«Побачила душі померлих, які просили: "Пом'яни нас"». Сестри доглядають за могилами військових

TikTok — мережа для підлітків, думала я. TikTok — це розваги, танцюльки та жартики, думала я.

А на цій сторінці — відео з могилами. Вітер полоще стяги, яким кінця не видно. Хрести чорніють табличками. За датами вираховую, скільки років тим, хто тут спочив. Цей загиблий — такий, як я; цей молодший на десять років; той — на двадцять. Є зовсім діти, їм по 19-20. Показово серйозні на парадних фото, ледь стримують усміх, який зараз наче бризне з очей.

Є могили без фото і прізвищ, з однаковим підписом: «Тимчасово невідомий захисник України».

Це Краснопільський цвинтар Дніпра — тут від початку війни ховають українських військових. Поховання доглянуті завдяки праці 42-річних сестер-близнючок Любові Урбанович і Надії Новікової.

Коли вони висапають бур'яни та посадять квіти, приберуть сміття, поміняють фото загиблого на свіже, встановлять прапор, покладуть гостинці — тоді знімуть відео й викладуть у соцмережі.

Про їхню місію «Пошук з Любов'ю та Надією» знають десятки тисяч людей. Просять і просять — знайти й відвідати могили їхніх близьких. Сестри приймають «замовлення» і практично щовихідних вирушають у дорогу. Грошей за свої послуги не беруть.

«Хлопці вас дуже чекають» — передав брат уві сні

Почалася ця історія після того, як сестер попросили… самі мерці.

Любов та Надія ховали брата — військового Сергія Васюту, якого 18 червня 2022-го застрелив снайпер. Уже труна опущена в могилу. Вже кинуті останні пригорщі землі. Вже люди розвернулися до автівок. І тут чомусь Люба озирнулася. Позаду неї серед поховань стояли восьмеро військових.

«Це були їхні душі. Примарні, розпливчасті фігури. Фактично плями. В одного не було голови, хтось без руки. Але найбільше мені запам'ятався один, точніше його ноги, бо тіла не було, — розповідає жінка. — Обгорілі ноги в берцях, огризки штанів теліпаються. Військові просили: “Пом'яни нас”».

Душі «стояли» кожна біля своєї могили, а на табличках замість імен — порядкові номери.

Наступного ранку сестри приїхали провідати брата. Стояв спекотний день, тому привезли воду у пляшках — Сергію і тим вісьмом військовим. Жінки пам'ятали його розповіді про те, що на війні найбільше хочеться пити і спати. Взяли з собою і цукерки. Розклали всім, а одну з могил не можуть знайти. Раптом Люба чує голос загубленої душі: «Маленький хрест, маленький хрест». А вони всі однакові. Роззирнулися, а один з хрестів осів…

Сестри зняли тоді своє перше відео і виклали в TikTok. Лишень не казали про те, що Люба побачила душі загиблих. Боялися: раптом вважатимуть, що з глузду з'їхали.

А через певний час їм написала жінка й попросила відвідати могилу свого чоловіка. Вона побачила її на відео. Їй якраз повідомили, під яким номером похований чоловік. Люба і Надя підходять і розуміють, що це той самий «маленький хрест». Потім запитали в неї, як військовий загинув.

«Він згорів у танку, лише ноги лишилися. То там вони й поховані», — відповіла вдова.

Якось сестри не були на цвинтарі близько місяця: зламалася автівка, а кладовище далеко — добиратися треба не менше ніж 40 хвилин. І от перед поїздкою наснився брат: «Хлопці вас дуже чекають. Вони раді, що ви туди приходите».

Іноді Надя та Люба не можуть швидко знайти потрібне поховання, тому застосовують давню практику: просять самого померлого допомогти. Очі до неба: «Де ти, Іване (Михайле, Василю), тебе мати шукає, підкажи» — і одразу ж могила знаходиться.

До речі, тіла кількох військових з тих восьми, зокрема того, що під «маленьким хрестом», ексгумували та забрали родичі. Тепер вони поховані вдома.

Надька і Любка — суперсила близнючок

Говоримо із сестрами телефоном. Перед цим вони попросили мої публікації, щоб перевірити, чи нема там чогось підозрілого. Кажуть, звернулася одна журналістка, а сама росію підтримувала. Хотіла випитати, скільки наших хлопців лежить на цвинтарі.

«А ми таку інформацію нікому надавати не будемо, хоча й знаємо».

За голосом визначити, хто саме з них відповідає, не можу — дуже схожі. Тільки за тим, хто озивається швидше, розумію: це Люба, вона більш «бойова».

На відео роздивилася їх раніше: і в соцмережах, і у фільмі «Сестри», який зняли про близнючок. Чорняві, завзяті, з характером — вогонь-жінки.

«Ми раніше самі не могли одна одну на фотографіях розрізнити, але з віком обличчя змінилися. Я зліша», — сміється Люба. Вони називають одна одну Любка і Надька. Живуть разом у великому будинку. А з ними батько з матір'ю, ще й власні родини. Коли сестри говорять, то розуміють одна одну з пів слова: продовжують фрази, чують взаємні підказки. Максимальне порозуміння та близькість, усе роблять разом. Природа дала кожній від народження найкращу подругу і позбавила самотності.

Відчутно, що російська їм рідна, але дівчата (зверталася до них так, — авт.) дуже стараються досягти успіху в українській. Лише в моменти найбільшого душевного хвилювання переходять на російську. Саме це сталося з Надею, коли згадувала день загибелі брата.

Батько пішов воювати у 67, щоб захистити сина

Сергій Васюта старший за сестер на 5 років. У сім'ї його називали Сьорік. Рік брав участь у війні на Донбасі, а коли почалося вторгнення 24 лютого, у свій день народження вирішив, що піде. «Хто, як не я? Можете мене не тримати. Країну треба обороняти».

Через день до нього доєднався 67-річний батько — вирішив захистити сина. З ним рушив і Андрій, чоловік Надії: «Як це я не піду? Батько пішов, Сьорік пішов, а я що? Вони вас боронитимуть, а я вдома сидітиму?»

Невдовзі до них доєднався і 25-річний Максим — старший син Сергія. Отак четверо чоловіків однієї родини стали на захист України.

Троє старших служили разом в одній частині.

Улітку воювали на Донецькому напрямку. 17 червня Сергій написав матері: «Обняв, цілую». Це останнє його повідомлення. Наступного дня сестри заїхали в церкву поставити свічки «за здравіє» своїх, тільки от Сергій уже загинув.

Надя розказує — і хоч я знаю, що станеться далі, не можу не плакати разом з нею.

18 червня на світанку свояки пішли на штурм ворожих позицій у селі Нескучне. Звільняти його від окупантів.

Батька, якого в частині прозвали Дєд, не взяли — пожаліли, хоч він і рвався. Залишили черговим з рації.

«Танки з обох боків гатили, артилерія, але сили були нерівні, — розповідає схлипуючи Надя. — Сьорік був кулеметником і чомусь відійшов, відокремився від усіх. Саме перезаряджав кулемета, як йому під бронік поцілив снайпер. Як виявилося, снайперів було аж три. Вони пасли його — найдосвідченішого, найактивнішого. Там трава по груди, але кацап, скотина, вистежив. Мій чоловік почув, як по рації передали: “В нас один 300-й”, а через хвилину: “Важкий 300-й. Кузнєц”».

Кузнєц — це позивний Сергія. Андрій випростався у повний зріст і заволав на всі чотири боки — не тямлячись, що його можуть убити.

Куля зайшла під бронежилет, вперлася у спину, вийшла через груди, розірвавши, перемоловши усе всередині. Чоловік устиг вигукнути єдину фразу: «Больно в руку!». І почав стікати кров'ю.

Побратими підхопили його з амуніцією, кулеметом і потягли десь за дерева. Там зняли броню, але кров уже скипілася у грудочки. Відразу ж забрали в машину медичної евакуації. Андрій кричав лікарю: «В нього ще є пульс!». Той коротко зупинив: «Це не пульс. Це вже агонія».

«Відступаємо, Кузнєца завантажили», — лунало в рації. Ці слова почув батько. Все ще надіявся, що сина лише поранили.

А потім побачив побратимів — заплаканих хлопців, які підходили й відразу встромляли очі в землю. Все зрозумів. Підійшов командир, обійняв: «Вибач, Євгенич, не зберегли».

Літній чоловік заскочив у будинок, накрився подушками й завив-затужив: «Синок, я ж пішов з тобою, щоб захистити».

Врятував дім від пожежі

Сестрам у Дніпро зателефонували ввечері. Слухавку взяла Люба — і сповзла по одвірках: «Сьоріка убили».

Вибігли до мами. Вона збагнула миттєво: «Хто?»

«Сьоріка більше нема».

Уночі загавкав пес. До будинку зайшов Андрій. Форма і берці у крові Сергія. Став перед тещею навколішки, заплакав: «Вибачте, ми його не вберегли». За ним переступив поріг батько. Їх відпустили на поховання.

Сергія Васюту вирішили ховати не біля рідні, а на Краснопільському цвинтарі поряд з героями. Там на всіх спільне горе.

На 9-й день Любу вранці розбудив голос брата: «Вставай!» Вона вискочила на перший поверх: біля його портрета горіла свічка у склянці із пшеницею. Склянка тріснула — і почали тліти папери на комоді. Ще трохи, і пожежі було б не уникнути.

На 40-й день відпустили з війська батька. За віком.

А через рік демобілізували й Максима, Сергієвого сина. Вийшов указ: якщо хтось із родини загинув, інші можуть не воювати.

Андрій продовжує захищати Україну.

«Дякуємо за захист!» 

У TikTok сестри пишуть дати майбутніх поїздок — і збирають «замовлення». Скільки б їх не було — десять чи двадцять — виконають усі. Прохання приймають від людей, які в окупації чи за кордоном; рідше — від переселенців. Тобто від тих, кому складно приїхати в Дніпро. Але є й винятки. Скажімо, мама героя не добереться, бо в неї ампутована нога; чи у вдови крихітні діти, яких немає на кого покинути.

Звечора Люба з Надею заїжджають за гостинцями та квітами. Завжди є особливі прохання — залежно від того, що любив загиблий: томатний сік, «Ведмедики Барні», вівсяне печиво. Відмовляють лише, коли просять поставити енергетики, пиво, горілку чи інший алкоголь. Але цигарку підпалюють.

Одного разу довелося співати — дуже вже мама бійця прохала. Увімкнули на мобільному «Буде весна». Співали і плакали. Вони плачуть щоразу, хоч і нап'ються заспокійливих.

Не виходить пройтися лише за новими проханнями — відвідують і тих, у кого були раніше. Стануть і балакають з ними. «Вони заслуговують на це. Життя за нас віддали. Як же ми повз пройдемо?»

Бачать, як травою заросла могила — беруться вискубувати. Або помітили якийсь непорядок. Знімають відео, де озвучують: «Альоно, привіт, у твого розірвався прапор», «У твого, Оксано, треба замінити фотку». Коли родичі надсилають нові, сестри міняють.

У всьому допомагає чоловік Люби. Возить їх, носить ящики з квітами для посадки, прикручує рамочки з фото до хрестів. А коли трубу для прапора треба встановити, без нього зовсім ніяк. Інколи стяг відносить вітром, і 45-кілограмова Люба стає на плечі чоловікові, щоб причепити новий.

Щоразу сестри відвідують могилу брата. Наливають із термоса кави, кладуть його улюблені пиріжки з виноградом. Гладять ніжно хрест і фото. А на ньому чоловік у військовій формі сміється-заливається, долоні сердечком склавши.

Надя і Люба приїздять на цвинтар рано-вранці, щоб упоратися до 12-ї. Після цього починаються поховання, а рвати душу ще й на це немає сили.

Приберуть могили, запишуть відео і наприкінці обов'язково скажуть: «Дякуємо за захист!». А тоді — у церкву. Вона українська, там брата відспівували, їй вони довіряють. Замовлять молитви за упокій тих, кого сьогодні провідали, окремо — за здоров'я всіх знайомих захисників на фронті. Вийшли — і на душі легко: усе зробили як треба.

Відгуки та гроші

Дівчатам дякують у соцмережах: «Завдяки вам я побачила могилу сина», «Наче з вами побувала на цвинтарі», «Без вас ми б не знали, що робиться з нашими військовими на їхніх могилах», «Дівчата, дякую за труд і велике серце. Відразу все передаю батькам. Для батьків як ковток повітря — побачити могилу доньки» і тисячі інших повідомлень.

Дівчат лають переважно росіяни, строчать ночами коментарі:

«Брата убили? Как жалко, что всю семью не убили. Надо было и жену закопать», «А чего ж мама не приехала? Так сына любит, что не приехала. 15 миллионов получила и не приехала».

Українці на це огризаються, росіяни пишуть скарги — і TikTok вносить сторінку сестер до чорного списку. Тому Надя та Люба стараються швидко видаляти негатив.

Сестри не беруть помічників, щоб від їхнього імені ніхто не оголошував зборів — не хочуть ні з кого брати грошей. Це принципова позиція. Дуже рідко можуть узяти лише від тих, кого особисто знають. Скажімо, є загибла дівчина Таня, — то її сестра просить купувати дорогі букети троянд за кілька тисяч гривень. У таких випадках вона сама перераховує кошти. Часто родичі хочуть віддячити чи компенсувати витрати. Але дівчата відмовляються — хіба їх попросять купити за ці гроші щось іншим героям.

«Тоді ми можемо взяти, але тільки з тих людей, з якими вже контактували не один раз».

Найліпша допомога — коли люди надсилають рамочки для фото, стяги, насіння для рослин, солодощі. Тема грошей делікатна, тому сестрам краще допомагати конкретними речами.

Рудий кіт на прізвисько Дємбєль

Люба з Надею в розмові постійно повертаються до спогадів про брата. Була в його житті дивовижна історія з котом, яка гарно описує його вдачу.

Кота звали Дємбєль. Змалку він тинявся за Сергієм. Був одноокий, а чому — невідомо.

«Тягне брат свій кулемет і бойовий комплект до певної точки, а кіт теліпається за ним. На позиції, на чергування. Якось у бліндажі Сьорік зняв каску й поклав на віконечко. А його пас снайпер. Тут Дємбєль занявчав, і Сергій нахилився до нього: мовляв, чого репетуєш? А снайпер раз — і по касці, вона й розлетілася», — розповідає Надя.

Відтоді чоловік вважав кота рятівником, носився з ним. Та коли був у відпустці, лишив з побратимами. Так сталося, що вони кудись швидко переїжджали, а кіт не слухався їх і втік. Сергій повернувся, взяв із батьком машину — поїхали під обстрілами шукати кота: «Він мені життя врятував, він мені треба». Знайшли зрештою.

Сергій привіз його додому. Кіт продовжував гуляти, як звик, у полях. Мишу принесе: половину собі відкусить, половину господарю залишить.

«Золотий був кіт, а сусіди отруїли. Наш брат золотий, а кацапи вбили», — схлипує Надя.

Чутно у слухавку, як їм дзеленчать повідомлення у TikTok. Люба дає якесь розпорядження. Надя відповідає. Голос її кріпне.

Сестри знов спішать комусь на допомогу.