ENRU

40 років панку: режисер Філ Стронгмен про Sex Pistols, королеву і анархію

Історію панку ведуть з виходу першого синглу Sex Pistols «Anarchy in the UK», тобто з 26 листопада 1976 року. Цього року панку — 40.

З цієї нагоди з 2 до 4 грудня у Києві проходив кінофестиваль Punk Weekend. Показати на ньому своє кіно приїхав британський режисер Філ Стронгмен.

Режисер Філ Стронгмен, hromadske.ua

Ми поговорили про його фільм «Анархія: Малкольм МакЛарен та Вів'єн Вествуд» («Anarchy! The McLaren Westwood Gang»), менеджера гурту Sex Pistols Малкольма МакЛарена, бунт, моду і вплив панку на сучасну культуру. А ще показали Філу українські панк-гурти.

Що відбувалося в Лондоні у 1976 році?

«Я тоді ще був у 6-му класі школи. Технічно. Бо насправді я проводив чотири дні на тиждень на Кінгз Роуд, роблячи дизайн футболок для магазину Acme Attractions. У нас було велике протистояння з магазином SEX МакЛарена і Вествуд. У них були Sex Pistols, які, звісно, вражали.

Гурт Sex Pistols, wikimedia.org

Я побачив їх у 100 Club в травні 1976-го. Вражала їхня поведінка, ніхто до них такого не робив. Вони виходили на сцену з підходом: «Це те, що ми робимо. Не подобається? Відвали».

Ми б носили той одяг і так, але Sex Pistols дали йому музику. Це було чудово, бо тоді необов’язково було мати гроші. Можна було просто дістати порвані джинси з магазину. Подерті футболки й колготи раптово ставали дуже цінними. І це перевернуло все. Несподівано люди з джинсами-кльош за 300 фунтів стали немодними.

Дизайнер Томас Деллерт і Sex Pistols, commons.wikimedia.org

Це також був спосіб проявити винахідливість. Бо відтоді аж до 90-х в Англії передові люди не просто купували одяг, вони купували й робили з ним щось: відрізали рукав, додавали щось, чіпляли англійську шпильку, міняли щось. Тож одяг був інтерактивним. Це була жива культура. Цікаво говорити про це в Києві, бо тут так багато подібного, тут стільки всього відбувається в культурі. Це трохи нагадує мені ті часи».

Про Малкольма МакЛарена

Малкольм МакЛарен, менеджер Sex Pistols, flickr.com/photos/galaxyfm

«Я наче познайомився з ним в 100 Club, коли Sex Pistols там виступали. Ми поспілкувалися і з часом здружилися. Вже потім ми записували дуже багато інтерв’ю, але на той момент я просто розклеював афіші. Він давав мені та ще кільком хлопцям постери. За те, що ми розклеювали їх, нас пускали на концерти безкоштовно. Часом це бувало небезпечно, особливо в період «God Save The Queen». Поліція могла приперти тебе до стіни, а якісь люди могли й цеглиною кинути.

   Постер God Save the Queen, louderthanwar.com

Просто тоді Англія була дуже консервативною. І тобі не можна було такого говорити, ти не міг робити саркастичну пісню. Це ж було навіть не про королеву, а про систему, про те, що люди у верхівці не знають, що роблять, що їм байдуже на нас. Так залишається і досі, майже всюди по світу. І ніхто про це раніше не казав: «Майбутнього нема» (Говорить про рядок: «There's no future, no future, no future for you» з пісні «God Save The Queen» — ред.). Але це були часи Холодної війни і справді здавалося, що майбутнього немає, що треба готуватися до ядерної війни. Про це ніхто до того не співав. Це як пісня Sex Pistols «Holidays In The Sun» про берлінську стіну. Про неї теж ніхто раніше не писав. Зараз це здається божевіллям. Стіна стояла вже 20 років, а про неї ніхто не говорив. І от нарешті хтось зробив це. Це було дивовижно: хтось нарешті вказав на слона в кімнаті.

Малкольм МакЛарен і Вів’єн Вествуд, theredlist.com

Я думаю, Малкольм дуже змінився і Вів’єн Вествуд йому допомогла. Вони так багато разом зробили. Якщо називати тодішню популярну культуру рок-н-ролом — назвімо її саме так —  то рок-н-рол занепадав. Люди носили штани-кльош і довге волосся вже десять років. Квитки на концерти гуртів ставали все дорожчими. Це стало культурою для еліти. І раптово вони це підважили. Вони робили речі, які я не завжди схвалював. Щодо деякого одягу — це теж було занадто. Але це було неймовірно: вони робили все таким живим, випустили в світ весь цей талант. У звичайних людей нарешті з’явився голос. Виникли тисячі нових гуртів. Це був рух, до якого люди могли долучитися. І Малкольм був моїм другом. Тож коли він помер, хтось сказав мені на похороні: «Ти ж писав з ним так багато інтерв’ю в Парижі, у тебе є всі ці записи. Ти маєш зробити цей документальний фільм». То був друг родини МакЛаренів. Тож я подумав: «Можливо, й справді маю».

Малкольм МакЛарен, legacy.com

Дещо з того, що вони робили, справді було мистецтвом: одяг, музика, той факт, що вони створили цей рух. І коли зараз дивишся на інді-музику на фестивалях, помічаєш, що це така ж гітарна музика, як у Sex Pistols чи The Clash. В них не так багато відмінностей. У них схожі корені. Це та причина, чому Nirvana так любили Sex Pistols. А Green Day любили The Clash. Вони всі повертаються до витоків. Панк дав новий початок тому, що було крутим у 60-х, а потім померло. Тому ми й говоримо про нього 40 років потому. Він дав новий початок тому, що занепадало. Він повернув цьому життя. І я думаю, МакЛарен і Вествуд, хоч часом і заходили надто далеко, але підняли багато куряви і частина тої куряви досі іскриться. Деякий їхній одяг досі вражає, так само, як і деякі записи того часу».

Малкольм МакЛарен і Вів’єн Вествуд у 1971, theredlist.com

Про фільм «Анархія: Малкольм МакЛарен та Вів'єн Вествуд»

«В кіно ти можеш показати речі кращими чи гіршими. Можеш подивитися на ідеалізм, а можеш і не зважати на нього. Я був схильний дивитися на ідеалізм і просто згадати той час. Те, як людей били. Двоє учасників Sex Pistols потрапили в лікарню з ножовими пораненнями, я знав інших людей, яким теж діставалося. Реакція проти того руху була дуже сильною. Мені хотілося розповісти інший бік історії, бо люди часом думають, що ця музика з’явилася просто так. Кілька років тому хтось в Лондоні сказав мені: «Лондон зараз такий толерантний. Нащо було морочитися з цією документалкою?» А я відповідаю: «Він толерантний завдяки людям із цієї документалки. Вони змінили це місто».

Постер фільму «Анархія: Малкольм МакЛарен та Вів'єн Вествуд»

 

Про спалення атрибутики Sex Pistols

У листопаді 2016-го Джо Корр, син Малкольма МакЛарена і Вів’єн Вествуд, зібрав атрибутику Sex Pistols та інші пам’ятні речі панк-культури і спалив їх. Корр сказав, що колекція коштувала щонайменше 5 млн фунтів стерлінгів. Свій вчинок він пояснив тим, що панк ніколи не асоціювався з ностальгією.

Спалення панк-атрибутики, audiofemme.com

«Я почуваюся трохи відповідальним. Ми спалили багато речей в кінці свого фільму. Хоча 99% тих речей були репродукціями. Вони не були справжніми. Джо подивився мій фільм за тиждень до того, як оголосив навесні, що збирається спалити атрибутику. Тож я спитав його: «Ти взяв ідею з фільму?» Він сказав: «Та ні». Тому може так, а може й ні. Мені загалом подобаються дурні вчинки, але здається, що це була марна втрата. Він ніби зіграв у руках установ, кажучи, що це не культура, а щось одноразове. А я вважаю, що дещо з того одягу, з тих рішень досі дуже цікаве. Наприклад, сорочка-парашут.

Кадр з фільму «Анархія: Малкольм МакЛарен та Вів'єн Вествуд»

Як на мене, це варто пам’ятати. Це частина культури. Не знищуй те, що ти створив. Знищуй щось інше, щоб створити своє. Але не знищуй те, що створив сам. Тому я думаю, що це було помилкою.

Це постійний процес. Є танцювальна музика, а є музика, яку створюєш ти, як ти самовиражаєшся. Ти можеш танцювати під чиїсь треки, а можеш мати власну думку, співати власні пісні. Тож це процес, що триває. І як його вшанувати? Творити. Оце й усе».