Почуття провини: Аркадій Бабченко про десятиліття без Анни Політковської

Десять років. Навіть не віриться. Здається, це було зовсім нещодавно. Адже повірити досі не виходить. І досі не поставлена крапка.

Я добре пам'ятаю той день. Звістка застала мене за версткою журналу — ми тоді намагалися видавати антивоєнний журнал ветеранів локальних воєн. Моєму товаришеві подзвонили, він зблід, подивився на мене, потім промовив: «Почекай... Сядь ось сюди ось... Не стій, сядь».

Дійсно, як колодою по голові. Кинув все, приїхав до редакції. Всі приїхали. Ходили розгублені коридорами, не знали, що робити. Треба ж щось робити — а що? Відчуття розгубленості, нерозуміння було загальним. Тому що Анна Степанівна була флагманом «Нової газети». Її прапором. «Нова» асоціювалася з Політковською, Політковська — з «Новою». І раптом... І що тепер?

Фото з Flickr Amnesty Finland

І ще було відчуття, що обвалилася якась стіна, монолітне міцне укриття, яке було перед тобою й захищало тебе від вогню. Політковська була таким редакційним щитом, громовідводом, який відволікає на себе весь вогонь. Якщо Анні Степанівні дозволено писати те, що вона пише — то що вже говорити про тебе, ти в безпеці, стій за її спиною і роби свою маленьку работу. І раптом ця стіна впала і було повне відчуття, що ти тепер один в полі, і фронт і фланги і тил — оголені. Більше немає за ким ховатися. Скелі перед тобою більше немає.

Розмовляли ми рідко, хоча і пропрацювали поруч кілька років. Анна Степанівна, по-моєму, взагалі мало з ким розмовляла. У неї був складний характер. Занадто загострене почуття справедливості — до межі. Точніше — найбільш загострене з усіх, кого я тільки знаю.

Знав.

Власне, Анна Степанівна була журналістом в ідеальному розумінні цього слова. Журналістика для неї була лише засобом. А метою було допомагати тим, хто потрапили в біду. Вона займалась не журналістикою, вона рятувала людей. І не могла ані говорити, ані дихати, ані думати про щось інше, коли їй писали, що когось викрали, хтось зник, узятий силовиками, вивезений в ОРБ-2, допоможіть, звільніть, поверніть. А писали їй безперервно. І вона їхала, шукала, діставала, звільняла.

Відтоді саме це є для мене ідеалом і журналістики, і громадянина. Хоча і недосяжним, звичайно. Тому що я дуже раціональний. Я так не можу. І досі, через десять років, дивлюся знизу вгору.

Живий раціональний на загиблу пасіонарну.

І всі ці десять років не можу позбутися почуття провини. За загибель. За безсилля. За те, що сам не можу так.

Погрожували їй постійно. Попереджали. Намагалися отруїти. Мало хто пам'ятає, але її отруїли в аеропорту, коли вона летіла в Беслан — підсипали щось в чай ​​у кафе, куди якийсь чоловік дуже наполегливо кликав її поговорити, і вона погодилася. Отруїли по-справжньому.

Це було попередженням. Але вона не зупинилася. І продовжувала займатися тим, чим займалася. Просто неймовірно, скільки в цій тендітній та вразливій жінці (а Анна Степанівна була дуже вразливою, часом навіть там, де ти й уявити не міг, що цим своїм необережним висловлюванням можеш ТАК поранити людину), скільки в ній було мужності, щоб після замаху продовжити займатися тим, чим займаєшся.

Зупинити її не могли. І тоді вбили.

Вбивство Політковської не було першим убивством журналіста в Росії — і навіть десятим — але було…

Це була якась межа, якийсь злам, після якого заборони, які раніше хоч якось діяли, були зняті остаточно, і тут стало можна все.

Минуло десять років. За ці десять років була війна з Грузією, в результаті якої та позбулася 20% своєї території, анексований Крим, йде війна на Донбасі, Москва бомбить Алеппо — точно так само, як вона бомбила Грозний, не особливо розбираючись і влучаючи і в бойовиків, і у житлові квартали.

Тоді все ще здавалося, що Чечня — це все, стоп, останній злочин, остання війна, яку створила наша країна, і треба ще трохи натиснути, щоб, нарешті, зупинити це, зупинити остаточно, і подібне більше не повториться ніколи.

Зараз здається, що навіть це — ще тільки початок.

Фото Flickr Vladimir Varfolomeev

А потім були вбиті Стас Маркелов і Анастасія Бабурова, потім — Наталя Естемірова, потім під Слов'янському загинув Андрій Миронов, потім був отруєний Володимир Кара-Мурза, потім підірваний Павло Шеремет...

Солдатом в Чечні я втратив близьких і знайомих менше, ніж журналістом в Росії.

А Борис Нємцов похований там же, де і Анна Степанівна — на Троєкуровському.

На Троєкурівське я більше не ходжу. Я боюся тепер туди ходити.

Я іноді думаю — а чим би займалася Анна Степанівна зараз, в цей час, який навіть у порівнянні з тими часами, коли були Чечня, Норд-Ост і Беслан, — і то здається дном? Та зрозуміло, чим. Так само не вилазила б з війни. Так само боролася б за людей. Не за людство взагалі, а за кожну окрему людину. А це складніше. Набагато складніше.

І ще я час від часу думаю — як же мені пощастило, що моє становлення в професії по-справжньому сталося поруч саме з такими людьми. Що орієнтири мені задавала в тому числі й Політковська. Що мене, як журналіста, формувала в тому числі й вона.

Пройде ще десять років. І ще десять разів по десять.

Але орієнтири ці все одно залишаться.

Спасибі, Анно Степанівно.

/Цей матеріал опубліковано в рамках інформаційного партнерства зі С П Е К Т Р