У «Слузі народу» заявили про те, що ратифікація Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству буде одним з перших законопроєктів, які розгляне парламент. Проте потім сказали, що до розгляду треба буде порадитися із радою церков.

Стосунки влади з народом часто нагадують мені процес годування маленької дитини. Ніколи не знаєш точно, що з’їсть, а що — ні. І найскладніше зазвичай із супами (законопроєктами). 

Починається все ніби нормально: от свіжий суп, от дитина за столом. Остання ще не підозрює, що турботливі дорослі

приготували їй цього разу, тому мирно чекає. Дорослі, насправді, теж не завжди знають, як їхня малеча відреагує на запропоновані наїдки цього разу, але з досвідом розуміють, що частіше ця реакція не надто привітна. 

І от щойно правда розкривається і дитині стає зрозуміло, що в тарілці не цукерка, а справжнісінький суп, починається запекле протистояння. Від пояснень, лагідних умовлянь і обіцянок смачненького дорослі можуть перейти до обману, ультиматумів, шантажу і, зрештою, або перемогти, або пасти в цьому бою. Зазначу, що законодавців у цій метафорі я порівнюю з дорослими не тому, що вони зрілі або розумніші, а тому що мають владу над дитиною-народом. 

Процес годування нас «Стамбульським» супом почався ще 11 листопада 2011 року, коли Україна тільки підписала Стамбульську Конвенцію. 1 серпня виповнилося п’ять років, як вона набула чинності, а ми все не можемо цей суп з’їсти.

Бо, по-перше, просто не розуміємо, навіщо нам здорове харчування (читай: протидія насильству щодо жінок і домашньому насильству).

По-друге, раз у раз і не без сторонньої допомоги ради церков натрапляємо на чорний перець горошком (читай: слово «ґендер», яке присутнє в тексті конвенції). Так уже п’ять років суп стоїть нам поперек горла. Але унікальність ситуації зі Стамбульською конвенцією в тому, що цей суп призначений не лише для дитини, його повинні з’їсти і дорослі. І годі вже з тим здоровим харчуванням (тут попередники вжили певні заходи щодо домашнього насильства та згоди на секс). Але чорний перець горошком з подачі ради церков і досі стоїть усім поперек горла.

І от цього року на поле битви вийшли нові дорослі. Серед обіцянок яких було позбутися старих методів годування. І яким же було здивування дитини, коли ці дорослі нібито заявили про намір таки доїсти суп. Утім, не пройшло і кількох днів, як чорний горошок знову зіпсував частування. 

31 липня майбутній голова комітету ВР у закордонних справах Богдан Яременко пояснив, що йшлося про «пробні» засідання

комітетів і що навіть там суп доїсти не наважилися, бо все ті ж рада церков і чорний перець горошком. Однозначної відповіді на запитання, чому взагалі рада церков лізе зі своєї ложкою в цей суп, немає.

Бо нібито ж стаття 35 Конституції відділяє церкву від дорослих. А Стамбульська конвенція — це взагалі про (переважно) жінок, які страждають від різних форм насильства. От тільки в реальності все працює зовсім не так. І на постійні вимоги прибрати слово ґендер із законодавства Верховна Рада продовжує слухняно його «виловлювати». 

У Стамбульській конвенції ґендер визначають як «соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків».

Використання самого поняття пояснюється тим, що джерелом насильства проти жінок найчастіше є певні ґендерні стереотипи. Утім, рада церков вважає, що ратифікація документу з чорним перцем горошком відчинить вікно можливостей для узаконення «третьої статі» та одностатевих шлюбів. Ба більше, релігійні діячі страшно бояться «згубного впливу» конвенції на дітей, адже документ передбачає обов’язки держав-підписанток щодо навчання учнів «нестереотипним ґендерним ролям». 

І той факт, що Стамбульська конвенція «не встановлює нові стандарти щодо гендерної ідентичності і сексуальної орієнтації, зокрема й щодо юридичного визнання одностатевих пар» раду церков не заспокоює. Як і приклад православних Сербії, Греції, Кіпру, Чорногорії та Грузії, а також католицьких Іспанії, Італії, Польщі, що ратифікували конвенцію і (о диво!) досі не вимерли через «пошесть одностатевих пар».

Іще один аргумент проти ратифікації Стамбульської можна коротко описати вже класикою мем-культури, — питанням «Шоб шо?». Адже в нас нібито є своє (ненав’язане Заходом і без чорного перцю горошком!) законодавство щодо домашнього насильства. Тільки проблема в тому, що без чорного перцю горошком ми так і продовжуватимемо заліковувати наслідки замість того, щоб боротися з причинами.

Бо це не рука Заходу б’є українських дружин чи ґвалтує українських жінок. Це, культура насильства, відсутність поваги до особистих кордонів і банальне бажання проявити свою владу, — у цьому виховуються українські діти, перетворюючись на дорослих кривдників і постраждалих. І, хоче того рада церков чи не хоче, а в основі вище наведених явищ лежать ґендерні стереотипи. У цьому й полягає основна перевага Стамбульської конвенції: офіційне визнання причини насильства щодо жінок чи домашнього насильства.

Два дуже банальні уявлення: «жінка слабша» і «жінка повинна» стоять у витоків подальшого насильства. Із юридичної точки зору Стамбульська конвенція — це гнучкий інструмент, ратифікація якого дає можливість долати насильство щодо жінок не тільки нормативним новим поправкам, законам тощо, але і шляхом впровадження так званої субстантивної рівності (ідеться про фактичне забезпечення рівних можливостей, умов, рівного доступу до ресурсів). Зрештою, якщо хочете, ратифікація Стамбульської конвенції — це і іміджевий крок у тому числі. Тому що таким чином держава показує свій намір долучитися до світового руху проти насильства. 

Богдан Яременко у своєму дописі зазначив, що під час пробної сесії депутати/-ки вирішили, що повернутися до питання ратифікації Стамбульської конвенції потрібно лише після змістовної дискусії з радою церков. Це не дуже радісна новина для тої частини суспільства, яка вже з радістю готова їсти суп. Але, можливо, такою і є суть демократії. Не завжди зручної, не чорно-білої, але інклюзивної.

Утім, мені також хочеться сподіватися, що окрім ради церков новий парламент також прислухається до тих, кого Стамбульська конвенція реально стосується, — до приблизно 1,1 млн жінок, які щороку страждають від фізичного, сексуального насильства та психологічного тиску в сім'ї. Тому що чорний перець горошком це таки краще, аніж життя з тираном. 

Чи з’їмо ми «Стамбульський» суп разом із дорослими ІХ скликання? Цього, думаю, не знає ніхто. Лишається тільки вкотре пояснювати, що чорний перець горошком — це невід’ємна частина супу, а отже — і здорового раціону дитини. 

P. S.: Сподіваюся, та частина аудиторії, що відстоює традиційні цінності, прочитає цю колонку принаймні через метафори про готування їжі і годування дітей. Усе-таки я жінка і можемо вважати, що це так у мені проявляється традиційне покликання берегині

Поділитись: