«Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький». Яку правду про знаменитого опришка ми знаємо
«… Пішов до Дзвінки, Стефанової жінки. Довбуш двері відчиняє, Стефан з поду стріляє».
92-річна Дося Якубенко з прикарпатського Печеніжина співає мені про найтрагічнішу мить у житті знаменитого українського опришка Олекси Довбуша: як панський запроданець Стефан Дзвінчук убив його на порозі свого будинку.
«Казали тато і мама мої, що він тут родився, був бідний хлопець, панів і поляків бив. І кулі його не брали — він про те в ангела попросив, який йому явився», — Євдокія Іванівна переказує мені оповідки про Довбуша, які запам’ятала з дитинства. Для неї Олекса не просто односелець, він сусід — якраз навпроти Досиної хати стояв будинок, у якому жили Довбуші.
У гості до Досі мене привів завідувач музею Довбуша в Печеніжині Іван Котів.
«Прикро, що режисер Санін оминув наше село, коли знімав свій фільм про Довбуша, що не в нас відбулася прем’єра стрічки. Не так багато існує достеменних відомостей про Олексу, але факт проживання родини Довбушів саме в Печеніжині є незаперечним», — говорить пан Іван.
Найбільше інформації про життя Довбуша можна знайти в різноманітних юридичних документах, зокрема у скаргах польських панів на Олексу і протоколах судових допитів опришків. Протоколи допитів неписьменних селян складали лихі на Довбуша польські чиновники. Пани у скаргах виставляли його дідьком із пекла. Виходить, що біографію Олекси 300 років тому виписували його закляті вороги — ясно, що робили вони це упереджено.
«У біографії Довбуша непросто відділити численні легенди від правдивих фактів. От і фільм Саніна, в якому я був консультантом, є художньою, а не історичною стрічкою», — інтригує директор музею Довбуша в Івано-Франківську Юрій Срайчук.
Що ж, пропоную разом із hromadske поїхати на Прикарпаття і спробувати реконструювати правдиву біографію Олекси Довбуша. Цей чоловік того вартий: з XVI й ледь не до початку XX століття існував в Україні рух опришків, одночасно з Олексиною в Карпатах орудувало ще кілька ватаг опришків, однак саме Довбуш став для українців символом народного спротиву несправедливій владі.
Чиїх батьків син?
Як свідчать збережені в архівах договірні записи, у Печеніжині Василь Довбуш (батько Олекси) винаймав комірчину в хаті ґазди Гаврила Твердюка. Через велику бідність ні хати, ні клаптя землі сім’я не мала. Зараз місце в Печеніжині, де стояв будинок Твердюка, огороджено, а на ньому встановлено пам’ятний знак.
За словами Івана Котіва, знайшли це місце завдяки старовинним картам села. До того ж у Печеніжині від покоління до покоління знають, яка родина на якому кутку живе. Твердюки жили в урочищі Калинник, через яке проходила дорога з навколишніх сіл до Коломиї.
На переконання історика опришківського руху Володимира Грабовецького, народився Олекса у 1700 році. У селі служба Божа досі правиться у православній Свято-Дмитрівській церкві, відомій із середини XVII століття. У ній і мав бути охрещений Олекса. Але жодного запису щодо цього в церковних книгах немає, і самих книг того часу — теж.
«Могло бути, що Василь Довбуш хрестив сина вдома без попа, а не в церкві. Серед тодішніх селян це була поширена практика, бо обряд коштував дорого. А якщо батько хлопця сам був старим опришком, то він навмисне міг не звернутися до попа, бо що менше влада про тебе знає, то спокійніше ти живеш. Можливо, Довбуші оселилися в Печеніжині вже після народження Олекси. За великим рахунком, рік народження Олекси Довбуша можна вважати умовним», — говорить Іван Котів.
Чому пішов в опришки?
В опришки Олекса пішов, як і всі інші чоловіки з Прикарпаття, — через бідність. Уперше в документах поляків Олекса-опришок згадується в 1738 році. Будемо вважати, що на той час йому було 38 років. Але відомостей про те, що Олекса мав свою хату чи винаймав окреме від батьківської комірчини житло, нема. Отже, нічим він не розжився.
«Українські селяни-православні були кріпаками польських панів-католиків, і поляки їх вважали за робоче бидло. Працювати на пана треба було і чотири, і п’ять днів на тиждень, були періоди, коли панщина доходила й до семи днів на тиждень! Навіть чотирирічні діти вже мусили пасти панські вівці. А ще треба було відбувати численні повинності — приміром, будувати дороги, заготовляти ліс. Платити скажені податки.
