Юля Пандик разом із чоловіком Романом усиновили двох дітей
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

30 вересня в Україні відзначають День усиновлення. За статистикою, у закладах інтернатного типу в Україні проживають близько 100 тисяч дітей, але лише 10% із них можуть бути усиновлені. Більшу частину можна взяти під опіку або у дитячі будинки сімейного типу. Сьогодні в Україні є близько 30 тисяч усиновлених дітей, які не досягли повноліття. За останній рік понад 1300 дітей було усиновлено.

Ми зустрілися з Юлею Пандик в її будинку на Софіївській Борщагівці в Києві. Юля разом із чоловіком Романом усиновили двох дітей.

Їхня історія нетипова. Роман, професійний кухар, більшу частину свого життя прожив в Ізраїлі, але декілька років тому повернувся в Україну та отримав українське громадянство. Разом з Юлею вони мають власний невеликий бізнес: бургерну та крафтовий магазин. У будинку на околиці Києва — ціла ферма: тут і кози, і свині, і кури.  

Юля та Роман разом уже шостий рік. З них три роки зайняв процес усиновлення дітей. Офіційно одружилися вже після того, як діти опинилися в їхній родині. А омріяне весілля зіграли зовсім нещодавно, напередодні нашої розмови.

Про те, яким був шлях Романа та Юлі до батьківства, з якими викликами стикаються люди, які вирішили усиновити дитину, та як адаптуються до нормального життя мешканці дитбудинків — далі у розмові.

Текст написано в межах проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей із різними життєвими траєкторіями, цінностями та виборами.  

 *** 

Коли ми заходимо до помешкання приватного будинку на Софіївській Борщагівці, нас зустрічають дві собаки. На кухні — два коти. В кімнаті, у великій залізній клітці — дві папуги.

І дві пари дитячих очей. Темні — Еви, світлі — Юлі.  

Еві три роки, Юлі – чотири. Зовні дівчата не дуже схожі, хоча вони рідні сестри. Сестри-порічки, які невдовзі після народження опинилися у дитячому будинку. Саме там вони прожили перші роки свого життя

Юля та її чоловік усиновили дівчат трохи менше, ніж два роки тому. Тоді, в лютому 2018-го, Ева у свої півтора роки важила вісім кілограмів, а Юля у два з половиною роки — 9 кілограмів. Ева не вміла ходити та говорити, а Юля майже не реагувала на те, що відбувалося навколо. А ще — панічно боялася снігу.

Доньки Юлії Пандик Ева та Юля вдома на Софіївській Борщагівці у Києві
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Зараз діти швидко пересуваються по хаті, хапають на руки собак та котів, час від часу переривають нашу розмову, випрошуючи смаколики у мами. Вони відкрито посміхаються нам, незнайомим людям. Ми сідаємо на кухні з Юлею і починаємо розмову.

Розкажіть, коли і як вирішили всиновити дітей?  

Я не маю можливості народити своїх дітей. Пройшла штучне запліднення, різноманітні лікування. Якоїсь миті я просто втомилася займатися цим. Не можу сказати, що здалася, але у мене був план — якщо я до 35 років не народжую, то починаю процедуру усиновлення.

Перший мій чоловік був категорично проти усиновлення. Ми намагалися домовитися, але життя йшло і ми просто розійшлися. Не на цьому ґрунті, просто розійшлися.

Спочатку я всиновлювала, як мати-одиначка. Але ми розуміли, що захочемо поїхати кудись за кордон, і щоб не робити паспорти на моє прізвище, а потім змінювати на прізвище Романа, ми одружилися офіційно. Просто заскочили в сільраду і розписалися. Потім знову зібрали всі документи, як повторне всиновлення. І знову суди, суди, суди... Діти отримали прізвище чоловіка.

Увесь процес, грубо кажучи, зайняв три роки. Рік — це збір документів, підготовка, перевірка. Потім — пошук дітей…

Юля із чоловіком Романом
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

***

Коли Роман та Юля вирішили розпочати процес усиновлення, вони вже були разом, але ще не були в офіційному шлюбі. Вони мріяли про гарне традиційне весілля, а часу та можливостей на це не було. Тому процес усиновлення Юля почала як мати-одиначка. 

В лютому 2018 діти вже були вдома, а за три місяці вони офіційно оформили шлюб та розпочали другий процес усиновлення: тепер Роман мав стати офіційним батьком дівчатам. 

Юля зі сміхом розповідає, що на суді, який повинен був визнати батьківство Романа, присяжні не знали, що діти не рідні, а усиновлені. Тому під час перерви деякі присяжні відводили чоловіка вбік та відкрито застерігали від необачного кроку — мовляв, навіщо йому всиновлювати чужих, та ще й «абсолютно хворих», дітей, на яких, у разі розлучення, він змушений буде платити аліменти.

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

***

Розкажіть детальніше. Ви, наприклад, хочете усиновити дитину. До кого ви спочатку звертаєтеся?

У центр опіки в вашому районі і йдете знайомитися з ними. Ми з Романом доволі прямолінійні — говорили, як є. Ми ніколи нічого не приховуємо. Бо Роман проти хабарів, тому цього взагалі не було. Можливо, ми цих натяків не розуміли, обходили це все стороною і до нас щодо цього ніхто не підходив. Можливо, через це було довше, не знаю.

Але зараз увесь цей час забувся. Це як при звичайному народженні — ти забуваєш момент пологів, так у жінки мозок запрограмований. У нас відчуття, ніби діти завжди були з нами, наші повноцінно.

В центрі опіки підбирають дітей? Чи вони зважають на ваші умови життя, які взагалі умови у держави щодо усиновлення?

Так, звісно, збираєш повний комплект документів. Усі довідки від лікарів, що здорові, довідки з роботи, умови життя, багато документів. Вони приїжджають, дивляться, план собі складають. Я все показувала, як є… Тоді в нас ще другої кімнати не було. 

Так я стала кандидаткою на усиновлення. Мені кажуть — тепер шукай дітей. Шукай самостійно. Для цього є сайти. Коли ти вирішуєш усиновити дитину, частіше всього ти дивишся найменшу. Щоб виховати, вкласти в неї усе. Але є нюанси. Наприклад, у дітей до 5 років не видно всіх їхніх хвороб. Хвороби мають значення, бо ти, як усиновлювач, не знаєш, із чим зіштовхнешся.

Це не таємниця, просто, наприклад, аутизм вилізе після 5 років. Тут важливо, щоби прийомні батьки це розуміли. Були безкоштовні державні курси, але вони не при усиновленні, а при опіці. Я на них не потрапила, і трохи шкодую. І на них зараз не можу потрапити. 

Я в органах опіки запитала, куди можу піти, просто поговорити. Треба інколи поговорити, бо існує навантаження. Ти знаєш, звідки діти, хочеш зробити все якнайкраще, вивернутися навиворіт, щоб усе сталося, як треба.

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Отже, на цьому сайті є профілі дітей…

Так, але дитина туди попадає не одразу. Є черга, в нашому районі ми були 45-ті в черзі. А в Києві ми були 445-ті. Тобто понад 400 було пар, які хотіли усиновити. При цьому в нас повні дитячі будинки! Чому так?

У дітей немає статусу (таких, що можна всиновити — ред.). Статус — це коли батьків позбавили батьківських прав, якщо вони є. Або ніхто не виявив бажання усиновити їх із родичів, або наприклад, мама кинула, може, батько прийде. І це тягнеться роками. 

Для дітей, можливо, на законодавчому рівні, це правильно. Бо є статистика повернених дітей. Це коли дитину залишили один раз, а потім вже усиновителі повернули, бо воно «не таке». Це жах!

Треба, щоби такі родини держава не просто контролювала, як у нашому випадку. З такими родинами потрібна вести розмови. Запитати, як справи? Адже в них (соцпрацівників — ред.) досвід більший, вони бачать різні ситуації.

Дитина потрапляє на сайт не відразу. Є фотографії дітей, яких узагалі ніхто не бере. Спочатку вони потрапляють у регіоні до свого району. Всі пари, яким вони не підійшли, відпадають… потрапляють далі на область. І потім область їх фільтрує.

Тобто, при всиновленні мають переваги люди, які проживають у цьому районі?

Так. Хоча насправді, це не дуже правильно. В наших дітей є батьки. Діти, звісно, змінилися дуже сильно, але… Колись мене совість мучила, я вважала, що, можливо, якими б не були батьки, дітям є сенс лишатися з ними. Але потім ти дізнаєшся, яке було знущання, і тоді це все відпадає.

Отже, спершу ви дивитеся по цих сайтах. Щодо хвороб — у документах написано, чим дитина хворіла. Частіше за все пишуть щось страшне: аутизм, відсталість, дебілізм, ідіотизм, різні стадії цього процесу.

Я не знала, що ці хвороби пишуть цифрами. Починаєш дзвонити, і тобі з презирством кажуть «555666», і ти собі швиденько записав ці цифри, потом гуглиш, що ж воно таке. Десь так це виглядало.

А ще казали, мовляв, подивишся фото — відчуєш. Нічого я не відчувала взагалі, я не розуміла, що тут можна відчувати. Я просто розуміла, що дітям потрібна мама.

Я не уявляю, як можна подивитися десь у книжці і вибрати собі дитину. Наче якийсь каталог дітей. Це трохи так виглядало. Тоді я нашій опіці сказала: «Ви знаєте нас. Що у вас буде — те й покажете нам. Що буде для нас — те буде для нас».

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Чи ви знаєте історію дітей? Чи маєте доступ до історії, чому діти опинилися в дитячому будинку?

Ми не повинні цю історію знати. Але я її знаю. Знаю, тому що законодавство недосконале і купа моментів… Якісь документи не передали, я за ними бігала, щоб це відбулося швидше. Тому я щось читала, підглядала. Може, я не маю права законного, але... Мені трохи стало спокійніше від того, що я знаю. І мене не так мучить сумління, що я в когось відібрала дитину.

То яка в них історія? Батьки самі відмовилися? При народженні відмовилися? 

Ми не будемо порушувати цю тему. Не хочу взагалі.

От, наприклад, я забираю дітей. В обох діагноз — відсталість. В однієї — гідроцефалія. Вона не ходить, не говорить і не буде. Із таким діагнозом я забираю дітей.

Зубів не було. Два зверху і два знизу, в обох. У півтора року і у два з половиною відповідно. Психолог мені сказав тоді, що в них не було потреби мати зуби. Ну, багато рідкої їжі, тому й не було потреби. 

Окрім того, наші діти візуальні менші, як на свій вік. Це мене трошки бентежить, це мій біль. Усі кажуть — о, вони такі маленькі. А скільки їм років? 

Але на практиці діти дуже сильно змінюються за час, який були вдома. Вже вдома буквально за два місяці в обох був повний рот зубів. Ева пішла майже одразу, спочатку біля стіни, біля диванів, з ходунками. Їй було трохи більше як півтора року. Взуття дуже складно було знайти, це 17-й розмір, я в секонді знайшла, вони майже нове. Таке взуття мало носиться.

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Якою була перша зустріч із дівчатами?

Нам показали фотографії дітей у червні 2017-го року. Еві не було й року. Тоді у дітей ще не було статусу для усиновлення. Але вже був призначений суд: батьків повинні були позбавляти батьківських прав.

Відбувся суд, минає ще місяць, аби рішення суду набуло чинності. Давали час на апеляцію. Далі — тиша. У жовтні я подзвонила в органи опіки, посварилася, покричала. Кажу — скільки ж можна, чому так довго?!

І буквально за тиждень нас набрали і сказали, що готові документи, виїжджайте. Вони нам дали довідку, що ми, як кандидати, можемо поїхати подивитися на дітей. Я хутко забрала цю довідку, поїхала до чоловіка, купила іграшку, овечку якусь.

Трошки в голові все сумбурно було. Ми з Романом придумали, що сядемо на підлогу, щоби бути їхнього зросту. Але Ева не ходила, її на руках винесли. А Юлю привели. От вона стала собі і стоїть. Дві пари таких великих очей.

Юля була дуже замкнена. Вона з нами не говорила місяць взагалі.

Юлю і виносити було дуже складно з дитячого будинку. Вона хапалася за всі двері, їй було страшно вийти на вулицю. Я так розумію, що вони не ходили на вулицю. Думаю, що там просто включають карантин, у державних установах. І дітки сидять в приміщенні. Бо я ходила по п‘ять хвилин, показувала, що таке сніг. Це лютий був. 

М‘язів у дітей зовсім не було. Не було м‘язів живота. Вони не ходили, тому що не мали у цьому потреби. Потім ці витерті потилиці — вони багато лежали. Візуально можна було зрозуміти, що і як там могло відбуватися.

Від моменту нашої зустрічі до моменту подорожі додому минуло чотири місяці. Ми потрапляли на новорічні свята. 

Нам призначили суд, бо я ходила просила. Мені казали — падай у ноги, проси. Це так гидко було: ти наче добру справу робиш, а в тебе немає жодного пріоритету.

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

***

Чотири місяці очікування Юля та Роман щодня відвідували дітей та намагалися максимально увійти в роль батьків. Вони мали право відвідувати дітей, але не мали права їх годувати.

Юля шкодує, що не могла тоді давати дітям кальцію. Вони показали дітей лікарям — невропатолог підтвердила діагноз «відсталість» для старшої Юлі. Під час очікування Еву прооперували: в неї була відкрита артеріальна протока. Юля вмовила персонал будинку, аби їй дозволили лягти в лікарню з дитиною на операцію замість нянечки, як це мало б відбуватися. 

Водночас Роману не дозволили відвідувати старшу сестру Еви — його вигнали з дитячого будинку, адже «не положено» чоловіку бути з дівчинкою. Це при тому, що персонал дитбудинку знав, що він буде татом. Юля дуже змінилася після цього, каже її мама.

Що виявилося не так, як ви собі уявляли, коли діти опинилися вдома?

Спочатку я очікувала найгіршого. Мені казали, що буде процес адаптації. Юля дуже боялася тварин. Коти, собаки — істерика! Рома придумав, приводив Юлю до папуг і вона насипала їм їсти. Взагалі почала всіх годувати. Так ми привчили її до тварин. Зараз це дитина, яка не боїться нікого, вона тягає всіх кіз, курей. І Ева, і Юля нічого не бояться. 

Що було найскладніше за ці майже два роки? 

В нашому випадку нічого такого не було. Я просто не знаю, що таке одна дитина. Я знаю, що таке відразу дві.

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

В садочку, який зараз відвідують діти, знають, що вони усиновлені?

У дітей була паніка зі снігом, тому я попередила. Я боялася, що їх назвуть істеричними. Я знала, що спільнота дуже швидко вішає ярлики і шаблони. І я цього боялася.

Тому я попередила вихователя, щоб вона спокійно до цього поставилася. Там ставили діагноз уже батьки інших дітей. А ти на це дивишся і розумієш, що це дурниці…

На початку, ми не знали, вести в садочок чи ні. Але я розуміла, що нам потрібна соціалізація. Ми знаємо, що в нас є тато, в нас є мама, в нас є бабуня, два брати. Але ми виходимо на люди, зустрічаємо інших дітей, ми хапаємо за ноги, кажемо – «моя мама, мій тато!». Тобто, дитина боїться. І я не знаю, наскільки це для неї травматично. Вона просто плаче, хапається і тримається.

Вона боїться, що інші діти заберуть її маму?

Можливо. Я думаю, що вони не знали, що є інші мами і тати. Коли ми йшли в садочок, то я пояснювала, що ви тут гуляєте, граєтеся, там багато дітей. А потім вас мама забере. Зараз ми садочок любимо, дуже гарно там граємося, у нас прекрасний вихователь і ми любимо нашу няню. І з дітками вони вже там граються. Були різні періоди. І кусалися, коли захищали щось. 

Я розуміла, що нам потрібна соціалізація. В соціумі вони будуть більше говорити. З мамою діти не говорять. Показують жестами все, а я їх розумію.

Крім того, я почала шукати гуртки. В цьому році Юля пішла в басейн, 250 гривень в місяць. Два рази на тиждень вона ходить. Окрім того, ми любимо мандрувати. Зробили дітям біометричні паспорти. Вже були в Ізраїлі. Наступного тижня ми летимо до Відня.

На каву?

Так, на каву і в зоопарк. Їдемо на панду дивитися. Діти дуже гарно переносять польоти.

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Наскільки була важливою підтримка чоловіка весь цей час?

Дуже важлива. І чоловік в мене справжнє золото в цьому плані. Він чудовий батько. І одягне, і підгузок поміняє. У в мене, і в нього були зриви. Не без цього — були істерики, моменти, коли не знаєш, що робити. Щось не виходило — як то дати ліки дітям, наприклад. Ну нічого, якось це все минало. Зараз уже трохи набиті руки, розумієш, як поводитися в тій чи іншій ситуації.

Чоловік їх сприймає, як своїх дітей. По іншому взагалі ніяк. Не дай боже ми коли-небудь розійдемося, то це його діти. Це не звідкись, це наші діти, наші спільні діти. І по-іншому це ніяк ніколи не розглядалося!

Рома змусив Юлю вперше посміхнутися, і заговорити. Бо ми не знали, чи буде вона говорити. Перший місяць її як поставили, так вона й стояла. Вона не йшла навіть на руки! Нічого не хотіла.

А Рома просто почав розкидати мозаїку — і її це розсмішило. Я ж коли граюся, в мене все має бути лінія до лінії, паличка до палички. У Роми по-іншому, він дуркує з ними. І звісно, в цьому плані він дуже легко знаходить з ними спільну мову, домовляється.

Іноді можна почути, що в людей, які беруть прийомних дітей, загострюються стосунки в родині. Дехто навіть розходиться. Це не про вас?

Ми дорослі люди. І я, і чоловік маємо досвід розлучень у першому шлюбі, маємо досвід у відносинах. Ми навчилися поступатися один одному, слухати один одного, поважати свою родину — це все з досвідом приходить. Бувають сварки. Але це такі дрібниці. Насправді, ніколи. Ніколи сваритися!

Діти називають вас мамою і татом? Ви розкажете їм про усиновлення?

Ми не приховуємо це. Я вважаю, якщо люди будуть бачити, що це є, і що це можливо, тоді не буде так страшно. Що навіть з такими замкненими дітьми, якими були наші, і з тими діагнозами, які у нас були. Ми могли отримати будь-що. Але ми ризикнули, спробували.

Зараз це активні нормальні діти. Вони бігають, стрибають, плачуть, вимагають свого. Це звичайні діти. Тато з мамою роблять чудеса!

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Поділитись: