одного клієнта до іншого. Серед відвідувачів — чимало чоловіків та жінок у ділових костюмах: це депутати Європарламенту.

Зовсім скоро клієнтами цих закладів стануть нові люди — і хоч, можливо, офіціанти не бачитимуть різниці, це відчує Європейський Союз. 23-26 травня відбуваються вибори до Європейського парламенту, які приречені змінити статус-кво, за яким жили європейці останні десятиліття. Праворадикальним та популістським партіям пророкують більше місць, ніж вони коли-небудь мали — до 180 з 751, натомість проєвропейські сили втратять позиції. Європейський парламент ухвалює бюджет, закони, що мають силу в усіх 28-ми країнах ЄС, контролює інші інституції Євросоюзу та затверджує кандидатів на керівні посади — зокрема, президента Європейської комісії і верховного представника ЄС із зовнішньої політики та безпеки. У новому Європарламенті, де буде значно більше різних партій, часто з протилежними поглядами на розвиток ЄС, рішення ухвалювати стане набагато складніше.

Хто пройде в Європарламент?

Усього в Європарламенті є сім великих груп, об’єднаних на основі спільних переконань. Традиційно більшість мала правоцентристська Європейська народна партія та ліві соціал-демократи. Очікується, що вони й далі залишаться найбільшими групами, проте тепер близько третини місць в Європарламенті матимуть євроскептики та популісти. За прогнозами, вони розподіляться між трьома різними групами. Перша — «Європейські консерватори та реформісти», куди, з-поміж інших, входять польська «Право і справедливість». Друга — «Європа за свободу та демократію» на чолі з італійським «Рухом п’яти зірок». І третя, якій пророкують найбільше місць серед трійки — «Європа націй та свобод» під проводом італійського віце-прем’єра та лідера партії «Ліга» Маттео Сальвіні, до якої долучаться французький «Національний фронт» Марін Ле Пен, австрійська «Партія свободи», «Альтернатива для Німеччини» та бельгійський «Фламандський інтерес».

Барт Клаес очолює молодіжне крило «Фламандського інтересу». Вони виступають за незалежність Фландрії — однієї з трьох земель Бельгії (ще є Валлонія та Брюссельський столичний регіон — ред.), обмеження іміграції та розширення повноважень національних урядів. Останні два пункти — типові для всіх європейських праворадикалів та євроскептиків.

«Ми є праворадикальною партією, це правда. Чи ми популісти? Якщо популізм — це слухати проблеми людей та хотіти їх вирішити, тоді — так, ми популісти. Ми просто хочемо зберегти ідентичність наших країн, без масової міграції, з кращою економікою», — розповідає Громадському політик.

Барт, як і представники інших ультраправих партій, критикує Європу, проте не вважає, що потрібно брати приклад із Британії і покидати Євросоюз. Мета, яку ставлять перед собою більшість євроскептиків, — реформувати ЄС у свій спосіб. Деякі їхні представники радикальні у цих питаннях. Наприклад, Марін Ле Пен в інтерв’ю німецькому виданню Der Spiegel у відповідь на питання, чи прагне вона знищити Європу, сказала: «Я хочу знищити ЄС, а не Європу! Я вірю в Європу національних держав. [...] Але я не хочу цього Європейського Радянського Союзу».

Президент Франції Еммануель Макрон, якого сьогодні називають одним з ідейних лідерів Європи, виступає за глибшу інтеграцію та зміцнення принципів, на яких стоїть ЄС. Він називає праворадикальні партії «загрозою існуванню» та попереджає про «громадянську війну в Європі», що може призвести до руйнування цінностей ЄС.

Більшість населення країн-членів таки задоволені ЄС, тож не всі партії вдаються до таких різких висловлювань. Їхня мета — переформатувати ЄС, який, на їх думку, став занадто могутнім та бюрократичним. За словами Клаеса, несправедливо, що ЄС диктує правила національним урядам, а Європарламент є єдиним органом ЄС, чиїх представників напряму обирають громадяни.

«Європейський Союз перетворився на політичний союз, інтереси націй мало враховуються. Ми ж хочемо зберегти свою ідентичність», — каже Барт.

Що вони можуть змінити?

Більшість законів Європарламент ухвалює разом із Радою ЄС, яка має таку ж законодавчу силу. У Парламенті для деяких рішень необхідна більшість — щонайменше 378 голосів, для деяких — одноголосність. Тож, навіть здобувши третину голосів, праві і популістські партії не зможуть кардинально змінити Євросоюз, вважає кореспондент «Радіо Свобода» у Брюсселі Рікард Йозвяк.

«Третина — це багато, у них ніколи не було стільки місць. Проте це не достатньо для того, аби блокувати якісь рішення. Я не вірю, що ЄС буде недієздатним. Так, це правда, вони стануть впливовішими, але врешті Євросоюз виживе», — пояснив Рікард.

Проблема, з якою завжди зіштовхувалися праворадикальні та популістські партії в Європарламенті, — нездатність об’єднуватися. Хоч у них і є спільні риси, як от євроскептицизм чи антиміграційна політика, деякі їхні інтереси кардинально відрізняються. Наприклад, лідер «Ліги» Маттео Сальвіні прагне, аби східноєвропейські країни поселяли у себе частину мігрантів, а Польща чи Угорщина такого бажання не мають. Або ж різне ставлення до Росії. Лідерка французького «Національного фронту» Ле Пен вважає анексію Криму «цілком законною». Австрійська «Партія свободи» надсилала своїх спостерігачів на так званий референдум у Криму в 2014, крім того виступаючи за зняття санкцій з Кремля. У той же час польська «Право і справедливість» дистанціюється від «Руху Європи націй та свобод», бо виступає проти співпраці з Росією.

«”Міжнародні альянси націоналістів” звучить як оксюморон. У цьому вже є щось неправильне. Ці партії завжди усвідомлювали, що так, їх всіх гуртує ненависть до ЄС, але потім вони розуміли, що вони ненавиділи одне одного», — пояснює Йозвяк.

Ще однією перешкодою єдності цих сил можуть стати амбіції їхніх лідерів. «У таких рухів є тенденція мати дуже харизматичних лідерів, які між собою просто не зможуть домовитися», — каже Громадському експерт «Інтерньюз-Україна» та UkraineWorld Максим Панченко.

Більше голосів

У Бельгії, на відміну від більшості країн ЄС, голосування обов’язкове, за неявку загрожує штраф, а якщо не з’явитися на чотирьох виборах, можна взагалі втратити право голосу на 10 років. Тут вибори до Європарламенту відбудуться паралельно з федеральними виборами, тож явку очікують високу — середньостатистична явка тут сягає 90%. Проте загалом у ЄС ситуація відмінна. Якщо у 1979, на перших виборах, проголосувало 62% населення, то у 2014 цей показник упав до 42%.

Напередодні вирішальних виборів 2019-го в ЄС роблять усе, аби залучити людей до голосування. Проморолик до виборів у Європарламент став хітом соцмереж, а кампанія This Time I’m Voting (Цього разу я голосую) об’єднує молодих людей у різних країнах.

Софія Шевчук — українка з Рівного, яка здобула освіту в Євросоюзі, а нині живе у Брюсселі та стажується в німецькому Фонді Маршалла. Минулоріч вона була головною організаторкою симуляції Model European Union у Варшаві, цього року продовжує опікуватися нею у різних містах ЄС — зокрема, у Страсбурзі, де розташована ще одна будівля Європарламенту. У цій грі молоді люди отримують різні ролі та всі разом відтворюють роботу європейських інституцій. Цього року симуляція покликана заохотити молодь йти голосувати.

«Як українка я переживаю за майбутнє Європи. Якщо з нею щось станеться, то, на жаль, в України не буде шансів бути такою, як сьогодні», — вважає дівчина.

Софія навчалася у Великій Британії та Польщі завдяки освітній програмі Erasmus, яку вважають одним з головних досягнень Євросоюзу — вона дає можливість студентам повчитися в різних країнах ЄС. Дівчина повторює відомий жарт, що завдяки цій програмі народився мільйон дітей. «Але мені здається, що багато молодих людей сприймають це так, ніби це їм дано, і це не можна забрати. Є страх, що якщо ми не візьмемося за них, то в майбутньому Європи взагалі не буде», — хвилюється українка.

Доля України (і Росії)

Європейський Союз є важливим стратегічним партнером для України — а Україна є пріоритетним партнером для ЄС. За каденції минулого Європарламенту Україні вдалося підписати Угоду про асоціацію та безвізовий режим, а за останні три роки отримати допомоги на 12 мільярдів євро (на три основні напрямки — реформування системи публічних фінансів, антикорупційні заходи та реформування ринку газу).

Тож зміни в ЄС означають і зміни для України. Зокрема, у політиці, що стосується Росії та санкцій проти неї. Про їх скасування поки що не говорять — проте є побоювання, що після євровиборів голоси партій - друзів Росії з Італії, Франції та інших країн стануть гучнішими.

«Немалим ризиком є дружба багатьох цих праворадикальних груп із Путіним. Та ж Ле Пен, той же Сальвіні, які, з-поміж іншого, агітують за скасування антиросійських санкцій», — каже експерт Максим Панченко.

Водночас інші експерти заспокоюють: мовляв, у цих партій не буде надмірного впливу, адже вони так само залежні від допомоги Європейського Союзу.

«Друзі Росії в ЄС — це слабші країни, які потребують його підтримки. Наприклад, в Італії негаразди в економіці. Тож ЄС завжди каже, що ми вам допоможемо, але ви нам допомагаєте з Росією. Те ж саме з Угорщиною», — пояснює Йозвяк. Він також додає, що не слід очікувати значних зрушень у відносинах, адже ЄС поглинуть внутрішні проблеми: «Це буде час для рефлексії».

Боротьба за демократію

На території Європейського парламенту, як і всередині, не дуже людно. Нині сесій немає — у передвиборчий період євродепутати займаються дрібними справами, ходять на конференції, проводять переговори. Але все ж кількох можна зустріти — на це і сподівається Жан-П’єр Феньо, в минулому журналіст та філософ, а нині — бездомний, який уже місяць мешкає на території Європейського кварталу у Брюсселі. Він називає себе «жертвою Брекзиту» та бідкається, що в ЄС немає достатнього регулювання деяких соціальних питань — його з дружиною намагається завчасно виселити власник квартири у Лондоні, аби отримати компенсацію. У Жан-П’єра дві мети: зустріти євродепутата, який би якось допоміг йому, та переконати людей обирати демократію. Задля другого він роздає безкоштовні поради — це його хобі ще з кінця 80-х, коли він став відомим завдяки цьому в Нью-Йорку.

«Я відчуваю обов'язок захищати принципи, на яких стоїть цей чудовий Європейський парламент», — каже він. На табличці, з якою він сидить, написано, що він дає поради про демократію, права людини, етику тощо.

Жан-П’єр вважає Євросоюз оплотом світової демократії, та напередодні виборів вирішив стати на її (та, звичайно, свій) захист. Каже, що колись спілкувався з одним із кандидатів на пост президента Єврокомісії Франсом Тіммермансом, — і той, за його словами, дослухався до його порад.

«Свобода слова — це не про те, що ви можете піти в парламент, до якого вас обрали, і казати, що ви знищите цей парламент. Це — погроза. Будь-який екстреміст, який не підписується під базовими принципами Європейського Союзу, який є проектом мирного життя через процвітання, і процвітання через мир, не має права йти до Європейського парламенту», — вважає він.

Проте з Жан-П’єром погодяться не всі. Результати виборів до Європарламенту почнуть оголошувати в неділю, 26 травня, тільки тоді, коли всі країни проголосують. І вони можуть стати справжнім випробуванням для ЄС.