Валентин Васянович, режисер фільму «Атлантида»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

У широкий прокат вийшла «Атлантида» — стрічка, яку Україна цьогоріч висуває на «Оскар». Для режисера Валентина Васяновича це вже не перший такий досвід: у 2019 році на здобуття нагороди Американської кіноакадемії номінували його фільм «Рівень чорного». Прем'єра «Атлантиди» відбулася на Венеційському кінофестивалі, стрічка здобула там головний приз секції «Горизонти».

Події відбуваються у 2025 році. Війна скінчилася, залишивши Україні непридатні для життя землі. Головні герої — військові, що намагаються повернутися до мирного існування в напівзруйнованому місті. У стрічці не було залучено жодного професійного актора, центральні образи втілили колишній розвідник, волонтер благодійного фонду «Повернись живим» Андрій Римарук, парамедик Людмила Білека й доброволець Василь Антоняк.

Валентин Васянович розповідає про свій творчий метод, особливості роботи з непрофесійними акторами та ставлення до нагород.

Перемога у Венеції, два висунення на «Оскар» — не боїтеся «спіймати зірку»?

У мене є досвід поразок, а це найефективніше щеплення проти зіркової хвороби. Я також бачу інші приклади: людей, які з першого разу потрапляють у ціль, а потім не розуміють, що робити. Хтось радіє твоєму успіхові, хтось чекає, коли ти оступишся. Я не дуже сфокусований на призах, кожна наступна робота для мене — виклик.

Зараз я вже знімаю наступний фільм — «Відблиск». Після успіху у Венеції та висувань на «Оскар» я розумію, що до нього буде посилена увага — глядачів, представників індустрії, поціновувачів. І я усвідомлюю, що він цілком може стати не таким успішним, як «Атлантида». Але мені все одно цікаво робити це.

Розкажете більше про фільм?

Ця історія також пов’язана з війною, події відбуваються у вересні 2014 року. Гаряча фаза протистояння, наш герой — цивільний хірург із Дніпра, який іде добровольцем на фронт і потрапляє в полон. Там із ним відбуваються страшні речі. Він обирає життя, а не смерть — вдається до «негероїчного» вчинку. Персонажа навіть можна назвати зрадником або злочинцем.

З таким багажем він повертається додому, але нікому не може розповісти, що насправді сталося, бо матиме кримінальну відповідальність і всі від нього відвернуться. З таким внутрішнім пеклом герой намагається адаптуватися й жити далі.

Жартома я називаю цей фільм приквелом «Атлантиди», там навіть знімається Андрій Римарук (головний герой «Атлантиди»).

До речі, про акторів. Чому непрофесійні? Спочатку головний герой у «Рівні чорного», тепер в «Атлантиді» — узагалі весь каст.

З «Рівнем чорного» та моїм приятелем Костею (Костянтин Мохнач, виконавець головної ролі — ред.) вийшло радше випадково.

Рішення брати до «Атлантиди» не акторів, а учасників бойових дій було вже свідомим вибором. Я не воював. Я не знаю, що таке смерть і втрата друзів на війні. Мені були потрібні люди з відбитком цієї травми.

Чим відрізняється робота з професійним актором та аматором?

Непрофесійні актори можуть грати лише самих себе. Професійні актори можуть бути дуже різними.

За типажем усе одно в обох випадках потрібно підібрати актора дуже чітко. Кіно в Україні почало відроджуватися не так давно, хороших акторів небагато, типажного розмаїття немає.

Валентин Васянович, режисер фільму «Атлантида»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Тобто в разі фільмування «Атлантиди» за кордоном актори могли бути й професійними?

Там, де більш розвинена індустрія, є вибір. У нас великого розмаїття, на жаль, поки що немає. 

Хоча для «Відблиску» мені пощастило знайти дуже талановитих професійних акторів. Стрічка досить складна за драматургією та емоційними станами. Нефаховому акторові було б важко з таким упоратися.

Чи довго репетирували сцени «Атлантиди»?

Страшенно довго! Мені дуже допомогла Таня Сімон, яка організувала кастинг, а потім займалася з акторами — була для них викладачкою і тренеркою.

Найважчою виявилася третя, діалогова сцена. Непрофесійним акторам зазвичай важко тримати розмову, було приблизно 45 дублів. Сцена, де герої їдять чебуреки, виявилася найскладнішою фізіологічно — 25 дублів, у кожному з яких треба було з’їдати по два чебуреки. Таке витримають не всі. Але Андрій і Люда впоралися.

Чому саме 2025 рік?

Від початку я планував, що події відбуватимуться в наш час, тобто у 2018-2019 році, коли були зйомки. Я написав сценарій, але він містив багато політичного контексту, незрозумілого для міжнародної авдиторії. Довелося б або половину фільму пояснювати, чому взагалі це відбувається, або ж зробити щось, аби уникнути цього. 

І я просто «перестрибнув» у майбутнє. А прийдешнє — це фантастика, світ, який я конструюю, як хочу. Я став вільний, усі заговорили українською мовою (бо якби події відбувалися в теперішньому часі, напевно, російської в кадрі було б не уникнути). 

Щодо назви. У міфі про Атлантиду винуватцями загибелі острова були його мешканці. Ви хотіли те ж саме сказати про населення Донбасу?

Я брав простіше й ширше: була розвинена територія, що процвітала, але чомусь зникла. Я не думав про атлантів-олігархів і бізнес-інтереси сусідньої країни.

Що символізують сцени, зняті тепловізором? 

Одна — смерть, інша — любов і життя. Спочатку була ідея зняти сцену сексу тепловізором. Але в процесі фільмування цей задум трансформувався в той, який глядачі побачать на екрані.

Валентин Васянович, режисер фільму «Атлантида»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Видається, ніби робота зі Слабошпицьким найбільше вплинула на ваш творчий метод.

Насправді схожа стилістика з’явилася ще в «Присмерку» (документальна стрічка Валентина Васяновича, 2014 — ред.)

А от Слабошпицькому (Валентин Васянович був оператором стрічки Мирослава Слабошпицього «Плем’я» — ред.) я вдячний за те, що він «примусив» мене дивитися тонни авторського кіно. Ми визначалися зі стилістикою «Племені» та переглядали дуже багато стрічок. 

Раніше я дивився артхаус, але не в таких обсягах. З того часу «втягнувся» й уже не міг зупинитися. Світ авторського кіно нескінченний, чудовий. І я хочу бути його частиною.

Ви маєте дві освіти — оператора та режисера-документаліста. Та врешті опинилися в художньому кіно. Ви вже визначилися з подальшим вектором діяльності чи творчий пошук ще триває?

Завжди цікаво займатися тим, чого не вмієш. Мабуть, тому я й опинився в ігровому кіно. Спочатку був оператором, потім документалістом. Зняв кілька робіт — і стало цікаво, як по-іншому можна конструювати історію. 

У 2006-му мене занесло в школу Вайди у Варшаві. Я пробув там рік, отримав дуже класний досвід. Після цього зняв перший фільм. У художньому кіно є стільки точок уваги — думаю, мені вистачить на все життя.

Тобто ігрове кіно надає більше можливостей?

Його трохи простіше знімати, ніж документальне. В неігровому фільмі ти залежиш від героя повністю. А тут усе вирішуєш ти.

Раптом щось пішло не так — герой документальної стрічки може закритися і робота на цьому закінчиться. У художньому кіно ти власноруч створюєш дійсність, маєш більше інструментів.

Валентин Васянович, режисер фільму «Атлантида»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Як ви ставитеся до глядацького кіно?

Наші стосунки не дуже складаються. Коли я був членом експертної комісії при Держкіно, дивився багато фільмів, які потрапляли на відбір. І часом хотів провалитися крізь землю. А потім помітив закономірність, що саме такі стрічки збирають найбільші каси в кінотеатрах. Мені часто було за таке соромно.

Є ще такий феномен: коли дивишся погане кіно, починаєш втрачати віру в себе. Думаєш: тут стільки людей працювало, а вийшло оце. Хіба ти кращий за них? Таке ж лайно зробиш.

Щоб відновити впевненість, потрібно дивитися хороше кіно. Коли ти бачиш у стрічці автора, розумієш його меседж. А не просто спостерігаєш підбірку планів: великий, середній, загальний.

Ви — колишній експерт Держкіно. Що відчуваєте стосовно ситуації, яка склалася в інституції зараз?

Мені шкода, що так гарно відпрацьована методика почала ламатися. Я хвилююся про долю пітчингів, боюся, що процес зупиниться і конкурсу не буде взагалі.

Я на пітчинги ходив, як на свято. Це відкритий зал, величезна кількість людей, ти нічого не можеш приховати. Стоїш на сцені наче без штанів і розповідаєш про свій проєкт. Якщо він хороший — отримує підтримку, поганий — пролітає. Я мріяв про це! 

А зараз система починає кульгати на обидві ноги й може зупинитися. Якщо не підтримувати кіно в Україні, воно знову зникне.

Чи траплялося щось хороше з українським кіно за останні 10 років?

З документалістикою все прекрасно. У нас потужна школа — була й лишилася. Але це не бізнес, а маленький сегмент із дуже невеликим колом поціновувачів. Суто фестивальна історія. 

Щодо ігрового кіно — щороку маємо якість стрічки, які помічають у всьому світі. Цього не було ще п’ять років тому. Є талановиті режисери віком 25-30 років, що можуть знімати якісне розумне кіно. Тенденція безумовно позитивна. Головне зараз, аби рівень підтримки держави не зменшувався.

Як змусити українського глядача дивитися якісне українське кіно? Чи справа тільки в гідному промо?

Справа в голові, культурному рівні, освіті. Люди поки що не готові сприймати такий продукт. Але з кожним роком кількість споживачів авторського кіно збільшується, люди потроху звикають — і слава Богу.

Поділитись: