ENRU

Офіцер запасу-2: Щоденник журналіста Громадського, що проходив підготовку у Повітряних силах

277f7f205372cdf0c
Дмитро Реплянчук Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Два роки тому я вступив на військову кафедру Національного авіаційного університету. Для чого? Хотів отримати звання молодшого лейтенанта запасу і не бути призваним на строкову службу до армії. Кожної середи я одягав камуфльовану форму і йшов на пари, де вчили обслуговувати військові літаки та гелікоптери. Два роки минули, тепер я вирушаю на місячні збори до однієї з «елітних» частин Повітряних сил України. Це останній і найважливіший етап підготовки, перш ніж мені на погони прикріплять завітну зірочку і поставлять печатку у військовий квиток.

Так склалося, що на військові кафедри йшли люди, які не хотіли служити в Збройних силах. Тому в народі отримали прізвисько «піджаки». Але взимку міністр оборони несподівано підписав наказ, згідно якого офіцерів запасу призиватимуть на півтора роки. Це сколихнуло спокійне життя «піджаків», які сподівалися назавжди сховати військову форму подалі до шафи.

Першого липня я взув берці, зібрав дорожній ранець і вирушив до армії. Два роки викладачі на військовій кафедрі розповідали про те, як обслуговувати та ремонтувати військові літаки й гелікоптери, куди чіпляти бойові ракети і навіщо пристібати пілотів до крісел катапультування. Тепер ми повинні засвоїти це на практиці. Я розповідатиму, як готують мене — офіцера запасу українських Повітряних сил.

Усі імена героїв вигадані, будь-які збіги — випадкові.

Окремо хочу наголосити: я розповідаю про військові збори на прикладі конкретної частини, мій особистий досвід не обов’язково є загальним показником підготовки офіцерів запасу ЗСУ.


Рота вишикувалася в чотири шеренги перед казармою. Дев’ята ранку. Звична вже спека. Раптом позаду чується ревіння двигуна, свистять гальма. Прибув наш командир. Відкриває багажник спортивного авта, усередині — чотири автомати АК-74, ковдра і колесо-запаска.

«Братва, підходимо до багажника, беремо волини», — вітається старший лейтенант.

Сьогодні підготовка до стрільб. Офіцери стисло нагадують теорію: зняти із запобіжника, відправити патрон у патронник, поставити на запобіжник тощо. Тренуємося.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Офіцер запасу | Тиждень 1: Щоденник журналіста Громадського про підготовку в Повітряних силах

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

«Курсант Реплянчук до стрільби готовий». Вогонь! Бах-бах-бах! «Курсант Реплянчук стрілянину закінчив».  Зброю до огляду! Теорію здали успішно. Завтра на полігоні побачимо, як воно на практиці. Обіцяють видати по 10 патронів на кожного курсанта.

Полудень, добряче зголодніли. Ідемо ротою до їдальні. У голові лишень одна думка: тільки б не знову розварена каша. Ні, друже, сьогодні безумовно не твій день. Згадую, що в шафці лишилося трохи печива і фруктів. До вечора дотягну.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Після шикування до мене підходить командир відділення: «Слухай, виручи, стань сьогодні в наряд. Потім графік змінимо — відпочинеш».

У наряд заступають на добу четверо курсантів: один черговий по роті і троє днювальних. Формально мета наряду — забезпечити в казармі охорону і порядок.

Де-факто потрібно вчасно віддавати честь командирам і прибирати територію.

Але в наряді є бонус, який сьогодні незле виручив. Це офіцерська їдальня. Смачне картопляне пюре, справжня м’ясна котлета і навіть два шматочки свинини — справжні делікатеси для курсанта. Тепер і в наряд не страшно.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Вечір. Заступили, розписали графік, прибрали територію. Рота лягає спати, ми — заварюємо міцний чай і розставляємо шахові фігури.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське


Пізня ніч, наряд. Казарма спить. До мене навшпиньках підкрадається черговий: «Прокидайся, мінятимеш  днювального».

Продираю очі, хутко зістрибую з другого ярусу ліжка. Зиркаю на годинник — пів на четверту ранку, тобто поспав близько двох годин. Автоматично шнурую берці, у нагрудну кишеню встромляю телефон і пакетик кави «3 в 1». Головне не вирубитися, день буде довгим.

На вулиці туман такий, що не видно навіть літаків біля злітної смуги. Майже навпомацки дістаюсь умивальника: маю всього п’ять хвилин, щоби помитися і поголитися. Устиг.

Сьогодні важливий день — стрільби. О 5:15 ранку рота вже крокує на полігон. Ну як, крокує. Ледве волочиться. За полігон править широченна канава у відкритому полі. Удалині видніють мішені. На місці для стрільби дві ковдри, на них — чотири автомати АК-74.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

«Завдання сьогоднішніх стрільб — показати вам, як стріляє автомат, яка від нього віддача. Ніхто точність сьогодні не перевірятиме. Так що давайте без дурних питань», — запевняє офіцер.

Отримую обіцяні 10 патронів. Знімаю із запобіжника. Бах! — постріл збоку. Ліве вухо заклало. Бах! Праве — теж. Принаймні тепер нічого не відволікатиме. Прицілююся, роблю глибокий вдих. Вогонь! Приклад автомата ритмічно б’є в плече. На відстані 50 метрів бачу лише чорну цятку, у центр якої треба поцілити. Як у комп’ютерній грі. Та чи видаватиметься це грою, якщо замість цятки буде ворог?

Кожен військовий має пройти так звану «психологічну смугу перешкод». Спершу стрибаєш крізь вогонь, повзеш під колючим дротом, долаєш танковий рів. Відтак «обкатка танком». 45-тонний танк проїжджає над головою, а потім маєш іще й гранату в нього кинути. Уважається, що після цього солдат готовий до реального бою і не здрейфить в екстремальній ситуації. На жаль, ми такої підготовки не проходили.

Відстрілялися, побігли назад у наряд — до повернення роти потрібно встигнути з ранковим прибиранням. Казарму підмели, підлогу помили, туалети почистили. Заварили чай. Знаєте, у чому кардинальна відмінність між прибиранням території у наряді і вищипуванням трави? Під час прибирання розумієш, що від чистоти казарми залежить комфорт — твій і товаришів.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Стою на тумбочці. Завдання — вчасно крикнути «струнко!»​ або «черговий роти на вихід!». Усе залежить від розміру зірочок на погонах відвідувача.

Шоста вечора. Здали наряд, повечеряли, відпочиваємо. Пам’ятаєте, я писав про нашого курсанта Якубовича? Сьогодні на його рахунку з’явилося ще одне досягнення — нова курилка. Останні два дні з трьома «підлеглими» він креслив територію, копав землю і клав цемент. Результат — акуратне місце для куріння зі смітником, а не запорошена яма з пляшкою в центрі.


По вікнах казарми тарабанять краплі дощу. Погода не льотна — винищувачі на стоянках накриті чохлами. Уже традиційно прокидаюся за кілька хвилин до команди «рота підйом!» . Через дощ старлєй зробив нам сюрприз — перегляд фільму.

«Блін, зараз точно увімкнуть якийсь радянський агітпроп на військову тематику. Це ж армія», — передбачає сусід по казарменому ліжку.

Але вмикають новий американський «З міркувань совісті». Класна військова драма. Перший раз дивився в кінотеатрі, зараз теж на одному диханні.

Фінальні титри, у когось із наших сльози на очах. «Рота, закінчити перегляд фільму! За 15 хвилин шикування на обід», — командує ротний.

«Товариші курсанти, сьогодні в нас генеральна репетиція присяги. Ця хера-бора повинна пройти ідеально, бо приїде командування частини. Якщо хтось запартачить, то марширувати будемо всю ніч», — попереджає старлєй.

За дві години ходінь по плацу на горизонті з’являється скромний кортеж з кількох зелених УАЗ-иків. Командування завітало. Офіцери ледаче вилазять з машин.

Командир частини — низенький полковник, на вигляд має десь 45 років, кидає на нас похмурим оком, басить щось офіцерам. Одразу видно, що присяга йому ні до чого, але процедура зобов’язує.

Кілька разів пройшлися маршем, заслухали гімн із гучномовців, вигукнули «слава-слава-слава!». Усе, репетиція минула вдало.

Увечері мають приїхати «блатні» — це наші колеги по військовій кафедрі, які «відкосили» від проходження зборів і приїдуть лише на присягу. Коштує така «послуга» по 250 доларів з людини.

Схема проста: пишеться рапорт про короткострокове відрядження, але дата не зазначається. Якщо в частину приїжджає перевірка, начальник дописує потрібні дати, а курсант терміново прибуває в казарму. Усім комфортно, усі задоволені. Що це злочин, ніхто не усвідомлює. Що під час війни не можна просто «забити» на підготовку офіцерів, які потім, можливо, будуть командувати солдатами в зоні бойових дій. Що офіцер без умінь та навичок — це клоун в очах підлеглих.


Зранку офіцери носяться навколо казарми, як очманілі. Завтра присяга, приїдуть батьки і чиїсь татусі з «високими погонами». Усе має бути показово-ідеальним.

«Тиша в строю, я сказав! Значить так, зараз вимиваємо казарму, чистимо умивальники. Навколо дірок у туалеті відмиваємо хлоркою», — вітається з нами керівник військових зборів.

Так точно, товаришу капітан. Закочуємо рукави, узуваємо капці.

Після того, як навели марафет у казармі, починаємо «велике прання». Біля умивальників черга. Усі три мають відерця й мило. За годину мокрі кітелі висять на спинках стільців, курсанти в трусах і капцях начищають до блиску берці.

«Через півгодини перевірка тумбочок. Залишити тільки мило-рильні прибори і фляги. Усе, що знайду ліве — заберу до закінчення зборів. Гаразд, можна ще трохи шоколадок лишити, щоби дівчат потім пригостити», — страхає капітан. У мене на поличці знайшли заборонений предмет — складаний ніж. Вилучили.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Увечері йдемо до лазні. В армійському розумінні лазня — це можливість помитися гарячою водою. На вході до одноповерхової дерев’яної будівлі зустрічає сержант: ​​«Пацани, у душі не засиджуватися, воду економити. Тут є телевізор, але зламалася антена, так що вибачайте. Раптом що, гукайте. Я в курилці».

Кімната відпочинку оформлена в кращих традиціях армійського люксу. Вагонка під дерево, крісла накриті радянськими килимами, стіни прикрашають календарі з оголеними дівчатами.

Миємося по черзі. Поруч є басейн і фінська сауна, але туди не можна — тільки для офіцерів. Як же приємно стати під струмінь гарячої води. Звичні для містян зручності в армії розкіш. Помилися, поголилися, ідемо злітною смугою до казарми.


Настав день «ікс». Присяга. Уся казарма з п’ятої ранку на ногах. Хтось біжить із бритвою до умивальника, хтось начищає берці. Деякі ентузіасти вийшли на плац і в капцях тренуються виходити зі строю.

Казарма блищить, наскільки дозволяють облуплені стіни. Над дірками польового туалету — запах квітів замість звичної хлорки.

Фото: Громадське/Дмитро Реплянчук

«Товариші курсанти, у житті є три незабутні дні: весілля, присяга і народження дитини. Сьогодні — найважливіший із них. Так що не облажайтеся», — напучує старлєй.

За вікном уже вишикувалися батьки і дівчата, у руках виблискують мобільні телефони і фотоапарати. Погода чудова, за бортом +25, легкий вітерець.

— Ну що, ні пуху, ні пера.

— К чорту!

— Р-рота, право-руч. По одному на плац... бігом... мааарш!

Присяга пройшла успішно. Марширували, Україну захищати пообіцяли, фотки на згадку зробили. До речі, присягу складали без автоматів, але то таке. Відпустили у звільнення до 9 вечора.

На вечірньому шикуванні трохи більше половини роти. Блатні поїхали назад до Києва, частина курсантів звалила разом з ними. Зрозуміло, за окрему платню. Усе, свято скінчилося. Казарма повертається до звичного життя.


Помітні перші наслідки армійського переполоху під назвою «присяга». Заходжу в каптьорку. «Товаришу капітан, дозвольте забрати складний ніж, який вилучили з моєї тумбочки».

Капітан щулить очі: «Чуєш, я люблю цигарки курити, а надто — LM. Синій. От купиш мені цигарки, тоді й отримаєш назад свій ніж складний»​.

На цьому сюрпризи не закінчуються. Перед приїздом батьків нам наказали сховати всі речі, що сушилися на мотузках перед казармою. Мовляв, щоб мокрими шкарпетками і трусами не псувати краєвид. Відкриваю каптьорку, бачу купу мокрої білизни. Тхне ганчіркою. За п’ять хвилин пошуків знайшов три пари шкарпеток.

Злітна смуга. Здається, сірі цементні плити заходять аж за обрій. Збоку нудьгують кілька літаків. Кабіни пілотів затягнуті від сонця.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

П’ятдесят курсантів навпочіпки вищипують траву, яка уперто росте між плитами. За  півгодини роботи пальці стануть чорними. По правді кажучи, поруч траву щипають й кілька офіцерів.

Теоретично, проблему трави на злітній смузі вирішує хімічний розчин і спеціальна техніка. Але пощо пропадати безкоштовній робочій силі? За дві години потрібний сектор вищипаний. Зелені пучки розкидані по сірому цементу.

«Усю вищипану траву мала прибрати спецмашина. Але її сьогодні, на жаль, не буде. Так що беріть у руки віники і підмітайте, щоб усе було чистенько», — каже офіцер, обтрушуючи руки.

Спробуйте уявити величезну злітну смугу. Так ось, саме її потрібно віниками очистити від трави. Злітну смугу. Віником. Від трави.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Нас урятувала вечеря. За дві години роботи рота відкинула віники і вишикувалася в колони. Поїли, готуємося до відбою. Завтра пророкують нову битву з травою на злітній смузі.

Подивимося.

Підписуйтесь на наш канал у Telegram