12 листопада в прокат виходить документальний фільм Корнія Грицюка «Поїзд "Київ — Війна"», що нарешті дає можливість, про яку так довго просили, — «почути Донбас».

Концепція фільму була простою: зайти до потяга №126 Київ — Костянтинівка й запитати людей, які ним їздять, що вони думають про війну. Але за цією субтильною простотою стоїть кремезна геніальність, бо саме так відкривається правда, не прикрашена художністю, грою чи іншими кінематографічними ефектами.

«Поїзд "Київ — Війна"», можливо, є одним із найчесніших і саме тому — одним із найстрашніших сучасних документальних фільмів. Він не показує вибухів, убитих чи закатованих людей. Лише тих, через кого все сталося: хто почав війну, хто намагався її зупинити, хто від неї тікає або навпаки — бере участь, захищаючи тих, хто втік, хто залишився і загалом всю решту України. Інформативно й лячно, правдиво та загрозливо, щиро і з залитим коміром — це документ часу, важливий і достоту необхідний.

Якщо у «Донбасі» Лозниці тамтешні мешканці у 2015 році мають вигляд гротескних, сплюндрованих залишків людей, а в «Атлантиді» Васяновича тих жителів у 2025 році вже й нема, то в «Поїзді...» Грицюка вони є, до того ж максимально живі. Їх багато, вони різні — багатослівні, зі сльозами на очах або з перегаром (це очевидно, бо заговорюються, за хвилину кажуть, що такого не казали, і від їхніх слів нудить). Історії, сповіді, сварки, приколи — це лавина слів та емоцій. І витримати її — ще та робота, тож такій витривалості режисера можна позаздрити.

Як і поспівчувати йому, бо під час пересування між вагонами від купе до купе, від тамбура до тамбура він чув протилежні думки й суцільні суперечності, відчував на собі агресію, сум, жаль і біль. На режисера, як на інтерв’юера, наїжджали, від нього відверталися, його буравили очима, хоча іноді й наливали коньяку, виливали душу, посміхалися.

У фільмі представлений неймовірно строкатий, але й добре зрозумілий люд — від переселенців, яких уже півтора мільйона, до поселенців, які не хочуть нікуди переїжджати, від волонтерів і військових до ймовірних шпигунів і навіть туристів. Один пасажир на питання, чи поїхав би він подивитися Донбас, сказав, що так — для того, аби «проникнуться атмосферой смерти, разрушения, как в Чернобыле».

В інших же випадках, більш прозаїчних, глядач почує людську тугу чи запал, відверту ненависть або цілковите нерозуміння реальності. «Забыть это все», — каже дівчина. «На Кремле повесим украинско-грузинский флаг», — каже чоловік. Дуже важливо почути у відповідь на фразу «Они же захватили Крым»«Та кто его захватывал, там шо, стреляли, што ли?». Або — що хочуть миру без жодних умів, «а кто там будет, Украина или Россия» — їм байдуже. Чи «Кто это начал?.. Наверное, Америка» і «Если бы Майдан разогнали, то ничего бы и не было...»

З режисерського погляду «Поїзд "Київ — Війна"» має вимогливу й обмежену засобами вираження форму закритого приміщення. Маючи «короткий» простір без перспективи, Грицюк використовує всі можливі ракурси, фактуру й ідеї, придумані ще за Ейзенштейна. Камера «різноманітна», може вглядатися в очі та профілі, зазирати через плече або через двері й вікна чи навіть дивитися з висоти польоту дрона. Корній за кадром проговорює свою головну підводку, пояснює деякі загальні речі посеред фільму й завершує оптимістичним висновком у фіналі. Усе просто. За формою. Але ускладнення за допомогою художніх прийомів і польоту фантазії відвернуло б увагу глядача від головного — «почути Донбас».

Хоча у фільмі є й «момент тиші», дуже правильний, доцільний відпочинок від слів, створений природним розподілом на день і ніч. Уже під ранок, коли навіть нічні посиденьки та суперечки обірвав сон, камера знімає сплячих пасажирів. Порожні коридори, мовчазні курці, чай, що парує, зосереджено натягнута шкарпетка...

У певному розумінні є парадоксом не показувати війну у фільмі про війну, а лише говорити про неї. Але в цьому разі задача кінематографу, за формою покликаного показувати, екранізувати, візуалізувати слова-думки-почуття, обмежилася вимогою надати головну сцену слову. І річ тут не в документалістиці як у жанрі кіно, де мовлення людей уже є документом без потреби підтверджувати його зображенням. Річ у тім, що слова людей у «Поїзді...» творять у голові глядача світ, окремі складові якого вже існують на рівні безлічі розкиданого телеканалами та інтернетом каміння — як окремі факти, шматки інформації чи чутки.

Збираючи ці складові докупи, можна вибудувати (принаймні в уяві) ту Вавилонську вежу, що була Донбасом і через певні причини розсипалася. І саме причини цього колосального розвалу можна побачити у фільмі. Загалом причина одна — людська проблема. Тобто проблема Донбасу (та й усієї сучасної України) полягає у відсутності культури, просто на сході вона була прірвою, своєрідною Вавилонською вежею навпаки. Війна почалася саме через це. Бо коли після спустошення регіону, масового виселення, тисяч убитих цивільних і військовополонених пасажир хоче повернути «всё обратно... потомушо раньше я ездил на роботу час, а теперь пять часов» — проблема у відсутності культури. Коли на сьомому році війни хтось із українців каже: «А что тебе Путин сделал плохого?» і «Да, Путин как мужчина мне нравится» — проблема у відсутності культури. Як і те, що «никому не позволим зайти в Донецк с автоматом и наводить там свой порядок».

Яскравою деталлю і контрастом звучать у фільмі вірші Сергія Жадана, поета Донбасу, як самотній голос волаючого в пустелі. Тут можна згадати історію з американського документального серіалу «Довгий шлях на гору», у якому актор Юен Мак-Грегор, мандруючи Латинською Америкою, приїздить до Колумбії. Її друге за значенням місто Медельїн, яке називають промисловою столицею, ще десять років тому було одним із найбільш небезпечних міст світу. А тепер внаслідок серйозних вливань у культуру є цілком безпечним, маси туристів цікавляться дивовижним стріт-артом, муралами, розквітом малярства загалом.

«Путём в другой мир» називає поїзд Київ — Костянтинівка випадковий пасажир-іноземець. І справді, Корній Грицюк наважився провести глядача цим шляхом попри те, що ми й так чуємо голоси з того світу. Але такого концентрованого хору, зібраного в одному місці й розподіленого на десятки голосів, здається, ще не було засвідчено в нашому кіно. 

І голоси з того світу, з Донбасу, звучать так відверто й приголомшливо, що варто побачити, кому ж вони належать, і зрозуміти, з ким ми маємо справу і які «там» різні люди. Тим, хто цього не знав раніше.

Поділитись: