«Лікарська практика на Гаїті стала щепленням від незадоволення українською медициною»

Павло Сільковський працює в Рівненській обласній дитячій лікарні. За останні 8 років він був у США, на Гаїті та у Африці. Згадуючи про свою першу поїздку до Сполучених Штатів, зізнається, що повернувшись відчував депресію через існуючий стан речей в українській медицині. Згодом був на Гаїті та африканських поселеннях, куди регулярно їздить лікувати місцеве населення. Поїздки на Гаїті стали для Павла «щепленням від незадоволення» та мотивацією працювати далі.

Минулого місяця він повернувся з Кенії. Ми поговорили з Павлом Сільковським про волонтерство, шаманство, менталітет лікаря та пацієнта на Гаїті та в Україні, а також про реформи, які запроваджує міністерство охорони здоров’я сьогодні.

Пам’ятаєте свою першу поїздку? Що вас тоді мотивувало?

Перша моя поїздка була на Карибські острови, від Куби недалеко. Сталося так, що я потрапив у США на стажування у 2009-му році. Тоді і дізнався, що вони практикують поїздки у бідні країни з медичними місіями для допомоги, волонтерства. У США це дуже поширене явище. Там більше лікарів, які кудись їздили, ніж не їздили.

Коли я потрапив на Гаїті вперше, після землетрусу, там була розруха. Людей не встигали ховати. Хто не загинув від землетрусу — гинув від численних хвороб

У 2010-му на Гаїті стався землетрус. За різними оцінками тоді загинуло декілька сотень тисяч людей. Була дуже гостра потреба у медиках. Мені запропонували поїхати і знайшлися люди, які профінансували мою поїздку, купили мені квитки, оплатили інші витрати. Коли я потрапив туди вперше, після землетрусу там була страшенна розруха. І людей не встигали ховати. Почалася епідемія холери. Хто не загинув від землетрусу, почали гинути від численних хвороб. Така була моя перша поїздка. Взагалі Гаїті — це одна з найбідніших країн світу, настільки бідна, що неможливо про це розказати, це треба тільки побачити.

Щодо моєї мотивації, тут є декілька моментів. Я людина з християнськими цінностями, тому робити добро для мене важливо. Ще мене мотивувала можливість побачити щось нове, як живуть люди не там, куди їздять туристи, а в країнах, де взагалі рідко хто буває. Там я мав можливість спілкуватися з англомовними медиками — це можливість підтягнути свою англійську, по-друге, це контакти. Я зможу потім звертатися, консультуватися щодо своїх пацієнтів.

Чи сильно відрізнялося те, що ви там побачили, від очікувань? 

Дуже відрізнялося. Я думав, приїду як у забите українське село. Звичайно знав, що це бідна країна, але коли я приїхав і побачив весь примітивізм, всю бідноту, то я зрозумів, що навіть не уявляв собі такого. Це відсутність будь-яких побутових умов. Приїжджаєш у столицю. Електрика є по дві-три години на добу, ніяких світлофорів нема — суцільний хаос на дорогах. А коли виїжджаєш за межі столиці, струм зникає, дорога з твердим покриттям закінчується, а місцевість там гориста. Місцями суцільна антисанітарія.

Речі, якими ти користуєшся у звичайному житті тут і не звертаєш на це уваги, там величезна розкіш. Зустрічаєшся з людьми і бачиш, що їхні вимоги до життя настільки спрощені. Вони живуть не в хатах, а у якихось халупках, по воду ходять дуже далеко. Час там йде повільно.

Іноді стикаєшся там з хворобами, які бачиш вперше, і думаєш, що треба відкрити ноутбук, почитати про це, а ти і цього не можеш зробити через відсутність інтернету чи електрики. Все осмислюєш постфактум, і вже коли наступного разу приїздиш, починаєш орієнтуватися, десь знаходиш місцевих лікарів, запитуєш в них. Досвід величезний.

Трапляються хвороби, які виникають при дефіциті вітамінів, недоїданні, голоді. Наприклад, одна з таких хвороб — квашиоркор при недостатності вітамінів групи В, це хвороба особливо часто зустрічається у дітей, стаються голодні набряки. У нас я такого не бачив, а там це зустрічається доволі часто.

Фото з особистого архіву Павла Сільковського

Ви згадували, що у лікарів найбідніших країн порівняно високі зарплати. Чому такий парадокс?

На Гаїті відносно мало лікарів. Я ще був у Африці, Кенію побачив, то там лікарів набагато більше. По селах є амбулаторії, по містах — лікарні. Набагато організованіша система охорони здоров’я, і зарплати у лікарів більші. Там престиж лікарської праці набагато вищий. Скільки заробляє місцеве населення, і скільки заробляють лікарі, то зарплата не просто значно вища від середньої зарплати по країні, вона суттєво відрізняється.

Я 5 разів їздив на Гаїті, а шоста поїздка була до Африки. Якщо говорити про Гаїті, ніяких позитивних зрушень за цей час я не побачив. Після землетрусу там навели трошки порядок, прибрали, а з медициною як було, так і залишається.

Розкажіть детальніше про різницю менталітету лікарів на Гаїті і тут, в Україні.

Відповідальність у нас вища, ніж там набагато. Там лікар часто обмежений у багатьох моментах, в плані діагностики, обладнання. Але разом з тим і відповідальність менша. Лікар може лікувати, робити операцію, а пацієнт помре, то в нас з цим будуть розбиратися, судити. А там на це простіше дивляться: там без лікаря пацієнт і так помер, а лікар, можливо, дав йому шанс.

В нас лікарі — це такі бюджетники, яких можна вигнати на якийсь мітинг, гасла вручити, масовку з ними робити, лякати звільненнями, а там — лікар на рівні бога, один з найшанованіших людей в окрузі

Темношкірі люди на Гаїті, у Кенії повільні, вони нікуди не поспішають. У нас людина трошки довше посидить у поліклініці, то вже буде скарги писати, а там вони можуть спокійно годинами чекати, і ніхто не нарікає.

В той же час ставлення пацієнта до лікаря в Україні і в Африці кардинально відрізняється. Лікар там на дуже високому рівні. Один момент, який трошки підкупає і за чим сумуєш, коли згадуєш свої поїздки, це ставлення. Там ти дуже велика людина, пацієнти з повагою ставляться до лікаря. Якщо в нас лікарі — це такі бюджетники, яких можна вигнати на якийсь мітинг, повести, гасла вручити, масовку з ними робити, лякати звільненнями, то там лікар на рівні бога, один з найшанованіших людей в окрузі.

Лікарня в Кенії

Фото з особистого архіву Павла Сільковського

Ви приїжджаєте з певною регулярністю, чи чекають на вас уже місцеві?

Чекають. Ми працюємо за системою пересувного госпіталю. Живемо на одній базі, але майже кожного дня переїжджаємо в якесь інше місце, село, щоб охопити якомога більше людей. Ми рідко маємо прийом в одному місці декілька днів поспіль.

Цього року було так що ми декілька днів вже працювали, охопили декілька поселень. А з одного поселення зібралося до сотні людей і прийшли з вимогою, чому ви в нас ще досі не були? Люди дуже чекають, бо, по-перше, це для них безкоштовно. Я помічав, вони приходять іноді, не маючи якоїсь особливої потреби, тобто просто поспілкуватися з лікарем, щоб щось перевірили, якусь діагностику провели.

Якщо говорити про Гаїті, то там люди взагалі не мають можливості поспілкуватися ні з лікарем, ні з медсестрою, і у разі чого звертаються до місцевих шаманів, а нормальної медичної допомоги вони можуть не мати взагалі протягом життя. Медицини там практично нема, тому й шаманство дуже розвинене.

Чи розпитують вас там про Україну, про те, як тут люди лікуються?

У Кенії вже більш просунуті і трохи цікавляться, розпитують. А в інших країнах люди бідні, зокрема й інтелектуально. Багато хто з них не вміють читати і писати. Вони приходять до лікаря, готові щось почути, але от як спитати до кінця і не знають. Їм дуже цікаво, щоб їх обстежили, сказали, що нормально, а що ні.

Немає законів – немає реформи: якщо МОЗ не може знайти можливості співпрацювати з депутатами, то немає сенсу продовжувати про це говорити

Що ви думаєте про реформи, які пропонує зараз МОЗ?

Коли я вперше побував у США і побачив їхню медицину, а потім повернувся сюди, в мене була страшенно глибока депресія, я не хотів тут працювати і думав переїжджати. Все було настільки бридким після змоги порівняти. Але, коли я вже поїхав на Гаїті, потім повернувся додому і думаю: «О, то в нас же дуже непогані лікарні, нормальні лікарі, ми можемо дуже багато допомоги надати». Для мене це було певне щеплення від незадоволення.

Те, що ми маємо в Україні, це ще не настільки погано, бо дуже багато людей позбавлені цього. Але, враховуючи те, що ми могли би мати насправді, то дуже прикро за нашу медицину. Я вважаю, що наразі її розвиток стримується штучно, адже у нас є всі потенційні можливості мати набагато кращий рівень медичного забезпечення.

Щоб відбувалося реформування, змінювалися правила гри треба ухвалювати закон. Ну а якщо проаналізувати законотворчу діяльність Верховної Ради останнього скликання, то в частині медицини я не знаю чи хоча б один закон ухвалили.

Те що сьогодні відбувається в комітеті охорони здоров’я – це відкритий конфлікт. Вони демарші влаштовують, виходять, сваряться. Які б не були депутати, з ними потрібно співпрацювати. Іншого виходу немає. Немає законів – немає реформи. Це однозначно. І якщо МОЗ не може знайти можливості з ними співпрацювати, ну то немає сенсу продовжувати про це далі говорити.

Фото з особистого архіву Павла Сільковського

А як щодо самої ідеї — зміни принципу стосунків між лікарем та пацієнтом?

Це дуже хороша ідея, тому що насправді безкоштовна медицина — це великий міф. Вона ніколи безкоштовною не була, просто якщо за неї не платили люди, то за це платила держава. Але що значить платила держава? Держава вираховувала з людей і переводила ці гроші в медицину. От і все.

Медицина повинна бути платною – це обов’язково. Інша справа, хто за це платити буде. Але якщо вона стає платною, то відповідно вона може стати страховою. Тому що страховка не працює з державною медициною.

Страхова компанія, якщо ви застраховані, може заплатити за виконані аналізи, проведену операцію, якщо є ціна. Якщо ціни не має, то як за неї платити? Тоді частину страхової виплати може взяти на себе держава, якщо вона має таку можливість, частину може взяти громадянин чи його роботодавець. І все, і тоді ця система буде працювати. Тут ще такий момент, що ви цінуєте те, за що платите.

На сайті МОЗ є перелік необхідного обладнання і послуг, які має надавати лікар. Це все ще буде обговорюватися, але наскільки вони є реалістичними для лікаря?

Для декого це реалістично, а для декого це зовсім не реалістично, якщо мова йде про районні центри. Відповідно МОЗ повинен продумати механізм як допомогти лікарям: чи дати їм кредити на придбання обладнання, чи поставити їм це в лізинг, щоб вони могли за це виплачувати.

От вони пропонують 2 000 пацієнтів на лікаря. Це добре. Це в багатьох країнах працює. 210 гривень дається за пацієнта, але невідомо як мають розподілятися ці гроші. Тому що ці гроші ідуть і на функціонування лабораторій, і на оплату комунальних послуг, і на зарплату медсестри, прибиральниці.

Пропонується, аби лікар став ФОПом і взяв на себе всі витрати, або лишився працювати в лікарні і домовлявся з адміністрацією, яку частину з цих коштів отримує він, а яку лікарня.

Це нормально. Так і в світі є. Декілька лікарів об’єднуються собі в клініку і їм разом легше, вони разом працюють. Але перед тим як пропонувати такі речі, потрібно давати людям різні варіанти. Тому що не всі їздили за кордон, не всі бачили як воно там працює. Треба працювати в першу чергу з лікарями, тому що наразі вони нічого не знають. Їм потрібно укладати якісь контракти, а вони не знають як це робити, як воно має працювати.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram