Фільм Олівера Стоуна «Revealing Ukraine» – історія не про кіно, а про актуальну українську політику, яка подається очима Віктора Медведчука, одного з головних коментаторів у цій стрічці. Фільму ще ніхто не бачив – його прем’єра щойно відбулася на сицилійському кінофестивалі у Таорміні, де, до слова, 2016 року презентували також і «Україну у вогні» – попередню картину Стоуна про українські події

І «Україна у вогні», і новий фільм є сценарними та режисерськими роботами колишнього громадянина України Ігоря Лопатьонка, який живе у Сполучених Штатах. Зрештою, про авторство Лопатьонка згадують більше проформа, тим паче, що сам режисер в одному інтерв’ю визнав, що останнє слово у фільмі «Україна у вогні» було за Стоуном, який продюсував цю стрічку. Тобто перед нами справді картини (і нова також) Олівера Стоуна, нехай формально і створені та підписані чужим ім’ям.

Після свого виходу на екран фільм «Україна у вогні» зазнав чималої критики через свій упереджений підхід до української історії та українського сьогодення. Звинувачення здебільшого стосувалися численних перекручень фактів українського минулого, вилучення із нього цілих століть, довільне та тенденційне трактування діяльності діячів національної історії.

Найбільше була критикована конспірологічна теорія Стоуна, згідно з якою Україна не є самостійною державою, а тільки полем битви між Сходом та Заходом. Найбільшим злом, на думку автора фільму, в Україні є українські нацисти, до яких Стоун зараховує націоналістичні рухи та їхні військові угруповування двадцятого століття, які начебто винуваті у воєнних злочинах та геноциді народів, які населяли Україну – євреїв, поляків, росіян.

Не менш своєрідно було представлене і українське сьогодення, особливо події Революції Гідності, які були начебто інспіровані ЦРУ. Головними спікерами «України у вогні» були Володимир Путін, Віктор Янукович та Віталій Захарченко. 

Годі сподіватися, що новий фільм Олівера Стоуна та Ігоря Лопатьонка буде принципово іншим.

Річ тут не у якійсь змові, злій волі певних антиукраїнських сил чи ворожих спецслужб, мову слід радше вести про самого Олівера Стоуна, який у подібних фільмах просто транслює власні погляди, довіряючи обраним ним персонажам виконувати роль ілюстраторів його тез та нав’язливих ідей.

Олівер Стоун давно живе у власному світі, останні тридцять років знімаючи картини про глибоко персональні фантазми. Про них можна здогадуватися тільки опосередковано, аналізуючи створені ним стрічки, проте ці фантазми дуже стійкі і переходять з одного кінематографічного твору до іншого.

Стоун починав як письменник та сценарист у середині 1970-х років. Він дуже швидко прославився. Свого першого «Оскара» він отримав 1978 року за адаптований сценарій до фільму «Опівнічний експрес», який будувався на реальній історії. У фільмі йшлося про американського наркодилера Вільяма Гейса, якого за спробу вивести з країни гашиш засуджують до ув’язнення у Туреччині. За якийсь час бранець знаходить спосіб вибратися на волю. Згодом з’ясувалося, що Стоун, аби посилити драматичний ефект, надто згустив барви і йому навіть довелося просити пробачення у турків. 

Певний час Стоун писав сценарії до картин, яких сьогодні можна вважати шовіністичними та мілітаристськими: «Конан-варвар», «Обличчя зі шрамом», «Рік дракона». На час створення цих стрічок Стоун сповідував праві та консервативні ідеї.  

Злам стався з ним у середині 1980-х років, коли виходять на екрани дві його знакові стрічки «Взвод» (1986), за який він отримав свій другий «Оскар», та «Волл-стріт» (1987). Перша розповідає про молодого добровольця, який іде на війну у В’єтнам, де стикається з низкою моральних дилем, друга веде мову про молодого брокера, який намагається розбагатіти на біржових махінаціях.

Обидва фільми, зрештою, розповідають про крах сподівань юних американських ідеалістів, які опиняються перед жорстким вибором. Вони можуть обрати темний бік з його апологією насилля та цинізму або світлий, на якому знаходиться гуманність та солідарність. У фільмах Стоуна ці дві сторони конфлікту втілюються у конкретних персонажів, які ведуть битву за душу головного героя. Йдеться фактично про вибір між двома батьками, які позначають подальший шлях молодої людини.

За подібною схемою Стоун створює більшість своїх фільмів. Така увага до батьківських фігур, на думку деяких аналітиків, пов’язана із біографією самого Стоуна, який фактично виріс без материнської опіки. Його французька мати Жаклін часто була відсутня і вихованням сина займався його єврейський батько Луї, який зіграв у його житті вирішальну роль. Ймовірно, цей факт кардинально вплинув на життєву філософію та творчий метод сценариста, кінорежисера та продюсера Олівера Стоуна.

Батьки у його фільмах діляться на «хороших» та «поганих», «правильних» і «неправильних». «Хороші» батьки радше чесні трудівники, ніж хижі спекулянти, більше колективісти, ніж індивідуалісти, радше ліві, ніж праві.

Свою сімейну драму Стоун переносить на саму американську історію. У його неігровому серіалі «Прихована історія Америки» (2012) йдеться про Америку, яку він любить , і про Америку, яку він ненавидить.

Ця Америка також втілюється у батьківських фігурах американських президентів та політиків. Більшість із них – батьки «погані». Стоун робить виняток тільки для Франкліна Рузвельта, який провадив Новий курс та намагався співпрацювати зі Сталіним. Частково «хорошим» у нього є також Джон Кеннеді, який зумів не допустити ядерної війни.

Усі інші – батьки «погані», оскільки, на думку Стоуна, були мілітаристами та робили ставку винятково на силу у міжнародних справах.

Відтак Стоун почне шукати «хороших» батьків по всьому світу і незабаром знайде їх у Латинській Америці. Свої симпатії він віддасть Фіделю та Раулю Кастро, Ево Моралесу та Уґо Чавесу.

На його думку, саме ці лідери не тільки протистоять американському колоніалізмові, але й справедливо розподіляють національні багатства своїх країн. Вони будують соціалізм нового типу, створюють так звану «вісь добра», протистоять міжнародним корпораціям та МВФ.

Саме у світі латиноамериканських диктаторів Олівер Стоун знайде утілення власної утопії, у якій немає місця зажерливому американському капіталу, військово-промисловому комплексу, мілітаризму, проте торжествує всезагальна солідарність та турбота лідера про власний народ.

Подібними пошуками наповнені і його ігрові картини, зокрема, «президентська трилогія» «Дж.Ф.К» (1991), «Ніксон» (1994) та «W» (2008).

Стоуна критикували за його вільне поводження з фактами. Його «Дж.Ф.К» ввійшов у десятку найменш історично достовірних фільмів журналу «Тайм». Водночас перед нами переконливий і багато в чому унікальний політичний трилер, надзвичайно майстерно написаний та знятий.

Олівер Стоун навмисне полемічний. І це помітно не тільки з його прямих висловлювань, політичної чи світоглядної позиції, це видно з його манери фільмування та монтування своїх картин. Він часто використовує динамічну камеру, знімає з руху, з рук, часто змінює точку фільмування, використовує гострі ракурси, вдається до рваного «ґодарівського» монтажу. Безліч його персонажів підкреслено ґротескові, він дає свого героя у його політичному, полемічному вимірі, уникаючи психологічних та побутових нюансів. Стоун прагне максимально деформувати зображення, використовуючи у межах одного фільму розмаїті кіно- і телевізійні формати, членує зображення камерою та монтажем, виводить своїх персонажів зі стану комфорту та рівноваги.

Ймовірно, така густота та інтенсивність зображення слугує додатковим полемічним прийомом, який не дає фільмові застигнути, набути чітких обрисів та форм. Цей стиль можна назвати опортуністичним чи ревізіоністським реалізмом, який закликаний дошукуватися істини у начебто знайомому та вивченому світі.

За останні роки його кінематографічна майстерність підупала. Експлуатація власних прийомів зробили його кіно самопародійним. Це гостро відчувається в ігровому «Сноудені» (2016), де схема двох батьків, «поганого» та «хорошого», виглядає архаїчною і відверто притягненою за вуха.

У неігровому кіно криза наочно виявилася у чотирьохсерійному інтерв’ю з Путіним (2017), у якому Стоун так само використовує старі методі фільмування, проте тепер його стрічка позбавлена полеміки, перед нами радше беззаперечна апологія господаря Кремля, ніж щось інше.

«Україна у вогні» вже є відвертою халтурою та кінематографічним сміттям. Це можна списати на втрату творчих сил і навіть на вік, проте у цій недбалості у ставленні до України, до її давньої та новітньої історії, варто роздивитися і певну зверхність. Відомою стала ретельна перевірка фактів, яку для фільму Стоуна «Прихована історія Америки» здійснювали кілька груп експертів. Тоді фахівці усі факти начебто підтвердили, проте не торкалися їхнього трактування, яке залишалося цілком авторським - Стоуна та його колег. Але у випадку України фактаж обирався недбало і подавався вкрай некоректно, неповно і маніпулятивно. Саме ж трактування української історії було віддане на відкуп її відвертому ворогові – Володимиру Путіну.

Путін став для Стоуна новим «хорошим» батьком. З такого погляду, зрештою, не має особливого значення жодний наступний фільмі цього кінематографіста про Україну, бо цілком очевидно, що у ньому йтиметься не про нашу країну, а про синівську любов до Путіна, яка, схоже, не знає меж. 

Поділитись: