Підсолодити старість. Як будинок милосердя рятує життя літніх людей за 6 км від лінії фронту

У будинку милосердя в прифронтовій Комишувасі Луганської області зараз живуть 17 літніх чоловіків і жінок. Для них переїзд у притулок при православному храмі виявився єдиним способом вижити. Як церковний прихід справляється не з найтиповішим своїм завданням і хто живе в будинку милосердя — у репортажі hromadske.

***

Лідії Кісаковій 81 рік. Очі давно почали її підводити, але три роки тому жінка осліпла зовсім. Лідія хотіла переїхати в якийсь інтернат, але їй відмовили, оскільки за нею була готова доглядати її донька. Утім, насправді така опіка стала для неї мукою:

«Та це ж не догляд — такий, що не дай Боже. Дочка воює, обзиває різними словами, б'ється, кидається. Я пішла до [селищної] ради, просила: «Будь ласка, ну хоч куди-небудь». Ну що мені робити?! Хоч петлю на шию!» — голосить Лідія.

«Мені подзвонили із селищної ради Вовчоярівки, розповіли її історію, — згадує отець Сергій. — Що вона в холоді вже котрий тиждень живе голодна. Я там не був жодного разу, але говорили, що в неї будинок уже як землянка. І вони привезли її до нас машиною селищної ради».

У будинку милосердя Лідія живе на другому поверсі. Головна її розвага — обережно спускатися по сходах на перший поверх. Там під сходами стоїть лавка, на якій збираються мешканці будинку милосердя, аби щось обговорити, згадати чи просто побути поруч з іншими людьми.

«Якось доживемо. Спасибі батюшці нашому, паніматці, що прийняли, що доглядають. Спасибі їм, рідненьким. Неначе рідні батько й мати», — розчулено говорить жінка.

«Не перехваліть, Петрівно», — зніяковіло відповідає отець Сергій.

«Я думаю, що не перехвалю», — посміхається Лідія.

Будинок милосердя: від відкриття до обстрілу

«У народі [такі місця] називають будинками для людей похилого віку — лячна назва. Але в нас при храмі — будинок милосердя. Милосердя повинне проявлятися до стареньких і тих людей, які там мешкають», — розповідає 32-річний отець Сергій, настоятель Свято-Георгіївського храму Української православної церкви (Московського патріархату) в Комишувасі Луганської області.

Будинок милосердя при храмі існує з 2006 року. Попередній настоятель тоді вмовив луганського бізнесмена Володимира Полубатка вкластися в будівництво.

На вересень 2014-го тут проживало 5-7 людей і не було нікого з персоналу — усі, хто допомагали, до того моменту виїхали з Комишувахи через постійні обстріли. Тоді отець Сергій прийняв на постійну роботу місцевих людей, які забезпечували функціонування будинку милосердя.

«До війни тут було набагато простіше — і людей більше, і спонсорів. Без благодійників неможливо, тут би вже все давно розвалилося. Якби це [будинок милосердя] було в місті, може б і вийшло без участі спонсорів. Парафіян більше, і все було б легше робити. А в селищі, та ще й на відлюдді... У нас основний спонсор залишився — за його гроші це все будувалося. Він привозить продукти раз на місяць. Минулого року новий котел купив і встановив», — розповідає настоятель.

Але, крім основного благодійника, є й інші організації та люди, які допомагають чим можуть. Наприклад, «Спілка самаритян України», яка працює в сусідньому місті Золоте.

«Ми з отцем Сергієм давно познайомилися, ще задовго до війни, — розповідає Раїса Баришок, яка працює в цій організації. — Зідзвонювалися з ним, він завжди зі святами вітав. Питали його, як справи. А він каже — а в мене стільки-то жінок і чоловіків живе. І ми почали їм допомагати речами й продуктами. Їжу ми отримували від гуманітарних організацій. Одяг люди приносили нам, і ми передавали. Звичайно, люди із задоволенням несли речі».

Храм під «Градом»

Зараз у притулку живуть 17 людей. Доходило й до 22-х, але з такою кількістю персоналу справлятися важко.

«Може, війна сильно підштовхнула, але багато хто став звертатися до нас, — каже настоятель. — У когось житло руйнувалося через обстріли, хтось просто шукав більш віддалене місце, щоб піти від цих звуків. У нас було кілька бабусь із того [окупованого] боку. Через війну їхали й опинялися в нас потім. Родичі також роз'їжджалися хто куди міг, відповідно, їхні бабусі, мами, дідусі, тати ставали самотніми й теж знаходили в нас пристановище».

Утім сам будинок милосердя теж розташований дуже близько до лінії фронту — усього за шість кілометрів. Звуки обстрілів у Комишувасі чули всі роки війни — аж до липня 2020-го, коли почало діяти перемир'я, якого, попри періодичні порушення, дотримуються досі. Але траплялися й серйозні обстріли. Наприклад, восени 2014-го:

«Ми відправили вечірню службу, і я вирішив прилягти. Тільки почав дрімати (день важкий був) — і такий гуркіт неймовірний, усе тремтить. Мені здавалося, що це двоповерхова будівля ось так хитається. Матушка забігає перелякана: «Ой, що це, що це?!» Кажу: «Падай на підлогу, потім будемо з'ясовувати!» Падаємо на підлогу. Які молитви я знав — такі й читав. Страшно було».

«Ми трошки полежали й зрозуміли, що нам треба евакуювати людей. На візках спускали в підвал, там ліжка підготували», — згадує Наталія, дружина отця Сергія.

«Я гадав, що храм рознесло, поки ми в підвалі були, воно так падало — не передати. Виходив і думав, що однієї стіни немає. Підійшов, дивлюся: вікна цілі, штукатурка ціла. Я здивувався тоді, тому що справді страшно було», — зізнається настоятель.

Пізніше з'ясувалося, що бойовики обстріляли Комишуваху з реактивних систем залпового вогню «Град». Храм не постраждав, але хрест на куполі нахилило ударною хвилею.

Картини, рамки та ікони

Саме через війну потрапив до будинку милосердя 70-річний Олександр Карих. Вони з дружиною жили в Горлівці Донецької області (нині — окупована територія), але ще до війни переїхали до тещі в село Олександропілля, неподалік від Комишувахи. Через бюрократичні проблеми довго не отримували пенсію, тому не могли купити ні вугілля, ні дров, щоб обігрівати будинок. У грубку відправився навіть паркан, але його вистачило ненадовго.

Хтось зі знайомих розповів їм про притулок при церкві, але спочатку вони не зважилися туди переїхати.

«Будемо вмирати тут, на місці», — спокійно згадує Олександр слова своєї дружини.

Будинок справді був придатний лише для того, щоб у ньому вмирати, — річ була не тільки в холоді, а й у жахливих побутових умовах. Але вмирати не хотілося, і Олександр усе-таки попросив передати настоятелю, що вони з дружиною хотіли б оселитися в будинку милосердя.

«У цей золотий час я повірив у Бога. Скільки мені тут було знаків! Перед смертю дружини розбилася моя керамічна чашка! Думаю — щось буде. Захворіла Ліда, забрали її в лікарню. Її забирають на ношах, вона посміхається, каже: "Ти ж тут не одружуйся"», — згадує Олександр.

Його головне хобі тут — малювання.

«Найскладніше малювати руки й обличчя, — каже Олександр, показуючи ескізи долонь. — Зображував, щоб згадати. Я ж [востаннє] ще в 1975-му це все малював. Потім здебільшого оздоблював машини, гасла (Карих працював художником-оформлювачем торгових підприємств — ред.). У Вуглегірську було 12 ділянок [роботи], хоча б три гасла на кожну ділянку потрібно було на кожне свято!»

«Я люблю природу — з дитинства люблю! Людей якось не дуже», — додає він.

Виконує чоловік переважно репродукції. З натури малювати не може, оскільки пересувається на ходунках, які називає своїм конем. Він часто виготовляє листівки, які дарує на день народження іншим мешканцям притулку. На деяких малюнках написані імена й дати — щоб не забути подарувати.

Також Олександр виконує різні дрібні роботи — ремонтує всіляку техніку, точить ножі та ножиці.

«Його кімната — як майстерня, — каже отець Сергій. — Він там обклався гвинтиками, шайбочками, гаєчками, викрутками, молоточками, сокирками. Я йому кажу: "Саш, хтось зайде до тебе — злякається. Винесімо в підвал". "Батюшка, ну як? Знадобиться гвинтик, кого просити принести? І ніхто ж не зрозуміє, який мені потрібен". Ми вже змирилися. Але він молодець: ліхтар зламався — запаяв його, полагодив».

Ще Олександр робить рамки для картин з офісного паперу — технологію побачив в інтернеті й трохи її вдосконалив. Обрамляють його рамки й ікони, які стоять у церкві.

Пише ікони інший мешканець — 64-річний Сергій Аксьоненко.

— Довго ви тут живете? — питаю його.

— Років зо два, напевно, — із сумнівом відповідає він.

— Ви? — здивовано перепитує отець Сергій. — Та ви ж тут із 2010-го! Уже 10 років.

— Ну так, і десяток десь у Микільському. Час летить... — зітхає Сергій.

— Він до цього був у Миколо-Василівському монастирі в Донецькій області. Ну а потім сюди перейшов, — пояснює отець Сергій. — З пам'яттю в нього не дуже, — додає пошепки.

Мешканець розповідає, що в нього є мрія стати ченцем, але поки що не виходить. Потрібно, мовляв, ще й «бажання колективу».

Просимо Аксьоненка показати його роботи. Він витягує ікону Серафима Саровського, що стояла за іконою Сергія Радонезького, але на прохання стати поруч погоджується не відразу. «Не гідний», — говорить він.

«Ось мені зараз 64 роки, — міркує чоловік. — У мене рідних немає, близьких немає. Ну, донька одна живе, далеко звідси. Мені залишається тільки молитва. Загалом варіантів виходу я не маю».

Уночі через лінію розмежування

Ще зовсім недавно 59-річний Микола Литвин жив у прифронтовому селищі Донецьке, розташованому на окупованій території. Два місяці тому він повертався додому після застілля з друзями. Була темна ніч, він звернув не туди й випадково перейшов лінію фронту, дивом уникнувши розтяжок і не натрапивши на позиції бойовиків. Уже на українських позиціях його затримали й доправили в поліцію в Гірському. Там Миколу допитали й перевірили по базі.

«"Ну, — кажуть, — іди назад додому". А як я піду додому?! Через військових знову?!» — дивується чоловік.

Врешті-решт поліцейські зв'язалися з гуманітарною організацією «Проліска», а та підключила отця Сергія.

«Я без документів ішов, у мене з собою [нічого не було]. Якби я знав, що потраплю сюди, узяв би їх, — сміється Микола. — Свого часу російські солдати стояли в нашому селищі. [Вони] ходили й перевіряли документи — без них не можна було до магазину сходити».

Друзі Миколи, з якими він випивав того злощасного дня, досі не знають, куди він зник. Сам же він планує залишатися в будинку милосердя — ні сім'ї, ні роботи в Донецькому все одно не має. Уже тут чоловік почав ходити на служби до церкви, чого раніше ніколи не робив.

Духовне та матеріальне

Дуже часто до будинку милосердя потрапляють люди, які навряд чи колись могли припустити, що опиняться там. Отець Сергій розповідає про вже покійну Ніну Федорівну з Алчевська.

«У центрі міста вона мала трикімнатну квартиру. Її чоловік був чи то полковником, чи то генералом. Жодної чорнової роботи вона не знала, увесь час була за чоловіком. А потім він помер. Онук підріс, почав бити її. Якось почав душити і сказав: "Не підеш звідси — я тебе вб'ю". Вона побігла в алчевський храм, а потім уже батюшка її переправив сюди. Ніхто ніколи до неї не приїжджав. А потім, коли вона померла, її син приїхав і попросив віддати йому свідоцтво про смерть. Я кажу: "А навіщо воно вам, ви ж не цікавилися її життям, долею". А він відповідає: "Ну, там же квартира в нас, треба ж її [переписати]"».

Одне з головних питань до таких установ — наскільки сприятливі умови для комфортного (як у побутовому, так і в психологічному сенсі) проживання там створені.

«Видно, що всі, хто тут перебуває, оточені теплом і турботою, — каже психологиня «Восток SOS» Русана Дика, яка побувала в будинку милосердя разом із нами, журналістами hromadske. — Насправді для людини це найважливіше — коли вона в безпеці й почувається прийнятою. У неї зберігається соціальний контакт, вона має спілкування. У літньому віці це дуже важливі, базові речі, які сильно впливають на психічний і психологічний стан людини. Тут створені дуже хороші умови, і найважливіше — душевна, духовна атмосфера».

Роль держави

У Міністерстві соціальної політики повідомили hromadske, що в Україні немає програм, спрямованих на допомогу літнім жителям прифронтових територій. Одним із найважливіших там назвали проєкт «Мій телефонний друг» (реалізується ЮНІСЕФ та Українською волонтерською службою), спрямований на надання психологічної підтримки громадянам похилого віку та людям з інвалідністю, пов'язаної з поширенням коронавірусу, за допомогою телефонного волонтерства.

«У нас 293 зареєстрованих учасники, а всього до нас зверталися 397 осіб, — розповіли нам на «гарячій лінії». — Деякі потім відмовилися від участі. Наприклад, спочатку бабуся [під час першого дзвінка, коли її реєструють] говорить: "Так-так, мені потрібно", а потім, коли вона вже розмовляє з волонтером, каже: "Вибачте, мені не спілкування потрібне, а продукти". І тоді ми передаємо їм контакти організацій, які допомагають продуктовими наборами».

З 293 літніх людей, які беруть участь у проєкті, 13 — з Донецької області й 7 — з Луганської.

Територіальні центри соціального обслуговування надають людям похилого віку різні послуги, проте залежно від регіону їх кількість відрізняється. Скажімо, в Україні діють 94 безкоштовні їдальні, які обслуговують понад 17 тисяч людей. Однак у Донецькій області діє всього одна така їдальня, а в Луганській — жодної.

Також в Україні, за даними Міністерства соціальної політики, завдяки районним бюджетам працюють 327 відділень стаціонарного догляду для постійного проживання, у яких знайшли притулок 10,8 тисячі людей. Водночас у Луганській області є всього один такий заклад на 30 людей (крім того, тут функціонують чотири інтернати для громадян похилого віку та людей з інвалідністю на 295 осіб). Звичайно, ці установи не можуть забезпечити реальних потреб — людей, які хотіли б переселитися до притулку, значно більше, ніж вакантних місць.

«Зараз у нас дуже багато нужденних людей: пенсія маленька, комунальні послуги — великі. Раніше гуманітарна допомога існувала, у бабусь хоча б продукти завжди були, зараз ніякі гуманітарки вже не заїжджають», — каже волонтерка із Золотого Раїса Баришок.

За словами отця Сергія, до будинку милосердя намагаються потрапити значно більше людей, ніж він здатний прихистити. «Якби ми брали всіх, хто говорив, що хотів би, то в нас уже жили понад сто осіб. Але це нереально», — каже настоятель.

* * *

Свято-Георгіївський храм — один із небагатьох в області, який продовжував працювати весь радянський період. Зараз він також унікальний тим, що при ньому діє будинок милосердя. Таких будинків немає ні в Луганській області, ні в сусідніх регіонах.

Питаю настоятеля, що було б із тими, хто живе в будинку милосердя, якби його не існувало.

«Як церква ми оптимістично дивимося на речі — сподіваємося, що Бог не залишив би цих людей, — каже настоятель. — Але в нас живе Світлана. Вона взимку [у себе вдома] зігрівалася, закутуючись у ковдру й запалюючи свічку. Можливо, її уже й не було б. Скільки вона так витримала б? А такі умови, у яких Олександр [Карих] жив, просто не передати словами».

Залученість до життя парафії тут вважають одним із найдієвіших способів соціалізації мешканців будинку милосердя.

«Намагаємося підсолодити трішки їхню старість, чим можемо, — каже отець Сергій. — Стараємося знаходити якісь розради для них. Приділяти їм увагу, піклуватися. Аби вони відчували, що не кинуті, ситі, у теплі. Намагаємося якісь подаруночки їм робити. На спільні молитви кличемо, виноград перебирати, картоплю чистити. І це на них позначається дуже позитивно — вони спілкуються, жартують, посміхаються. Це приносить їм радість».

«Самому себе треба трошки веселити. І людям допомагати, — втручається в розмову Віктор Данько, один із мешканців будинку милосердя, який проходив повз. — Бачиш, що засумував, треба знайти такий момент, щоб вийти з цього становища. Чому ми засумували? Заспіваймо!»

— А що ви співаєте? — запитую Віктора.

— Що я співаю? Усе співаю!

— Заспівайте що-небудь, — прошу його.

І Віктор на повний голос заспівав «Білосніжну вишню» — пісню про самотність, очікування й любов.

Расцвела под окошком белоснежная вишня,

Из-за тучки далекой показалась луна.

Все подружки по парам в тишине разбрелися,

Только я в этот вечер засиделась одна.

З другим куплетом чоловік справляється гірше — плутає слова, вставляє рядок з третього куплета. Перед останнім рядком він робить довгу драматичну паузу, а закінчує співати майже пошепки, немов за ці секунди в нього перед очима пронеслося все життя — чи то його власне, чи то ліричної героїні пісні.

«Треба веселитися! — робить він несподіваний висновок із сумної пісні. — Хто нас розрадить, якщо ми самі себе не розвеселимо? Хоч п'ять хвилин на добу, але все одно душу треба чимось порадувати!»

За підтримки «Медиасети»