Після полону знову воювати? Що каже закон

Вижити в пеклі полону

У перший же день повномасштабного вторгнення Володимир Кучерявенко записався до ТрО при полку «Азов» (В/ч А7037 ТРО 109). Брав участь у вуличних боях у Маріуполі. Торік 18 квітня його поранили.

«Я був на позиції з двома нацгвардійцями в напівзруйнованій хаті. У хвилину затишшя сіли перепочити. І зненацька щось розірвалося поблизу. У мене потемніло в очах, шалено задзвеніло в голові, і я вимкнувся. Отямився, не пам'ятаю як. Розкидав уламки і якось вибрався на вулицю. Там уже побачив, що рука посиніла і напухла, обвисла, як не моя. А на нозі пальці відрубало разом із взуттям. Я нічого не відчував. Постояв трохи й повернувся глянути на хлопців, але в одного були конвульсії, інший неживий. Я побрів вулицею, періодично гукаючи: “Допоможіть, допоможіть!”» — розповідає Володимир.

Він розраховував натрапити на своїх, і коли вже втратив надію і присів на руїнах, почув шепіт: «Йди сюди». Поряд був бункер із побратимами. Його перев'язали й на ношах, зроблених із дверей, донесли до шпиталю на «Азовсталь». Там обробили рани та зробили операцію. Чоловік перебував на «Залізяці» (так називався один із госпіталів) місяць.

Щодень траплялися нові жахи, і не було їм кінця. То прилетіло в кухню і всі запаси їжі засипало, після чого жили надголодь. То збожеволів і розніс собі обличчя пострілом самогубець-невдаха. То згоріло живцем близько 80 людей, до яких у бункер прилетіла бомба. Двері від температури буквально плавило, і ніхто їх не зміг відчинити, щоб звільнити нещасних. Поруч постійно хтось помирав: від втрати крові, від нестачі знеболювальних. І щодня безперестанку на «Азовсталь» скидали бомби.

«Коли постійно перебуваєш у такій атмосфері, то відчуваєш уже не жах, а якусь прострацію. Нічого не сприймаєш. А під час бомбувань думаєш: хай би вже завалило і прибило відразу, щоб не мучитися. Єдине, що хотілося: вийти з темряви назовні, якщо і вмерти, то надворі», — зараз військовий згадує той час спокійно.

А потім був вихід з «Азовсталі» і полон. Із 18 травня до 3 листопада. Спершу в Оленівці, потім — у Горлівці.

«Нас було дуже багато, такий потік, що не встигали годувати. Іноді вечеряли о 3-й ночі. Давали рідку кашу і шматочок хліба. Я старався збирати весь хліб за день і з'їдати його на ніч, бо інакше від голоду не міг заснути».

На території Оленівки росло багато фруктових дерев, плоди осипалися і гнили. Але до них забороняли торкатися. Одного разу Володимиру вдалося нарвати слив і зварити собі компот у половинці обрізаної пластикової пляшки саморобним кип'ятильником.

«Кацапи ставили собі завдання позбавити нас сил», — ділиться чоловік.

І дивувалися, чому він, маріуполець, не за росію. Полонених допитували, щоб зізналися для картинки російського телебачення, що це вони руйнували будинки й убивали мирне населення. Лупцювали кийками та катували. «Але я, однак, вірив, що це закінчиться, що нас обміняють. Поки живий, тримаєшся за цей світ».

День звільнення він описує детально: як їх шикували на плацу, як полоненим зав'язали

скотчем очі та руки й посадили впритул один до одного на підлозі вантажівки. Як у Василівці Запорізької області чекали під містком через яр, коли пройдуть на обмін російські полонені.

«Відгодовані, свіженькі, як після санаторію. Курили. А в нас сигарет ніхто й не бачив. А ми йшли виснажені та голодні. Дружина приїхала така змарніла і схудла, наче зі мною в полоні була. Але як раділи, що ми вдома!» 

Вдома: йди, солдате, знову воюй?

Усіх полонених зустрічали їхні підрозділи з прапорами. Нацгвардія — нацгвардійців, морська піхота — піхотинців. Тільки шестеро чоловіків із ТрО стояли як неприкаяні.

«Було це не дуже приємно. І тоді, і після, коли нас лікували. Склалося враження, що саме ТрО не дуже кому потрібні. Брат моєї дружини — прикордонник. То його обстежили дуже добре, пролікували. Двічі в санаторіях профільних був. Мій знайомий із полону — морпіх. Те саме». 

Чоловіка скерували до санаторію на Полтавщині. Заклад спеціалізується на проблемах із диханням і грязьових ваннах для опорно-рухового апарату. «Це все добре, але мені потрібне ґрунтовне обстеження і лікування, а його не було».

Крім загального виснаження, 53-річний Володимир схуд на 23 кг — у нього була контузія, виникли проблеми з тиском і серцевим клапаном, ноги нашпиговані осколками й нема пальців на одній із них. Це без урахування психічного стану, через який чоловік або не спить, або марить.

«До кардіолога мене не направили, від контузії зробили п’ять крапельниць. Осколки з ніг, сказали, діставати не будуть, бо в Україні нема такого обладнання. А психолог прийшла єдиний раз».

Через місяць чоловік отримав відпустку на 10 днів. А далі військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним.

«Мені сказали, що я можу піти на передову лише за власним бажанням. А так маю працювати або у військкоматі (вже рік як територіальні центри комплектування та соціальної підтримки — ред.), або в підрозділах забезпечення тилу, або викладати у військовому закладі. Я написав відношення (документ, на основі якого військовослужбовець може перевестися по службі з однієї частини до іншої — ред.), що знайшов місце у військкоматі на Полтавщині. Але минув місяць, і від моєї частини відповіді нема. Чи загубилася, чи відтягують. А брата дружини, прикордонника, перевели в нове місце, він обрав кордон із Румунією, за два дні. Думаю, усе залежить ще й від командирів, які жаліють людей. Мої, з Маріуполя, і досі в полоні. Нові мене не знають, і їм тема полону не болить». 

Тим часом колишнього полоненого відправили до резервного батальйону. Туди приїздять командири різних частин і «сватають» бійців служити до себе. Поки що це справа добровільна. Дружина Володимира Наталія Кучерявенко боїться, що її чоловіка, який стільки натерпівся, знову заберуть на фронт.

Якщо командування тягтиме далі з відношенням, військовий збирається скаржитися до Генштабу. А як доведеться — і судитися.

Закон вибору не дає, але хто стукає — тому відчинять

Вікторія Олійник, юристка громадської правозахисної організації «Юридична Сотня» прокоментувала для hromadske ситуацію загалом і про Кучерявенка зокрема.

«На 10 квітня відомо про 2105 українців та українок, звільнених з полону (на момент виходу матеріалу кількість звільнених зросла до 2235 людей. Цифри за період повномасштабного вторгнення — ред.). Їхній стан здоров'я оцінюється як незадовільний. І фізичний, і психологічний. Частина звільнених — військові.

Чинні закони не дають права військовослужбовцям та військовослужбовицям, які були в полоні, звільнитися зі служби. Після повернення вони проходять обстеження, коротку реабілітацію та повертаються до частини, у якій служили раніше.

Часто повернення до війська стає причиною погіршення психологічного чи фізичного здоров’я. Наприклад, був випадок, коли фізично придатний чоловік впадав у ступор, коли бачив зброю. Виявилося, що його били прикладом по голові в полоні.

Як показує практика, якісної психологічної реабілітації об’єктивно потребують усі звільнені з полону, проте достатньої кількості кваліфікованих фахівців та довготривалого фінансування для цього держава не має.

Вже є зареєстрований і зараз очікує на розгляд законопроєкт №8061, який би дозволив поверненим із полону звільнитися зі служби за власним бажанням. Він отримав позитивні висновки та був підтриманий Міністерством оборони України. Це в листопаді. Станом на сьогодні він не винесений до сесійної зали.

Про те, що репатрійовані особи не залучаються до військової служби, говорить і стаття 117 Женевської конвенції.

Щодо Кучерявенка. Про тероборону. Це окремий рід військ Збройних сил, і ТрОшники мають такі самі права, і мають користуватися такими самими вигодами, як решта бійців. Просто в законі не прописаний порядок: які етапи, обстеження в яких лікарів і яку реабілітацію має проходити людина, повернена з полону. Тому й маємо випадки, коли комусь проводять якісне обстеження, а когось лікують поверхово. Це, на жаль, не поодинокі випадки різного ставлення в різних структурах.

Про висновок ВЛК. Кожен боєць має наполягати на якісному обстеженні свого організму, вказувати на всі наявні хвороби, обмеження, поранення, потребу психологічної реабілітації тощо. Бо від цього залежатиме його подальша служба. Адже далеко не всі до неї готові.

Комісія дає висновок кожному військовому про стан його здоров'я. Якщо все добре, рекомендацій, де служити, нема. Якщо «обмежено придатний», як Володимир, то там зазначено, у яких умовах і де він має служити.

Про переведення з однієї частини до іншої. Боєць має право, але право можна реалізовувати в різні строки. Це дуже складна процедура, яка займає в середньому пів року, може тривати й довше. Усе це справді залежить від людського чинника. Якщо командування розуміє, що людина після полону, то пришвидшує переведення. Як це було з родичем-прикордонником. В інших випадках відповідь на відношення має прийти за законом за 10 днів. Зараз через складну ситуацію з документообігом — за 30 днів. Якщо її нема, то потрібно цікавитися питанням, писати ще рапорти. Бо поки час спливатиме, бійця можуть забрати воювати. Він же залишається в підпорядкуванні частини. Це все стосується військовослужбовців, які не мають проблем зі здоров’ям та є придатними за рішенням ВЛК. У випадку Володимира як «обмежено придатного» ситуація з переведенням вирішиться швидше. Висновок ВЛК діє незалежно від частини. Кучерявенка точно не відправлять воювати. Судитися не доведеться.

До нас на гарячу лінію звертаються колишні полонені з питаннями: які в них перспективи повернення на службу, чи можна звільнитися, просять допомогти написати рапорт на лікування тощо. Хто хоче, хто стукає, тому надають допомогу. Варто знати свої права і вміти їх відстоювати».

29 березня hromadske також звернулося до Міністерства оборони із запитом прокоментувати ситуацію щодо колишніх полонених. Відповіді ми досі не отримали.