Переосмислення болю. Чому «Номери» Сенцова та Сеітаблаєва — насправді не фільм, та чому їх варто подивитись

19 листопада в українському кінопрокаті з’явиться екстраординарне явище під назвою «фільм "Номери" режисера Ахтема Сеітаблаєва», знятий за однойменною п’єсою Олега Сенцова. Чого глядачам варто очікувати?

Аби не викликати нарікань використанням слова «фільм», відразу варто сказати, що це не зовсім фільм. Точніше — зовсім не фільм, а, скоріше, спектакль, знятий на камеру.

І річ не в тому, що «Номери» знімалися за п’єсою. А в тому, що повноцінним фільм — якщо такий і планувалося зробити – не вийшов. Ймовірно, тому на цьогорічному Берлінському кінофестивалі, де відбувся прем’єрний показ, його сприйняли нейтрально, не застосовуючи критику до політв’язня і його витвору. Втім власне концепт, драматургія «Номерів» — ось те, заради чого їх варто розглянути, зануритися в них і підбити підсумки.

Нема сумніву: сидячи в російській катівні, Сенцов, викрадений, засуджений і кинутий за ґрати злочинним режимом Путіна, обдумував своє життя і життя навколо. Так само, як свого часу Томас Мор, кинутий за ґрати королем-самодуром Генріхом VIII. І так само, як Мор, Сенцов свої роздуми втілював на папері.

Але, на відміну від Мора, який за 20 років до свого ув’язнення написав «Утопію» про ідеальний устрій держави, Сенцову йшлося про «антиутопію» і найгірший державний устрій (місце диктує настрій?). Тому, за Сенцовим, життя, прямо протилежне ідеальному, підпорядковане безглуздому, деструктивному і тоталітарному Великому Нулю. Це ближче до «1984» Джорджа Орвела, де Старший Брат — еталон тоталітаризму. У «Номерах» Нуль персоналізований як чоловік в піжамі (його грає Віктор Андрієнко), який з платформи нагорі дивиться вниз, у простір між трибунами й двома входами з назвами «Старт» і «Фініш». Там 10 людей у спортивних костюмах, без імен, з номерами на грудях від 1 до 10, проводять щоденне життя в ідіотичному існуванні за правилами-без-логіки.

«Всі нічого не роблять, — каже №10 (Марія Смолякова), — і ти повторюй за ними. Свиснули — біжи, ще раз свиснули — поїж, а потім поспи, а в перервах — відпочивай. Хіба це так складно?»

«Привет участникам соревнований» — написано над трибунами. Але змагання як такого немає, бо стартують усі за номерами й за номерами мусять пробігти 15 м до фінішу, не порушуючи порядку. За номерами після вигуку 1-го «До прийому їжі — готуйсь!» вони отримують пластикові тарілочки і їдять, так само не порушуючи порядку.

Тут непарні номери — це чоловіки, парні — жінки. 1-й з 2-ю — і так далі до 10-ї — пара, але вночі два солдати розділяють пари, обмежуючи простір сіткою. Втім і по ночах між парними й непарними відбуваються інтрижки, і хтось із пари починає ревнувати свого парного-непарного, який (яка) захотів іншої пари.

Тут цікава сама гра слів і комедія положень, де положення – буквальні. Гра цифр, людей-цифр, пар серед цифр і пар чоловіків з жінками. Сенцов кмітливо підмітив аналогію між бездушним світом математики й людським світом. І якщо на папері ці два світи, художньо протрактовані, можна дотепно поєднувати, то в житті внесення цифр у суспільне існування може призвести до знеособлення і, таким чином, до втрати людяності. Система оцифрування людей відразу пізнається глядачем як деспотична, нагадуючи радянські часи з комуністичною узагальненістю як у суспільстві, так і, особливо, в крайньому вияві — таборах ГУЛАГу.

Чудово придумана і система характерів серед десятка персонажів. Є красуня №4 (Лорена Колибабчук), до якої всі чоловіки залицяються, а жінки її ненавидять; є стариган №3 (Віктор Жданов), який всім не подобається; є маніпуляторка №2 (Ірина Мак, чудова в своїй грі); є маніпульований №1 (Олександр Ярема, ідеально втілений образ); є хитрий пузань №5 (Денис Роднянський); є протестувальник №7 (Євген Черников), який зраджує своєму ж протесту; а є і протестувальник №9 (Олександр Бегма), якого зраджують.

І це розкладене на характери суспільство «Номерів», за всієї художності прийому, не здається штучним, просто дещо загостреним, більш унаочненим — для кращого і чіткішого сприйняття. До такого прийому в нашій кінематографії ще ніхто не вдавався, що, можливо, пов’язано з обставинами існування, раніше не доведеного до меж здорового глузду.

Замятін свою антиутопію «Ми» написав на четвертий рік після більшовицького перевороту, коли вже були мільйони винищених у громадянській війні, і лад «Країни рад» перейшов до пригноблення мас. Першу свою антиутопію, «Колгосп тварин», Орвел написав на 27-му році існування жаху під назвою СРСР. Чому не з’явилася антиутопія під час режиму зека Януковича, певно, можна пояснити короткочасністю бандитського правління, хоч і наслідки ми маємо пекельні, і вже сьомий рік поспіль. Та «Номери» Сенцова тому й цікаві, що вони стосуються не тільки пронумерованої Росії, не тільки великого нуля-Путіна — фінал фільму дає значно більший ефект, значно збільшує спектр асоціацій, порівнянь і прикладів.

Нехай дійство фільму «Номери» всуціль театралізоване — відверто і неприховано (попри те, що дійство назване фільмом, а не театром). Але концептуально воно виходить за межі звичної драматургії звичних жанрів. Доволі проста образність «Номерів» на початку, з прозорими метафорами й буквальними натяками на Радянський Союз, поступово набирає обертів, образи накопичуються, формуючи світ і набуваючи загрозливого значення й актуалізації.

Сенцов вказує на «повороти не туди», на зміну не просто шила на мило, а зміну поганого на ще гірше, як це сталося в Україні з приходом до влади Зеленського. Та й виграш у виборах Байдена дивовижно актуальний щодо фіналу «Номерів», коли все може бути перевернуте догори дриґом лише тому, що маси, позбавлені бажання дізнатися більше, повелися на демагогію і пропаганду милого чоловіка. У передфінальному спічі такий милий чоловік №7 щиро, з лагідною посмішкою, говорить: «Це кінець старого світу... Вдень ми будемо гуляти й гратись, робити щось корисне і важливе, будемо говорити про все на світі, будемо і дружити, і сваритись — дружити будемо сильно, а сваритися — тільки іноді, і то — несерйозно. І любити будемо одне одного... Ми не будемо жити, як колись».

І тут важливим є контраст між образами старого деміурга і нового, між Великим Нулем і №7.

Великий Нуль, у виконанні Андрієнка, кумедний і гумористичний, гротескно поєднує в собі рагуля й абсурдного управлінця. Він і людина в піжамі, і вуаєрист, що стежить за іншими в бінокль та підслуховує з трубою біля вуха; і тиран, що за будь-якої незгоди народу наказує своїм чорним посіпакам стріляти; і жлоб, що ходить у майці, сімейках і халаті, гидко жере бургер і нахабно струшує пилюку на голови інших, тих, хто внизу. І віддає накази він так, що ніхто не чує.

Натомість №7 має вигляд підтягнутого й красномовного улюбленця найкрасивішої жінки, а всі інші заглядають йому в рот. Він говорить розумні фрази і, ймовірно, хоче покращення. І №9 теж із ним згодний, і готовий йти за ним, але врешті опиняється в кайданах...

Є думка, що в 9-му номері Сенцов втілив себе. Але це сумна думка, бо виходить, що він знову програв (програє?), що він знову ув’язнений (буде ув’язнений?). Звісно, можна взагалі відкинути аналогії, сприймаючи «Номери» як суто художній твір. Але — ні, не можна. Як неможливо відкинути універсальне для всіх відчуття болю. Біль, очевидно, є, і у в’язниці він є у значно більших обсягах, ніж на волі. І це теж очевидно для всіх.

Сенцов сидів у в’язниці, переживаючи біль і фізичний, і душевний. І «Номери» — переосмислення цього болю. Нехай ми це побачили у неадекватній формі чи, принаймні, у формі, що не збігається з її назвою, але значення і силу цього переосмислення заперечити аж ніяк не можна.

Думка редакції hromadske може не збігатися з думкою автора