Поки конфлікт в Україні триває, адвокати теж на передовій

Будинок у тихому районі Києва біля міського саду виглядає як дім для літніх людей. В одній із його квартир — офіс адвокатів, що представляють тих, хто борються за справедливість у військовому конфлікті в Україні.

Серед клієнтів — люди, яких ув’язнили в анексованому Криму та доставили до в'язниць у Росії. Ті, над якими знущалися та залучали до примусової праці підтримувані Росією бойовики на Донбасі. Мешканці Криму, яким відмовили в доступі до рахунків в українських банках після окупації півострова РФ.

Здебільшого українські юристи звинувачують у пов’язаних із конфліктом порушеннях прав людини Росію. Однак вони також допомагають своїм клієнтам позиватися і проти України.

Одна з юристок — Анастасія Мартиновська. У 2013 році вона заснувала в Севастополі Регіональний центр із прав людини. Перші місяці роботи він представляв інтереси українців у Європейському суді з прав людини.

«Ми зосередилися на наданні допомоги в складанні заяв та вирішенні справ», — згадує Мартиновська.

Після анексії півострова Центр залишив Крим і зрештою осів у київській будівлі.

Дискримінація, переслідування, зникнення

На початок 2018 року Європейський суд із прав людини розглядав 4226 справ, пов’язаних із конфліктом щодо Криму та Донбасу. Більшість із них — 3000 справ — порушили проти України, 257 — проти Росії, а у 908 випадках Росія й Україна є співвідповідачами, повідомив тоді ще заступник міністра юстиції України Іван Ліщина.

У щорічному звіті Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщина написав, що станом на 31 грудня 2018-го року «понад 4000 справ проти України стосувалися порушення прав заявників в Автономній Республіці Крим та на тимчасово окупованих територіях Луганської та Донецької областей».

Європейський суд із прав людини та країни-відповідачі зберігають відомості про справи в таємниці, тож доступної інформації про українські справи у Страсбурзькому суді мало.

«Після Другої світової війни у світі не було анексій до кримської», — Віталій Набухотний, колега Анастасії Мартиновської, пояснює, чому вважає кримську ситуацію унікальною.

Експерти Центру «створили аналітичну базу даних, дивилися на історичні прецеденти, міжнародні механізми та необхідні в нинішніх умовах зміни в українському законодавстві», — додає Мартиновська.

Але теорія не достатня, каже Набухотний: «Проблема в тому, що багато позовів [до Європейського суду з прав людини] стосуються питань, які міжнародні суди не розглядали в такому контексті».

Перед Страсбурзьким судом теж постають виклики. Іван Ліщина, який працював у Європейському суді з прав людини з 2002 по 2008 рік, в коментарі BIRN пояснив, що Європейську конвенцію з прав людини «жодного разу не застосовували до великого міждержавного військового конфлікту, що триває».

Прокуратура Міжнародного кримінального суду, після перевірки висунутих Україною звинувачень, встановила, що в Криму насильницькі зникнення трапляються з моменту анексії, як і випадки катувань, примусового призову до російської армії, позбавлення права на справедливий суд, вилучення майна, переслідування кримських татар. На Сході України, згідно з висновками прокурорів, йдеться про вбивства мирних жителів, тортури, сексуальні злочини, знищення цивільної інфраструктури.

У 2016 році Росія заявила, що припиняє зв’язки з Міжнародним кримінальним судом та відкликала підпис під установчим договором після того, як головна прокурорка суду Фату Бенсуда у звіті прирівняла анексію Криму до міжнародного збройного конфлікту.

Праця під обстрілами

Мартиновська та Набухотний працюють з кримськими справами. Віталія Лебідь з Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) зосередилася на порушеннях прав людини під час військового конфлікту на Донбасі.

Адвокати УГС ПЛ подали до Європейського суду з прав людини приблизно 60 справ. Ігор Опря — один із клієнтів Віталії Лебідь. Його взяли в заручники 2 травня 2014 року. Батьки Ігоря звернулися до Європейського суду коли їх син ще був у неволі.

Опря пам’ятає дві особливо травматичні події протягом 66 днів у полоні.

«Я сидів на підлозі. У підвалі була холодна плитка. Я був одягнений по-літньому. Їжу давали двічі на день, — пригадує він. — У мене були зав’язані очі та зв’язані ноги і руки. Рухатися, нормально спати було неможливо. Це було щось між сном і реальністю. Телефонувати та розмовляти було заборонено. Усе було заборонено».

«За тиждень до звільнення вони привели нас працювати. Якщо відкласти мої проблеми, пов’язані зі здоров’ям [внаслідок перебування в полоні], та те, що роботи було багато, найжахливіше було копати та перебувати під обстрілами без жодної можливості припинити роботу».

«Окрім снарядів, одного разу пролітав і почав стріляти СУ-25. Я не знаю, стріляли в ціль чи просто так. Нікого не поранили, але це було жахливо», — розповів Опря.

Він позивається і проти України, і проти Росії. Та сподівається, що Страсбурзький суд присудить 100 000 євро компенсації за судові та медичні витрати і страждання, яких зазнали він і його сім’я.

Проти України через війну на сході та окупацію Криму подали більше позовів, ніж проти Росії. Лебідь пояснила, що хоча Росія і несе «ключову відповідальність» за збройний конфлікт на Донбасі, у жертв порушень прав людини більше шансів отримати компенсаційні виплати саме від України — Росія неохоче визнає верховенство міжнародного права, включно з рішеннями Європейського суду з прав людини.

Випадки, які розглядає Лебідь, переважно стосуються вбивств, тортур, незаконного тримання під вартою та примусових робіт. Один із них — вбивство підтриманими Росією бойовиками чотирьох священників п’ятидесятницької церкви в Слов’янську.

Європейський суд з прав людини взявся за цю справу, але остаточне рішення поки відклав. Зараз суд розглядає порушені Україною міждержавні спори проти Росії за окупацію Криму та фактичний контроль над окремими районами Донбасу. Рішення в цих спорах дадуть відповідь на основне запитання: «чи відповідальна Росія за порушення прав на сході України та чи має Росія юрисдикцію на [певних частинах] території України?», — пояснює Лебідь. Потім постанови суду стануть підґрунтям для рішень у численних індивідуальних справах, включно зі справою чотирьох убитих священників.

Однак окремі справи не можна вирішити масово, оскільки на різних етапах конфлікту участь Росії була різною, і суд у Страсбурзі повинен аналізувати кожну з них окремо. «Наприклад, під питанням, чи підтвердять юрисдикцію Росії над Слов’янськом [коли його утримували сепаратисти]. Щодо Іловайської трагедії все очевидно: відбулося відкрите вторгнення регулярної російської армії», — каже Лебідь.

Росія це заперечує.

«Зло треба покарати»

Ніна Брановицька — мати загиблого «кіборга» Ігоря Брановицького, який захищав Донецький аеропорт. У 2014-му він потрапив у полон до бойовиків, де був убитий, ймовірно, бойовиком Арсенієм Павловим, більш відомим як «Моторола» — про це розповіли п’ятеро свідків вбивства.

Самого «Моторолу» підірвали в ліфті його будинку в Донецьку в жовтні 2016-го.

Ніна Брановицька подала до Європейського суду з прав людини справу проти Росії та України: «Проти Росії, за вбивство, як з’ясувалося пізніше, російським громадянином, і за нездатність запобігти цьому. Проти України, [запитуючи] чи потрібно було хлопцям залишатися в [зруйнованому] аеропорту й чи була якась логіка в його обороні?», — пояснила вона.

«Я не поверну Ігоря, — каже Ніна Брановицька. — Але є й інші хлопці, вони живі. І [справа спрямована на те], щоби захистити їх, щоби наше військове керівництво зрозуміло, що вони не гарматне м’ясо. Це діти, чоловіки, вони — наш генофонд, і їх слід захищати. Якщо вони добровольці, які захищають країну, це не означає, що вони мають гинути. Вони нам потрібні».

Говорячи про Росію, вона наполягає, що «хтось має відповісти за тортури, приниження, вбивства».

«Зло треба покарати. Щоби люди знали, що не можна приїхати в чужу країну вбивати, катувати й відчувати себе безкарними», — говорить Брановицька.

17 липня 2014 року літак Boeing 777 авіакомпанії Malaysia Airlines, який виконував рейс MH17 Амстердам — Куала-Лумпур, збили ракетою «Бук» неподалік Сніжного Донецької області. В літаку знаходилося 298 людей. Всі вони загинули. Групи родичів жертв цього рейсу хочуть притягнути Україну або Росію до відповідальності.

Австралія й Нідерланди, звідки була більшість пасажирів, звинувачують у збитті літака Росію. Нідерландський суд повинен розглянути справу, ініційовану нідерландською прокуратурою. Однак раніше власний вирок може винести Європейський суд із прав людини. Четверо громадян Німеччини позиваються в Страсбурзькому суді проти України за те, що вона не закрила повітряний простір під час активної фази війни на сході країни. А 33 родичів загиблих пасажирів з Австралії, Нової Зеландії та Малайзії позиваються проти Росії та її президента Володимира Путіна на 10 мільйонів австралійських доларів (приблизно 6 270 000 євро) кожен.

Тягар несуть родини

Україна досі намагається звільнити всіх військовополонених, утримуваних так званими «народними республіками», у підконтрольних бойовикам районах Донецької та Луганської областей.

Вікторія Пантюшенко не бачила свого чоловіка Богдана Пантюшенка — командира першої окремої танкової бригади з позивним «Броня», із січня 2015 року, коли він потрапив у полон під час операції біля села Спартак (район Донецького аеропорту).

Її справа в ЄСПЛ — проти Росії. Вікторія вирішила не судитися з Україною, не порадившись із чоловіком, бо «сам він, можливо, краще розуміє, хто винен у його ув’язненні». Але пояснює: «Думаю, Україна також відповідальна за те, що не витягнула своїх військових з ув’язнення за весь цей час. Якщо вони (українські чиновники, — Ред.) не могли цього зробити самі, треба було застосувати міжнародний досвід, залучити міжнародних дипломатів».

Десятки полонених були звільнені сьомого вересня в межах великого обміну між Росією та Україною. Пізніше, президент Володимир Зеленський заявив, що на зустрічі «нормандської четвірки» планує обговорити «питання остаточного обміну всіх наших полонених, всіх на всіх».

Пантюшенко каже — чудово знає, що Росія неохоче визнає рішення ЄСПЛ, і її чоловіка звільнять радше після перемовин щодо обміну полоненими.

Водночас рішення Європейського суду з прав людини важливе для неї: це спосіб «довести — і, можливо, не лише собі, але й світові — що ми воюємо з Росією, тут не громадянський конфлікт».

«Для мене це важливо», — каже вона.

Автор: В’ячеслав Гнатюк, BIRN