Відповідно до Конституції України, правовим засобом протидії пандемії коронавірусу має стати надзвичайний стан. Проте, побоюючись паніки серед населення, влада його не оголошує, а вживає обмежувальних заходів. Фактично вони повторюють приписи законодавства про надзвичайний стан та суттєво обмежують права і свободи людини. 

11 березня уряд ввів обмежувальні заходи для запобігання поширенню коронавірусу в Україні. Трохи згодом органи місцевого самоврядування встановили додаткові заходи на регіональному рівні (інколи називаючи їх “надзвичайною ситуацією”). Та врешті парламент ухвалив зміни до законодавства, якими ввів відповідальність за порушення правил карантину.

Лише за один тиждень ми почали жити у новій правовій реальності, в якій допустимі обмеження свободи пересування, свободи підприємницької діяльності, права на працю тощо. Фактично йдеться про надзвичайний стан без його оголошення — необхідний крайній захід у боротьбі з пандемією.

Список наразі введених обмежувальних заходів/правил карантину легко знайти в інтернеті — від заборони проїзду понад десяти осіб в громадському транспорті та скасування всіх масових заходів до закриття розважальних закладів, закладів громадського харчування тощо. За порушення загрожує адміністративний штраф від 17 до 34 тисяч гривень для фізичних осіб та до 170 тисяч для посадових (ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення). А у разі, якщо такі дії спричинили або завідомо могли спричинити поширення коронавірусу (наприклад, є підтверджений діагноз), — кримінальна відповідальність, включно з позбавленням волі (нова редакція ст. 325 Кримінального кодексу України). Але не це мета ухвалених змін. Як пояснюють їх ініціатори — кримінальна санкція необхідна для того, щоб люди з підтвердженим діагнозом були ізольовані, а не перебували деінде і вступали в контакт із іншими людьми, тож суди застосовували б до них домашній арешт як запобіжний захід.

Наразі маємо перше рішення суду в справі стосовно порушення правил карантину. Штраф 17000 грн за торгівлю овочами і фруктами в невстановленому місці (!). Як юрист, я можу довго розмірковувати на тему адміністративних правопорушень та непропорційних штрафів, але варто звернути увагу на інше.

У мене є занепокоєння, так би мовити, правозастосовчого характеру: поліція не має єдиної політики застосування цієї статті. Ми бачимо вибірковість. Водночас є цілі ТРЦ, які продовжували роботу під час карантину, або люди, дії яких, вірогідніше, могли завдати шкоди населенню — вони не були притягнуті до відповідальності. 

У ситуації, коли неможливо застосувати закон стосовно всіх в силу браку ресурсів правоохоронців, має бути політика правозастосування, яка пріоритезує випадки залежно від тяжкості наслідків. Така політика має моделювати ситуації залежно від наявності скарг від інших людей, наявності поліцейських сил тощо. Наразі ж усередині поліції є нерозуміння того, як застосовувати закон, і керівництво не комунікує з ними з цього питання. Повторюсь: просто взяти і застосувати неможливо, бо просто не вистачить людей для цього.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

Але повернімось до надзвичайний стану. Якщо в Європі дуже швидко країна за країною оголосили такий стан, то українська влада, не маючи значного досвіду та розуміючи недовіру населення, пішла гібридним шляхом. Це є лише питанням часу — коли саме він буде запроваджений президентом та парламентом, але більшість із перерахованих у профільному законі заходів і так уже діють.

Водночас закон містить перелік додаткових (опціональних — на розсуд влади) заходів, на кшталт комендантської години, вилучення зброї у цивільного населення тощо. Аж до заборони виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку в країні. Врешті влада отримає право запроваджувати комендантську годину, забороняти мітинги на законних підставах, а не як зараз — ситуативні рішення органів влади, міністра Авакова чи міських рад.

Проте ключове питання тут — в обґрунтованості таких заходів та пропорційності (адекватності) ситуації, яка склалась. Досвід інших країн демонструє, що складно оцінювати та прогнозувати щось у боротьбі з коронавірусом. 

Якщо не брати до уваги країни на кшталт Японії, які майже не обмежували своїх громадян в силу високого рівня здоров’я, то все більше країн зараз прямують до так званого «північнокорейського сценарію». В ньому існують не лише заборони виходити на вулицю без потреби та відповідні заходи контролю, а й кримінальні штрафи за порушення будь-яких правил карантину, та поступово впроваджується відстежування трафіку мобільних телефонів пацієнтів, хворих на коронавірус (наприклад, Німеччина).

Здається, що українська влада тяжіє саме до такого сценарію, про що красномовно свідчить риторика міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Проте мене непокоїть комунікація української влади стосовно обмежувальних заходів та їхньої динаміки. Звісно, складно вимагати від неї конкретні цифри та прогнози, особливо якщо в неї ніколи не було звички обґрунтовувати свої рішення, але зараз це потрібно як ніколи. Не тільки для стримування паніки, а й для збереження функціонування органів державної влади в цілому.

Комендантська година, відстежування трафіку мобільного телефону чи примусове відчуження майна для забезпечення ізоляції пацієнтів — все це тяжкі обмеження прав і свобод людини. Вони не обов’язкові, навіть після запровадження надзвичайного стану. Тож українська влада, яка не має чіткого плану з прогнозами, цифрами та виконавцями, має спочатку обґрунтувати їх, пояснити неможливість інших сценаріїв, а вже потім щось оголошувати перед суспільством. Не у фейсбуці і не на сторінці міністра Авакова.

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись: