Він був депутатом облради від «Партії регіонів», університет під його керівництвом довгий час не виходив із Луганська у 2014-му, а ще він цитував Солженіцина про те, що Росії та Україні судилося бути разом. Це все про новопризначеного очільника Луганської ОДА Віталія Комарницького. Громадське поговорило з ним напередодні призначення.

Вам закидають звʼязки з «Партією регіонів». Як ви ставитеся до цієї партії?

Відносно партій у цілому, і «Партії регіонів» зокрема, можу сказати, що я, як чинний співробітник органів внутрішніх справ, у жодній партії ніколи не був. Я чув про себе, що я і комуністом був, і «регіоналом». 

Це той випадок, коли «вісті про вашу смерть випереджають саму смерть». Ніколи я не був членом жодної партії.

Мені запропонували йти до Луганської обласної ради за списками «Партії регіонів» (у 2010 році — ред.). Це дві великі різниці бути членом партії та пройти за її списками. Ба більше, я поставив умови, що я не можу і не хочу бути у першій десятці чи у першій двадцятці.

У списку було ще кілька людей, які до партії стосунку не мали. Але це були відомі люди, які відіграють якусь роль в суспільстві — і їм теж запропонували балотуватися в облраду.

З урахуванням того, що наш виш (Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Дідоренка — ред.) завжди розташовувався в Луганську, що ми відкрилися в 1993 році, і за рахунок Луганщини досягли успіхів, які були станом на 2014 рік. 

Виш не міг жити своїм життям, яке було б відділене від життя регіону.

Тут же питання можна в цілому суспільству поставити — а кого ми обирали, хто був біля керма. І те, що ми маємо або мали, — на те ми й заслуговували.

Свою депутатську діяльність я починав ще з селищної ради. Здавалося б, замілко, але ми весь час будувалися, розширювалися. Треба було лобіювати інтереси вишу. 

Ми зробили парк з трьома фонтанами для жителів селище і, зокрема, для університету. Щоб ці питання вирішувати потрібно контактувати, а краще — самому бути депутатом.

Ваші політичні симпатії на той час були на боці «Партії регіонів»?

Можна повернутися до клятви піонерів або жовтенят. Повірте, і там є нормальні слова. Я не був у жодній партії, а програми партій багато в чому схожі. Ті ж «радикали», «За життя», БПП, Тимошенко… Ви там не побачите, що хтось хоче розрухи, низьких заробітних плат і пенсій… 

Навіть про злочинця не можна сказати, що він такий вже звір, і в ньому є позитивні якості. І завдання суспільства — знайти струни душі, які можуть працювати на суспільство.

Новопризначений голова Луганської ОДА Віталій Комарницький, Сєвєродонець, 25 червня 2019 року
Фото:

Громадське

Вас повʼязують із одіозним регіоналом Володимиром Струком (у 2014-му був одним з організаторів луганського Антимайдану, виступав на мітингах біля захоплених будівель. Йому закидали озброювання бойовиків, та офіційних звинувачень так і не висунули). Зараз він балотується в депутати по 113 округу. Розкажіть про ваші стосунки і ваше ставлення до нього.

Особистісну характеристику я не хотів би давати. Володимир Олексійович був головою нашого селища (Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Дідоренка розташовувався в селищі Ювілейне поблизу Луганська, — ред.). 

Ми жили у селищі, у нас були питання, повʼязані з вишем. Абсолютно логічно, нормально, що Володимир Струк у нас бував. Я знаю, що мені це ставлять в провину. Але я в цьому провини не бачу — це абсолютно нормально. 

Не буду оцінювати його політичну діяльність, але коли він став головою селища, то селище стало кращим. А далі — його обрали люди — краще у людей запитати.

Це правда, що ви цитували Олександра Солженіцина, який писав, що Росії і Україні судилося бути разом?

Я не лише на Солженіцина посилаюсь. Останні 11 років головний натхненник цитат для мене — Едуард Олексійович Дідоренко (перший ректор Луганського університету внутрішніх справ; після смерті Дідоренка університету було присвоєне його імʼя, — ред.).

Що ж до Солженіцина… Все можна в різних контекстах розглядати. Наскільки я пам’ятаю його твір, крім України він ще Білорусь і Казахстан згадує… 

Перший мій коментар про це був у 2003-2004-му роках. На той час такий настрій був у суспільстві. Наразі ми сильно розійшлися, тому живемо так, як живемо.

Можна говорити різні речі, але судити треба за вчинками. Ті люди, які там [на окупованій території] все залишили і вийшли — вони зробили для себе вибір. Всі ми якщо не в зрілому, то у свідомому віці, самостійно ухвалювали рішення. Ми вчинили так, як ми вчинили. І я зокрема.

Не прийнято говорити, що «я люблю свою маму», «я люблю свого батька, я родичів своїх люблю, я люблю свою хату». Це само собою. Так повинно бути, цим не не хизуються. Тому питання «ти патріот чи не патріот?» — воно дуже некоректне. 

Людина, яка спраді глибоко в душі відчуває любов до рідного краю, не буде це показувати. А характеризують людину якраз дії.

У 2014-му році ваш університет виїхав з Луганська тільки у вересні. Чому?

З лютого у нас в Луганську перебували додані сили внутрішніх військ. Але ніхто не погодився їх розмістити, вони у нас перебували. Це нас першого травня пляшками із сумішшю запальною закидали. Але ніхто не приїхав, не спитав: «Хлопці, як у вас тут справи?» 

Це мене і наш університет в червні блокували, коли по периметру стояли автоматники. А тут батьки влаштовували дебош (батьки курсантів протестували проти відправки своїх дітей на практику в інші регіони України, — ред.). 

Я листи ніякі не підписував, коли батьки зверталися. Але потрібно було розвести цю ситуацію — коли ця шалена юрба, коли позаду автоматники стоять, а тут дітвора — треба щоб бійня була?

У нас до останньої хвилини, до 11 серпня, на плацу висів прапор України. Якщо красиво сказати, то він увесь був у шрамах. У нас 9 прямих влучень по університету було. 

А вийшли ми, коли надійшла команда, і виходили з великими труднощами.

До речі, після того, як ми виїхали з Луганська, проводили службове розслідування. Після виїзду я сказав: «Давайте так: спочатку я пройду детектор брехні. Якщо після цього до мене будуть питання, тоді можете в інших співробітників запитати. Я керівник, я за них відповідаю». 

Так і вчинили — я пройшов детектор. Питання, повірте, були дуже жорсткі. Не тільки політичного, а й економічного характеру. Але до мене жодних запитань після цього не виникло.

Новопризначений голова Луганської ОДА Віталій Комарницький, Сєвєродонець, 25 червня 2019 року
Фото:

Громадське

Поза контекстом вашого можливого призначення. Якою би ви хотіли бачити Луганщину через три роки? Без потьомкінських сіл, а якісь реальні речі.

По-перше, потрібно менше базікати. Закотити рукава і якомога більше працювати. Красти менше. І, напевно, все у нас вийде. 

Ми щороку в університеті внутрішніх справ вводили якийсь обʼєкт до 2010-го — потім такої необхідності вже не було. Тому менше слів, більше діла. 

А Луганщину хочу бачити однозначно процвітаючою, мирною і єдиною. Єдиною зі своєю Україною.

Це дуже правильно, але дуже абстрактно. Назвіть три пріоритети.

Вчора була дуже показова ситуація. Я на вихідних дні часто обходжу курсантів по кімнатах. І ось, я зайшов в одну з кімнат, а там дівчинка Даша. Я знаю, що вона добре вчиться. Але вона сидить у кімнаті. Я був дуже здивований. 

У нас принцип такий: якщо у тебе все нормально з навчанням, то ти маєш право на вихідні йти у звільнення. 

Питаю: «А що ти додому не поїхала?» «Так я ж з Марківки (райцентр в Луганській області на кордоні з Росією, — ред.). Тут 140 кілометрів, це 5 — 6 годин їхати туди, потім 6 назад. І квиток в один бік коштує 240 грн». Ну ось вам і всі відповіді. Ось цього я не хочу.

Другий напрямок, з урахуванням мого міліцейського минулого і поліцейського сьогодення — «безпечне місто/селище/село». Це не гасло, це потрібно реалізовувати. Це включає в себе систему камер відеоспостереження — це абсолютно реально зробити. 

Це взаємозвʼязок з місцевими радами, це пункти централізованого спостереження.

(У Віталій Комарницького дзвонить телефон, лунає мелодія «Луганщина — пісня моя» — неофіційний гімн регіону)

Третій пріоритет — зараз створюються обʼєднані громади. І для цих громад потрібно готувати офіцерів. Він же дільничний, він же слідчий. Одним словом — універсал.

Він повинен бути привʼязаний «до землі», до своєї громади. Ба більше, ідея така, щоб керівники громад направляли до нас тих, кого вони бачать на цій посаді, а потім ще приїжджали, бачили його успішність.

Якою має бути державна політика щодо окупованих територій?

Не повинно бути ніяких окупованих територій. Україна єдина, і території всі наші. Тому треба вирішувати це питання.

Хоча потихеньку всі вже починають звикати… Особливо ті, хто далі від цієї території. А це біда страшна. Я живу тут, я не відірваний. Я досить часто бачуся з людьми, які сюди приїжджають — у Пенсійному фонді, у соціальній службі. Я стояв там у чергах. 

Я скажу, що це принизливо. Але я ще досить фізично міцний, а коли поряд стоять бабуся чи дідусь… Вони працювали все життя для чого? Щоб ось таке мати на виході?

Це не справедливо. Мені соромно перед ними за те, що ми піддаємо їх такому приниженню.

Поділитись: