Переможець Канн — про кіно, активізм та боротьбу зі СНІДом

1 грудня в український прокат вийшов фільм-володар Гран-прі Каннського кінофестивалю «120 ударів на хвилину» режисера Робена Кампійо. Стрічка розповідає про організацію Act Up, що діяла в Парижі на початку 90-х, поширюючи інформацію про ВІЛ/СНІД. Кампійо був учасником організації й писав сценарій на основі власних спогадів. Громадське зустрілося з режисером та розпитало про фільм, Act Up і боротьбу з ВІЛ.

Події фільму відбуваються на початку 90-х років, але стрічка виходить у 2017 році. Скажіть, будь ласка, чому ви вирішили знімати це кіно саме тепер?

Дійсно, у фільмі йдеться про події, які сталися в 90-ті, але я давно хотів зняти цей фільм. Це важливий епізод у моєму житті. У 1992 році, коли почалася ця епідемія, я був молодим 20-річним гомосексуалом. У новинах читав, що насувається страшна епідемія, що від неї помирають насамперед гомосексуали. І невідомо як з нею боротися. Я був нажаханий і не знав, як ставитися до цієї теми. За десять років я вступив до групи, яка називалася Act Up. Уже тоді почали активно обговорювати цю проблему. Ми проводили акції, вигадували спільні дії, щоб проблема набула розголосу. Ми перестали бути жертвами, ставши натомість дієвими борцями проти цієї хвороби. Приблизно 6-7 років тому я зрозумів, що подолав страх перед хворобою. Тоді почав думати над тим, яким має бути цей фільм. Ну, а ще я надто лінивий, тому фільм так довго готувався.

Кадри з фільму «120 ударів на хвилину» режисера Робена Кампійо

Наскільки ефективною була робота організації? Які найголовніші досягнення?

Діяльність була ефективною передовсім для нас самих. Для того, як ми самі ставилися до проблеми, що існувала в нашому колі. По-друге, змінила ставлення людей до проблеми. Ми зробили її об’єктом політичних дискусій. Ми заявили вголос, що існують геї, лесбіянки. Ми вивели їх на світло. Тобто з одного боку ми мали символічний інформаційний ефект, а з іншого — домоглися важливих кроків, які полегшили життя інфікованим людям. Приміром, домоглися того, щоб люди отримували стовідсоткове відшкодування витрат на лікування. Чи того, що в кожному ліцеї стоять автомати з видачі презервативів. Тобто було багато практичних кроків. Але найважливіше — розголос, ставлення до проблеми. Ми прискорили винайдення нових методів лікування. А ті, що перебували на стадії тестування, залучили в широкий обіг.

Як досвід участі в організації вплинув на вас як режисера?

Дуже сильно. До того, як я став членом організації, я перестав знімати кіно. Я занурився в летаргійний стан через страх перед епідемією. В Act Up ми дуже творчо продумували акції. Я вів відеощоденник організації. Тобто знімав, монтував, творчо розвивався. Організація дала поштовх, щоб я знову відчув себе режисером. Це мене витягло з творчого ступору.

Творчий колектив фільму-володаря Гран-прі Каннського кінофестивалю «120 ударів на хвилину» французького режисера Робена Кампійо (на фото в центрі, у зеленій футболці-поло), Канни, Франція, 19 травня 2017 року Фото: EPA/GUILLAUME HORCAJUELO

Коли я дивився фільм, мені здавалося, що актори, які грають у сценах засідань організації, дуже натуральні. Складається враження, що це документальні кадри. Яким було ставлення акторів до проблеми ВІЛ/СНІДу до початку зйомок і чи змінилося воно після?

Коли я писав сценарій, спирався насамперед на власні спогади. Я не брав інформацію з інших джерел. Я виписав усе, що було в пам’яті. Тому дуже хотів, щоб у глядача виникало відчуття, що все відбувається зараз, і це живі теми. Я хотів бачити саме молодих акторів, бо ми тоді були молодими. Більшість з них — геї. Вони по-іншому сприймають проблематику. У них немає того страху, що пережили ми. На зйомках ми багато розмовляли. І саме з цих діалогів народилася нова якість фільму, що постає у вигляді обміну думками. Важливо, що у фільмі проблема стала колективним переживанням, як і тоді, коли ми брали участь в акціях. Саме завдяки цьому актори виглядають так природно.

Чи можна розглядати фільм як маніфест боротьби за свої права? Ідеться не лише про ВІЛ-позитивних, а взагалі. Чи потрібно заявляти про права, виходити на вулиці? А надто в країні — я кажу про Україну, — де кількість інфікованих висока.

Може фільм і сприймається як маніфест, але я цього не прагнув. Я не ставив за мету передати посилання чи мораль. Я хотів показати парадокси, протиріччя тих часів. Внутрішні сумніви головних героїв. Один з них горить боротьбою проти СНІДу, але вона забирає в нього енергію. Хвороба теж зводить зусилля нанівець. У фільмі є певний політичний урок — потрібно боротися, коли йде боротьба за життя. Але я не хотів давати глядачеві почуття провини за те, що він недостатньо бореться. Я хотів розібратися в самому собі: що це був за рух, як до нього ставитися нині, якою має бути наша поведінка, коли треба боротися за себе і власне життя.

Офіційний трейлер «120 ударів на хвилину» Відео: Сінематико