Перевірений убивця. Репортаж із Пермі, де 18-річний першокурсник розстріляв людей у будівлі університету

20 вересня 18-річний студент-першокурсник Пермського державного університету Росії відкрив стрілянину на території кампуса. За останніми даними, загинули 6 осіб, постраждали 24. Самого нападника важко поранили під час затримання, зараз він перебуває в лікарні. Наші партнери з «Нової газети» побували в Пермі й розповідають про те, що сталося того ранку.

Постріли

«Якийсь чувак із рушницею йде в наш корпус... О ні! Він вистрілив у неї! Він її вбив!»

20 вересня. 11:20 ранку. До кампуса Пермського державного національного дослідницького університету під'їжджає синя Mazda. З неї виходить кремезний хлопець у чорному одязі. Він прямує в найближчі двори, надягає каску, дістає із сумки дробовик.

Пізніше стане відоме його ім'я — Тимур Бекмансуров, студент I курсу юрфаку. Але тієї миті ніхто не може його розпізнати.

Одягнувши амуніцію, хлопець іде до східних воріт кампуса. Дорогою вирішує перевірити зброю: вискочивши на проїжджу частину, стріляє по зустрічній машині. Тріщина на склі, але водій живий.

Бекмансуров заходить у ворота й прямує до 8-го корпусу університету, де розташовані геологічний та географічний факультети. Там немає його однокурсників, але йому все одно, кого вбивати. Дорогою він стріляє в людей, які гуляють у ботанічному саду на території кампуса.

«Тоді саме була перерва після другої пари, — згадує студент третього курсу хімфаку Разук Ашраф. — Багато хлопців вийшли на перекур. Я теж. Раптом бачу, як дівчинка, яка йшла в бік навчального корпусу, падає. І через секунду помічаю цю людину в чорному. Він був лише за метрів сорок від мене».

Разук каже, що Тимур Бекмансуров не дивився в його бік і пройшов далі.

«Я кинувся до дівчинки. Виявилося, що вона не поранена — просто сильно налякана. Я закинув її на себе й відніс за стіну свого корпусу, де було безпечно».

Визирнувши з-за стіни, Разук побачив, що у сквері лежить іще одна людина.

«Це був хлопець, студент. Він мав поранену ногу. Я зробив йому перев'язку своїм одягом і викликав "швидку". Вони приїхали дуже швидко — не минуло й десяти хвилин. Потім хтось сказав мені, що поранили мого друга — показали місце, куди потрібно бігти. У друга виявилося кілька поранень стегна. Йому я теж викликав "швидку". Зараз він у лікарні у важкому стані».

У той час, коли студент з Іраку Разук Ашраф рятував інших учнів, Тимур Бекмансуров зайшов у 8-й корпус. Охоронець спробував натиснути тривожну кнопку й заблокувати прохід. Бекмансуров вистрілив у нього.

У будівлі почалася паніка. Студенти вистрибували з вікон на вулицю. Ті, що залишилися в аудиторіях, будували барикади.

«Ми зачинили двері на ключ, а потім почали тягати до них парти й стільці, — розповідає студент геофаку Вадим. — Підперли ручку стільцем так, щоб її неможливо було повернути. Викладач сказав, щоб ми всі стали уздовж стіни біля входу в аудиторію. Якби Бекмансуров зайшов і розкидав барикади, три людини повинні були зіштовхнути на нього книжкову шафу».

Кардинально ситуація відрізнялася лише в одній аудиторії — на восьмому поверсі. Викладач російської мови Олег Сиром'ятников, зачинивши двері в аудиторію, продовжив вести пару. На прохання студентів забарикадувати вхід він відповів відмовою, наголосивши, що двері металеві і їх не можна вибити кулею. В університеті рішення викладача назвали нормальним, спрямованим на припинення паніки. Коли хтось почав смикати ручку дверей, Сиром'ятников продовжив пошепки читати лекцію.

За 20 хвилин Тимур Бекмансуров убив шістьох осіб і поранив двадцять сім. А знешкодив його молодший лейтенант ДПС Костянтин Калінін — разом із напарником він чергував неподалік від кампуса, і до них по допомогу звернулися студенти, що тікали від пострілів.

Молоді поліцейські вирішили діяти.

«Забігши в будівлю на перший поверх, я побачив, як озброєний молодик спускається сходами. Гукнув до нього: "Кидай!" Після цього молодий чоловік спрямував зброю на мене й вистрілив, я застосував вогнепальну зброю. Молодик упав. Підбігши до нього, я зафіксував рухи, прибрав рушницю й ніж, а потім почав надавати першу медичну допомогу», — розповів Калінін відомчому порталу «МВС Медіа».

Калініну вдалося зберегти життя не тільки студентам, а й самому Бекмансурову. Той зараз перебуває в реанімації.

Меморіал

Біля входу в студентське містечко чергує поліція. Всередину нікого не пускають. Тих студентів, які з певних причин хочуть туди потрапити, ретельно оглядають. Поліцейський записує їхні дані й кудись телефонує, перш ніж пустити на територію.

Тут виставили два невеликі столи, на яких лежать іграшки й величезна кількість квітів. Люди приносять і запалюють свічки. Студентів небагато, здебільшого ті, кого не було вчора на парах. Пояснюють, що ті хлопці, які вчора потрапили під обстріл, перебувають у важкому емоційному стані, з багатьма працюють психологи.

«Ми були в сусідньому корпусі, коли почули стрілянину, — пояснює другокурсниця Ольга з економічного факультету. — Я жодного разу не бачила цього хлопця. На парах ми не перетиналися. Та він на них як слід і походити не встиг, здається. Його зарахували на комерційній основі, коли був додатковий набір на початку вересня».

Студенти пояснили, що зазвичай вхід на територію студентського містечка вільний, пропуск потрібен тільки для проходу в навчальні корпуси.

«Усередині встановлені вертушки й рамки металошукачів, але не у всіх будинках. До речі, не пригадую, щоб рамки хоч раз працювали», — каже другокурсник Віктор.

Сергій Саванін прийшов один. Він не гуртується з іншими студентами, не обговорює те, що сталося. Мовчить. Каже, коли пролунали постріли, ніхто навіть не зрозумів, що це за звуки. Щоб не почалася тиснява й паніка серед студентів, викладач нікого не випустив з аудиторії. Він замкнув двері, а хлопці підсунули парти. На щастя, убивця в їхній корпус не зміг потрапити.

«Казанська історія, напевно, навчила не панікувати, — знизує плечима Сергій. — Якщо він не заходить до тебе в аудиторію, сиди далі тихо, чекай допомоги. Як чинити опір озброєній людині? Краще навчитися правильно реагувати на її появу й уникати зустрічі. Але якщо вона вже зайшла, потрібно якось реагувати, спробувати чинити опір, страх, що паралізує, не допоможе. Уроки ОБЖ не допомагають, у них є розділ про терористичну атаку. А що робити, коли твій одногрупник узяв до рук зброю — жодного слова».

На думку Сергія, в житті школяра багато залежить від спілкування не тільки з однокласниками та вчителями, а й зі шкільним психологом. Другокурсник зізнався, що в його школі до психолога можна було прийти зі своїми проблемами, і хлопці точно знали, що за межі цього кабінету інформація не вийде. Їх це неабияк підтримувало.

«Учора я йшов на заняття у свій корпус і побачив, як студенти вистрибують із вікон другого поверху, — згадує Іван Печищев, доцент кафедри журналістики. — Потім почув постріли. Але я не відразу це зрозумів. Думав, пожежа, але не побачив диму. Питав хлопців, які вистрибували, що відбувається, але вони були несамовиті, не могли навіть відповісти, тікали. Один тільки зміг мені сказати, що там хлопець із дробовиком. Я зрозумів, що це не жарти, і побіг до своїх студентів. Але потрапити до них мені вдалося не одразу. Входи в корпус уже зачинили, я заледве домігся того, щоб мене впустили. Усередині було більш-менш безпечно, я заспокоював студентів, як міг. Хвилин через 10-15 ми почули поліцейську сирену».

На думку Печищева, важливо проводити навчання для студентів і школярів за аналогією з пожежними, щоб люди могли справлятися з панікою та діяти з найменшими втратами для себе.

«Охоронець тут не допоможе. Він ефективний для профілактики дрібних крадіжок або хуліганства, але не в такій ситуації», — упевнений Іван.

Другим корпусом, до якого прийшов убивця, став хімічний факультет.

«Фінал учорашніх трагічних подій розгортався в нашому корпусі, — розповіла Ірина Машевська, декан хімічного факультету. — Студенти були зачинені всередині приміщень, тому великої кількості жертв у корпусі вдалося уникнути. Першою на шляху нападника була потокова аудиторія 227. Він намагався прорватися всередину, стріляв у двері. Але викладачка не розгубилась і заблокувала двері ременем від сумки ноутбука, а хлопці зробили барикаду з парт».

Записка

За кілька хвилин до нападу на університет Тимур Бекмансуров опублікував на сайті «ВКонтакте» повідомлення, у якому детально розповів про свою підготовку до вбивств.

Атаку він планував два роки: із середини 10-го класу почав відкладати гроші на рушницю. До березня 2021-го сума була накопичена. Зброю вибрав дешеву — турецький дробовик Huglu Atrox 12-го калібру. Боєприпаси — велика картеч. Усе разом — не більше ніж 23 тисячі рублів (8 340 грн). Важко зрозуміти, чому хоч щось, що стріляє на ураження, може так мало коштувати.

Для отримання ліцензії Бекмансурову потрібно було пройти огляд психіатра. У своїй записці він розповідає про щоденний дзвін у голові й про те, що бачить себе збоку, «як оболонку». Але того дня, коли він повинен був проходити тест, психіатриня, за його словами, не встигла його прийняти, до того ж проговорилася, що «тест великий — на 500 питань».

Як написав стрілець, йому було зовсім не складно підготуватися, пройти тест і отримати ліцензію.

За словами Бекмансурова, трагедія в Казані, що трапилася 11 травня, зіграла йому тільки на руку: «Був дзвінок із Росгвардіі. Мені повідомили, що у зв'язку з наказом, який надійшов згори, до мене прийдуть співробітники для повторної перевірки умов зберігання зброї. Прийшовши та заповнивши усі папери, вони також зняли номери зі зброї, і мені не довелося везти її в ЛДВ».

Далі шлях до стрілянини в університеті був відкритий. Бекмансурова могли зупинити лише близькі. Але близьких у нього не було.

Сім'я і школа

Тимур жив із матір'ю в новому багатоповерховому будинку на околиці Пермі. Вулиця Новосибірська — суцільні стіни пошарпаних і розмальованих радянських будинків, розбита дорога, стертий газон, на який викотили сміттєві баки. Сірість, серед якої єдина нова будівля — будинок Тимура.

За словами матері, Тимур говорив їй, що збирається купити рушницю, коли йому виповниться 18 років. Вона була проти, але батько вважав, що це — «нормальна справа для чоловіка».

Сам батько Тимура — контрактник, служить у Самарській області. Воював у гарячих точках: у Чечні, потім на Донбасі, далі в Сирії. З матір'ю Тимура вони розлучені. За словами батька, в Пермі він буває раз на рік.

На вході в під'їзд, де живуть Бекмансурови, чергують двоє співробітників поліції — сидять у «ладі» без розпізнавальних знаків. Прямо за дверима — людина без форми, яка зупиняє всіх охочих зайти в під'їзд.

«Ви тут живете? — гальмує вона мене. — Пропускаємо тільки тих, що живуть. Не можна туди».

І зачиняє двері.

З під'їзду виходить хлопець із великими навушниками та рюкзаком. Відрекомендовується Максимом.

«Так, є така сім'я. Хлопець дуже закритий, завжди один, ніколи його не бачив у компанії. Якось питав у нього про сигарету — він мені просто рукою показав, що немає. Але жодних скандалів не було з їхнього боку. Буває ж, коли десь компанії збираються, кричать, сусідів топлять. Ці — ні. Спокійні люди».

Дві жінки, які вийшли з під'їзду, кажуть лише, що мати Тимура працює викладачкою. Де — не знають. Із сусідами родина не спілкувалася.

Середня школа №60, із якої Тимур Бекмансуров випустився в червні, лише за три місяці до нападу, буквально тримає оборону. Журналістів не пускають, але потрапити на територію можна з будь-якою дитиною, що заходить, попри залізну огорожу та електронний замок на хвіртці. У багатьох першокласників червона картка — електронний ключ — висить на шиї, щоб не загубили. Старшокласники стрімко пробігають повз, а малюки не відразу можуть відчинити двері, довго вовтузяться із замком, тим часом пропускаючи всіх охочих.

Щойно відчиняєш двері в будівлю, впираєшся в «блокпост» з учителькою. Вона перевіряє температуру кожного, хто входить.

«Так, що тут у тебе?» — прибравши термометр, педагогиня одразу розкриває ранець першокласника, зазирає всередину.

Огляд шкільного рюкзака учениці першого класу співробітниця школи пояснює посиленням заходів безпеки. Про Бекмансурова говорити навідріз відмовляється, миттєво кам'яніючи на обличчі й вимагаючи покинути приміщення.

Спілкуватися погоджуються тільки батьки, які через паркан стежать, як їхні діти заходять усередину будівлі.

«Пам'ятаю, щодо психолога порушували питання, він повинен бути, — розповіла Вікторія Білоусова, мати третьокласниці. — Але поки що початок року, я не знаю. Торік психолог точно працював, але до нього відводять лише тих дітей, які викликають підозру. Стосовно вчорашніх подій усі мовчать».

Однокласниця Бекмансурова, яка попросила не називати свого імені, розповіла «Новій газеті», що у повсякденні Тимур був непримітним учнем.

«Він прийшов до нас тільки в 9-му класі. Друзів у нього не було, але не можна сказати, що він узагалі ні з ким не спілкувався. З усіма потроху. Щоправда, іноді він дуже навіть виділявся: привертав до себе увагу неоднозначними вчинками. Зараз в інтернеті гуляє запис, на якому наша однокласниця пригадує, як на уроці він, отримавши двійку, сказав, що купить ствол і всіх повбиває. Це справді було. У 10-му класі ми ходили в тир. Інші хлопчики майже не влучали в мішені, а Тимур, навпаки, жодного разу, напевно, не схибив. Ми знали, що він цікавиться зброєю, але ніхто не надавав цьому значення. Він цікавився історією, війнами — це цілком природно».

«Він знав лише один тест»

Дозвіл на зброю Бекмансуров отримав за згодою психіатра. Довідку йому видали в Пермській крайовій клінічній психіатричній лікарні.

Лікарня — потерта часом цегляна споруда дореволюційної забудови. У коридорі черги на прийом чекають приблизно тридцять людей. У реєстратурі, почувши прізвище Бекмансурова, скеровують у кабінет лікаря-психіатрині. Але та, почувши, про що йдеться, починає кричати: «Ви заважаєте мені працювати! Ви заважаєте мені працювати!» Врешті-решт показує на двері і каже йти до завідувачки відділення.

У завідувачки зачинено. З кабінету заступника головного лікаря виходить жінка років шістдесяти й одразу — за фотоапаратом — «вираховує» сторонніх.

«Ходімо на вулицю, — каже вона, показуючи на сходи. — Там і поговоримо».

Коли виходимо на вулицю, відразу попереджає: «Я не даю коментарів. Але кажіть, які у вас питання». Про те, як Бекмансурову вдалося пройти експертизу, каже різко:

— Так само, як і всім. Існує чистий алгоритм, усі проходять експертизу однаково.

— Він був адекватний у той момент?

— Я цього не коментую. Без коментарів. Наразі триває слідство.

— Чи правильно говорити, що він зумів обдурити систему, вивчивши тести вдома?

— Судячи з його записки, він знав лише один тест. Решту він здав чесно. Будь ласка, йдіть. Мені теж потрібно йти.

Автори: Іван Жилін, Ізольда Дробіна, «Новая газета». hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»