Лихварі, польські пани давали позики селянам іноді під 300 відсотків! За борги ґазди масово втрачали своє майно. І при цьому вони навіть не могли захистити свої права в суді, бо були кріпаками!
У фільмі Саніна молодий Олекса служить у польському війську — режисер мені казав, що в якомусь польському архіві знайшов запис про смоляка з прізвищем Довбощук. Мовляв, варіант “Довбуш” був просто скороченням від цього прізвища. Але українських кріпаків поляки ніколи не брали до свого війська! Олекса пішов у опришки, бо ще з XVI століття для українців Карпат це був єдиний спосіб спротиву польській владі: не можу бути ґаздою, то не буду і наймитом», — говорить Юрій Срайчук.
Як випробовувалися опришки?
Ватага дуже дбала про свою безпеку, тому приймала чоловіків до гурту лише після непростих випробувань. Щоб не крали, не спокушалися на польські гроші, були спритними, витривалими. І вправно орудували барткою — бойовим гуцульським топірцем.
«Через прірву перекидалася смерека з обдертою корою — так, щоб стовбур був слизький. Чоловік мусів пройти над прірвою по смереці. Не впав — отже, зможе втекти і від смоляків. Бартка для опришків заміняла шаблю. Тому для тих, хто хотів стати опришком, ватага влаштовувала випробувальний бій на топірцях.
Барткою ж перевірялися сила волі та стійкість опришка: він мав покласти розчепірену долоню на пеньок, а ватаг бив барткою між пальцями чоловіка — і не смій відсмикнути руку!
Підносили кандидату в опришки і горілки: перевіряли, чи не патякає зоп’яну язиком, чи не видасть колись у шинку опришківські таємниці. Підкидали йому гроші: як віддасть їх ватажкові — то чесна людина, а як затаїть, то такий за гроші зможе опришків видати польській владі», — розповідає Іван Котів.
Якщо Олексу прийняли в опришки, це свідчить про те, що він успішно пройшов усі ці випробування. А якщо саме він став ватагом, то справді був найкращим серед свого гурту опришків.
Згодом, коли Довбуш очолив ватагу, приймав присягу від опришків. Її слова зараз можна знайти на стенді музею в Печеніжині. Іван Котів запевняє, що вона автентична: «Я присягаю на цей топір вам, Дєдику, і вам, легені-братики. Ніколи не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги, хай мене не мине топір і ця опришківська зброя на землі і під землею».
Кого любив Довбуш?
Існує портрет Довбуша, написаний невідомим автором у XVIII столітті. Можливо, ще за життя Олекси: бачимо високого, кремезного, міцного, впевненого в собі чоловіка. Такий не міг не подобатися жінкам.
Збереглися протоколи допитів, де в опришків і селян розпитують про дружину Довбуша. Отже, вона була? Чи поляків цікавив сам факт її існування? Є письмові свідчення, що Довбуш до 38 років, поки не пішов в опришки, жив у Печеніжині. Записів про його вінчання досі ніхто не знайшов. Про його дітей узагалі ніде не згадується. Парубкував?
«Хто б вінчав опришка, якби він ґаздував, якщо польська влада скрізь пильнувала на них? Хтось із чоловіків одружувався до того, як піти в опришки, але його сім’ю поляки могли постійно переслідувати. З весни до осені опришки перебували в горах, нападали на панів. Зиму вони проводили в зимівниках. Які там могли бути сім’ї? Довбуш, приміром, мав свій основний табір в урочищі Свидовець, на горі Стіг. Хоча деякі опришки на зиму поверталися додому, але найчастіше саме там їх арештовували поляки», — говорить Іван Котів.
За його словами, Довбуш, найімовірніше, мав якусь любаску. Якщо вірити пісням, то ледь не в кожному селі.
Як загинув Довбуш?
Легенди пропонують нам банальну версію: Стефан Дзвінчук підстеріг любаса своєї жінки й убив його з ревнощів. Для гостроти сюжету у своєму фільмі Олесь Санін робить брата Довбуша, Івана, убивцею, якого Стефан найняв порішити Олексу.
«Олекса з Іваном разом подалися в опришки, але їхні шляхи розійшлися десь у 1739 році. Брати побилися в корчмі, Іван рубанув Олексу барткою — той став шкутильгати на одну ногу. Є версія, що Іван подався до козаків чи кудись на Перемишль. Свого брата він точно не вбивав», — говорить Юрій Срайчук.
Найвірогідніше, за словами історика, було так. Польська влада давно полювала на Олексу. Селянину, який виказав би або вбив Довбуша, обіцялася просто казкова винагорода: його з сім’єю звільняли від кріпацтва й необхідності сплачувати податки. Та ще й давали значну суму грошей. Потужна спокуса.
Стефан Дзвінчук не раз видавав полякам опришків. Довбуш вирішив покарати його за це. У ніч проти 24 серпня 1745 року Олекса з кількома опришками прийшов у Космач до будинку Стефана. Штовхнув двері — Стефан вистрілив.
За опришківськими правилами важко пораненого побратима треба було добити, аби його не катували поляки. Хлопці, що прийшли з Довбушем, цього не зробили. Не занесли вони його і в гори, щоб підлікувати. Натомість привалили гіллям на околиці Космача, де його, ще живим, і знайшли поляки, яких привів Стефан.
Найімовірніше, помер Довбуш від утрати крові. Його тіло привезли з Космача в Коломию. На площі біля ратуші розрубали на 12 частин. І щоб нагнати страху на місцевих селян, розвезли ці частини по всіх Карпатах — в 11 сіл та містечок: Кути, Криворівня, Зелена, Косів, Космач, Люча, Вербіж, Чорний потік, Микуличин, Битків, Коломия. На перетині доріг, на площах забивали високі палі, а на їхніх вершечках підвішували частини тіла Олекси. А голову Довбуша, за словами Юрія Срайчука, відвезли аж до короля у Варшаву.
У судових справах не значиться, що дружина Дзвінчука була любаскою Олекси. І немає жодних відомостей про те, що опришки помстилися Дзвінчукові за вбивство Довбуша. Той усе багатів, але Бог не дав їм з дружиною дітей — нікому було залишити статки. З роками люди забули навіть, де в Космачі стояла його хата. За словами Юрія Срайчука, те, що нині в Космачі показують туристам, є фейком…
Скарби Довбуша
«Грошей опришки здобували небагато. Вони витрачалися здебільшого на купівлю зброї. Здобиччю ватагів була їжа, тканини, одяг, зброя, посуд — возити це все за собою було обтяжливо. Що не роздавали людям, не залишали для власних потреб — те закопували в землю “на потім”». Через це і виникли численні легенди про скарби Довбуша», — говорить Юрій Срайчук.
Коли поранений Довбуш стікав кров’ю в Космачі, поляки привели до нього священника — сподівалися, що під час сповіді Олекса розкаже, де заховані опришківські скарби. Але Довбуш сказав, що сповідався перед тим, як пішов у опришки, тож більше не буде, а скарбами його скористається земля, а не люди.
Чому пам’ятають саме Довбуша?
«До Довбуша опришки віднімали добро у багатих для себе — і тим обмежувалися. А Довбуш діяв справедливо. Відбирав добро тільки у глитаїв, які найбільше утискали селян. Він роздавав панське добро і гроші бідним людям на ґаздування, допомагав найбільш нужденним. Знищував боргові книги, карав лихварів.
Зазвичай опришки вчиняли кілька нападів на панські маєтки за рік — щоб забезпечити себе грошима, харчами, різним ужитковим добром на тривалий час. А Олекса за 7 років, поки був ватагом опришків, здійснив понад 40 вдалих походів проти панства по всьому Прикарпаттю. Опришки нападали невеликими мобільними загонами і швидко тікали — цю тактику, до речі, у них переймуть вояки УПА.
Опришківський рух за Довбуша набув такого масштабу, що коронний гетьман Потоцький мусів випустити спеціальний універсал, який під страхом жорстокого покарання забороняв селянам допомагати опришкам», — відповідає на моє запитання Юрій Срайчук.
Королівська Варшава навіть виставляла проти Довбуша кількатисячні загони своєї регулярної армії. Але даремно! Ніколи Довбуш не був розбитий польськими смоляками. Жодного разу не змогли поляки притягнути його до свого суду.
Опришки, за часів Довбуша зокрема, ніколи не висували жодних політичних і державницьких вимог. Можливо тому, що майже всі були неосвіченими селянами. Вони навіть із кріпацтвом мирилися. Єдине, чого прагнули — аби польські пани не дерли з них три шкури.
Так, частина опришків ішла в козацькі загони, але, на жаль, не стала силою в національно-визвольній війні, яку вели козаки. А Довбуш не став політичним лідером, як Хмельницький чи Мазепа. Був радше українським варіантом літературного Робіна Гуда — народний оборонець із великої дороги.
- Поділитися: