Жінки кричать на вулиці в Каракасі через те, що в їх домівках немає ані води, ані світла, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Голод, гіперінфляція, загиблі під час розгону демонстрацій, спроба військового перевороту, двовладдя. На початку травня ситуація у Венесуелі загострилася, тоді як політична криза і протести тривають вже майже 5 років. У січні 2019 лідер Національної Асамблеї Хуан Гуайдо оголосив себе виконувачем обов'язків президента. США, чимало країн Латинської Америки і частина європейських країн визнали його тимчасовим главою держави. Тоді як чинний президент і послідовник Уго Чавеса Мадуро залишається при владі і контролює ситуацію в країні. Його підтримує, зокрема, Кремль.

Але як воно жити у Венесуелі, зокрема за 600 боліварів на день (таким є офіційний прожитковий мінімум)? Зважаючи на постійні зміни курсу, навіть складно сказати, наскільки це мало але точно недостатньо, щоб вгамувати спрагу і голод. Відома італійська журналістка і військова кореспондентка Франческа Боррі прожила дев'ять днів разом із родиною, що мешкає в звичайному кварталі соціального житла у Каракасі. Цей матеріал публіцистка спеціально передала Громадському, щоб його прочитала українська аудиторія. Боррі тривалий час працювала в Сирії та Іраку, є авторкою книг «Cирійський пил: Репортажі з серця війни» та «Напрямок рай: Посеред джихадистів на Мальдивах».

Мадуро чи Гуайдо? Хто правий? Чия це провина? Імперіалізму чи соціалізму? У всьому винні Сполучені Штати, які заморозили рахунки Венесуели, чи соціальна система, на яку уряд витрачав, витрачав, витрачав, аж поки не збанкрутував? Ким був Уго Чавес? Чи дійсно революціонером?

Після трьох днів єдине, що я знаю напевне — я голодна.

Просто голодна.

Населення Венесуели — 32 мільйони. За даними ООН, 4,4 мільйона венесуельців бракує води, 3,7 мільйона — їжі, 2,8 мільйона — медикаментів. Ще майже три з половиною мільйони покинули країну. У середньому, кожен венесуелець схуд за рік на 11 кілограмів. Це називають «дієтою Мадуро». Її ознаки помітно на змарнілих обличчях моїх друзів, що мешкають у Місія Вів`єнда та авеню Лібертадор — головних районах Каракаса. Я живу тут, в одному з соціальних будинків, які за часів Уго Чавеса спроектували для найбідніших. Таких людей тоді було майже три мільйони.

Це 12-поверхова будівля, на кожному поверсі — по 8 квартир. Я оселилася у Маріели Герерро — 48-річної медестри, що мешкає з сином. На трьох у нас кілограм рису, півкіло муки, три моркви і шматок сиру. Щойно я приношу пачку печива, як сусідка Балеска Саміваміс — безробітна, якій 44 роки, і котра живе поверхом вище зі своєю матір’ю, двома синами і внуком, і в котрої на кухні півкіло сиру, 6 помідорів, і котра вимушена читати по губах, що я кажу, бо більше не може собі дозволити купити нову батарейку для слухового апарату, пропонує піти на 6-ий поверх, щоб поділитися печивом із 49-річною консьєржкою Еліаною Бенітес. Та хвора на склероз. Вона лежить на тоненькому матраці, виснажена, адже не може собі дозволити ліки. Бо має зробити вибір: медикаменти чи вечеря. Другий вибір: ліки для себе чи 17-річної доньки, що хвора на діабет. У неї на кухні куряча грудка і півкіло рису. Вони пригощають мене дощовою водою.

Я ж готова випити що завгодно. Я спрагла. Хочу пити. Я не пила 11 годин.

Люди набирають у ємності привезену воду, у Каракасі велика нестача питної води, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Я живу тут так, як усі інші — витрачаючи 600 боліварів на день. Це те, що дозволяє мінімальна зарплатня. Насправді, я не можу сказати, скільки це точно. Один долар дорівнює 3000 боліварів, але інфляція прогресує семизначними цифрами. Болівар перетворився на кольоровий папірець. Буквально. З банкнот роблять орігамі. Та й загалом ніхто не знає цін. Усе залежить від того, чи платимо ми в боліварах, чи в доларах. Чи в звичайній крамниці, чи в державному магазині. Чи на чорному ринку. Чи платиш готівкою, через мобільний телефон або ж кредитною карткою. У багатьох випадках готівки немає, бо бракує грошей, щоб друкувати більше грошей. Я позичаю кредитку. Але мене попереджають: оскільки бракує пластику, сама картка вартує усіх збережень.

Люди не знають цін вже роками. Венесуела має лише запаси нафти. Завдяки нафті вона імпортує все, що потрібне: 7 з 10 товарів. Все залежить ще й від курсу долара. У 2003 Уго Чавес впровадив фіксований курс валют. Якщо бути точнішими — фіксовані курси валют. Три. Один для публічних компаній. Інший для приватних компаній і громадян — із квотою на обмін до 3000 доларів. І ще один — для всіх інших. Коли у 2015-му році фінансовий аналітик Рауль Галлегос, що писав книгу «Як нафта зруйнувала Венесуелу», зупинявся в готелі «Ренесанс» — його кімната коштувала 9469 боліварів за ніч. Тобто 1503 долари, або ж 789 доларів, чи 190 доларів — чи навіть 53 долари на чорному ринку. Все залежало від того, до якої форми обміну валюти ви мали доступ — легальної або через хабарі. Отож Венесуела — це країна, де БігМак може коштувати 1,5 долари, а айфон — 17 333 долари, залежно від курсу валют, який ви використовуєте.

Чоловіки сидять на сходах біля зачинених крамниць та офісів у центрі Каракаса, Венесуела, 26 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAYNER PENA

Ціни на фрукти у боліварах, Каракас, Венесуела, 6 травня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAUL MARTINEZ

Тож якими є Венесуела і ким був Чавес? Що вважати багатою, а що бідною країною? Що значить її ВВП? Із чим його порівнювати?

Насправді Венесуела залежить не тільки від нафти. Вона також залежна від Сполучених Штатів, які вона так не любить, але це її головний покупець. Тільки вони мають заводи для переробки важкої сирої венесуельської нафти. У 2015-му ціни на нафту впали на 70 відсотків, Обама назвав Венесуелу країною, що становить загрозу національній безпеці. Санкції були введення пізніше — за Трампа. Той заборонив усі фінансові операції з Венесуелою, також наказав заморозити рахунки CITGO — американської філії венесуельскої нафтової компанії, яка із-за цього втратила всі прибутки. Тоді як у Європі фінансові компанії на кшалт Euroclear утримали 1,2 мільярда доларів з Венесуели, що були спрямовані на медицину. Усе це розкритикувала ООН, назвавши дії «односторонніми примусовими заходами». Міжнародне законодавство забороняє будь-які спроби змінити уряд країни у силовий спосіб. Чи це військова чи будь-яка інша сила. Отож замість того, щоб змінювати уряд, можна накладати санкції. Але тут, у Латинській Америці, згадують не про Ірак чи Іран, а про Чилі Сальвадора Альєнде (президент Чилі, якого було вбито 1973-го під час військового перевороту за підтримки США — ред.). Це не криза, каже Мадуро, це економічна війна. Під час демонстрацій проти Мадуро чути три слова: електрика, вода, їжа. Тоді як під час мітингів на підтримку Мадуро лише одне: саботаж. Об’єднує венесуельців одне слово — узурпація.

Прихильники президента Ніколаса Мадуро стоять біля фрески покійного президента Венесуели Уго Чавеса, Каракас, Венесуела, 23 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAYNER PENA

23-го січня 35-річний Хуан Гуайдо, спікер Національної Асамблеї, назвав себе президентом. Він наполягає, що Мадуро не має національної підтримки, адже виграв у другому турі, коли на вибори прийшли лише 46 відсотків виборців. Тож він застосував 233 статтю конституції. Вона каже, що спікер Національної Асамблеї заступає на місце президента у разі його смерті, якщо той сам покладає владу, якщо є рішення Верховного суду, якщо президент фізично чи ментально неспроможний виконувати свої обов’язки, або проводиться референдум. Але там не йдеться про самопроголошення. Тому Мадуро і говорить, що Гуайдо узурпував владу.

Якби 233 статті не було, було б простіше і ясніше.

Я чую постріли на авеню Фуертаз Армадас. Двоє людей у червоних сорочках без жодних позначок прориваються у натовп, що виступає проти Мадуро. Їх називають «колектівос». Їхній логотип на всіх стінах Каракасу. Їхній логотип — озброєна людина та підпис: «На захист революції». Це нібито місцеві спільноти. Групи сусідів. Але нібито ніхто не знає, хто вони і хто ними керує. Ліпше сказати: у кожній групі є свій ватажок — сильний чоловік. Це тіні Мадуро.

Про справжню узурпацію говорити заборонено. Кількість убивств у Каракасі — 6 тисяч на рік. 30 тисяч за останні п’ять років. Як у Ємені. Це роз’ятрена війною країна.

І саме тому так складно опозиції. А відключення світла ускладнюють все ще більше. Але на підтримку Гуайдо щодня збирають демонстрації.

Спікер Національної Асамблеї Венесуели Хуан Гуайдо (в центрі) під час демонстрації проти уряду Мадуро на площі Альфредо Садель у Каракасі, Венесуела, 11 травня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Прихильниця президента Ніколаса Мадуро з його портретом у руках бере участь у провладному мітингу в Каракасі, Венесуела, 4 лютого 2019 року
Фото:

EPA-EFE/CRISTIAN HERNANDEZ

Я ж із групою активістів броджу Каракасом: ми не можемо знайти нічого. Відучора не працює телефон. Не було інтернету. Тому ми не знаємо, де цього разу проводиться мітинг.

Зрештою ми зупиняємося перед станцією метро Чакао. Їх — 16-ть. У них саморобні барабани, а замість барабанних паличок — ложки. Барабани зроблені з двох каструль, відра з-під фарби, залізної каністри, пари маракасів із горіхами всередині, а ще — банки з-під кави, наповненої кришками від пляшок. Одягнені в помаранчеве, вони дуже схожі на кришнаїтів. Їх було 16, коли вони прийшли, і лишилось 16, коли вони пішли далі. Ніхто не приєднався: але щоразу, коли на переході загоряється червоне світло і водії пригальмовують, вони сигналить у ритм зі стукотом ложок. На підтримку. А коли проїжджають автобуси — люди, що звисають з них, вигукують прокльони на адресу Мадуро.

«Це не про політику. Йдеться, насамперед, про культуру, — каже Каті Камарго, 42-річна активістка з відомого району Петаре — найбідніших нетрів Каракаса. — Як і у всіх країнах, де економіка основана на нафті, ми звикли отримувати все від держави. Але коли система охорони здоров’я занепала, ми призвичаїлися до приватних шпиталів. Коли занепала система освіти, ми призвичаїлися до приватних шкіл. Ми пристосувалися, як завжди. Зрештою у нас була нафта. Але ми не звикли добиватися змін, брати участь в політиці. Максимум, що ми можемо сигналити».

«Ми очікуємо, аби опозиція принесла вам зміни, — каже вона. — А опозиція чекає, щоб Гуайдо приніс зміни для них усіх. Тоді як проблема — не тільки в Мадуро, а рішення — це не Гуайдо».

Люди протестують через відключення електроенергії та дефіцит води в Каракасі, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAYNER PENA

Місцева жителька намагається зупинити автобус, метро в Каракасі не працює, Венесуела, 1 квітня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAYNER PENA

Ми біля Капітолію — самісінького центру Каракаса, де розташовано парламент та інші інституції, і де проходять демонстрації на підтримку Мадуро. Без телефону й інтернету єдиний спосіб зрозуміти, чи хтось тут зібрався — прийти і побачити самому. Відстань зі спальних районів сюди щонайменше 8 кілометрів. Метро не працює. Більшість з нас — голодні.

У крамничках я перевіряю ціни. Продається буквально все. От тільки воно дуже дороге: маленька упаковка йогурту коштує 9700 боліварів. Більше 3 доларів. Найдешевша річ — за 700 боліварів — чупа-чупс. Я жую ковпачок від своєї ручки.

Дорога пряма. Пряма, монотонна і сіра — місто виглядає як спальні райони в колишніх радянських країнах. Тут і там, посеред бетонних будинків, — зруйновані будівлі, експропрійовані урядом, а іноді знесені.

Зараз, коли введено графік відключень електрики, Мадуро закрив школи та офіси. Багато крамниць закриті постійно. Вони збанкрутували. Але я бачу чоловіків і жінок з виснаженими обличчями. Вони вдягнені в спідниці і сорочки, але якщо підійти ближче — видно, що це ганчір’я, вони несуть банки, пляшки, бо шукають воду.

Повсюди є чоловіки і жінки, що порпаються у смітті. Аж раптом в кінці вулиці з’являються тисячі і тисячі людей у червоних сорочках: прихильники Мадуро. Вони добряче організовані. Тут є сцена, грає музика, розвішані прапори і банери, а вони вдягнені в берети соціалістичної партії, військові формування вбрані в однострої, які нагадують Північну Корею. Коли я питаю: як справи? Вони кажуть: «Добре, направду дуже добре». Тому що у Венесуелі армія, мов у Єгипті: відповідно до 328-ї статті конституції, може «брати участь у національній розбудові». А за Мадуро, котрий куди менш харизматичний, аніж Чавес, і має куди більше ворогів, роль генералів зростає. Вони керують 40 відсотками державних компаній.

Десятки людей стоять у черзі, хтось щоб потрапити до лікарів Червоного Хреста, інші — отримати комплект гуманітарної допомоги і питну воду, Каракас, Венесуела, 18 квітня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Жінка з переломом руки чекає на медичне обстеження в Каракасі, Венесуела, 28 квітня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Поки лише 411 солдатів стали дезертирами. У кількох метрах від нас інші солдати отримують рис і курку. А також картоплю. І печеню з яловичини. Каті Камарго відтягує мене геть.

За роки Чавеса при владі, з 1999-го по 2013-й, ціни на нафту зросли з 16 до 101 долару за барель. Венесуела заробляла 100 мільярдів доларів на рік. А рівень бідності, а йдеться про 44 відсотки населення, впав удвічі. Ті, хто підтримують уряд, насправді підтримують не Мадуро, а Чавеса.

Хосе Кордеро стоїть із торбою бананового листя. «Гуайдо маріонетка США, — каже він. — Якщо він хоче нам допомогти, чому не може домогтися скасування санкцій? Нам не потрібна солідарність чи благодійність. Ми хочемо мати те, що належить нам». А Рубен Маркез, який ходить поряд із книжкою Маркса, погоджується: «Звісно, це економічна війна. Але справа не в соціалізмі чи капіталізмі, а в тому, чи є ми суверенними, чи можемо ми самі робити вибір і керувати власною країною».

Коли Чавес помер, 48,5 відсотків домогосподарств жили за межею бідності. А нафта коштувала 98 доларів за барель.

Їх тисячі і тисячі супроти 16 людей на станції метро Чакао. Але насправді непросто порахувати, хто більш популярний — Гуайдо чи Мадуро. Бо ввечері, коли заходить сонце, час повертатися до Петаре: а воно на відстані 14,5 кілометрів. А ми голодні. Просто голодні. І таких, як ми, тисячі: весь Каракас марширує уздовж узбіч з опущеними головами. На плечах пляшки і каністри з водою. Коли вимикається світло — западає тиша. Але тільки на мить. А потім знову чути звук металу. Чутно, як грюкають залізні відра, звук черпаків, ложок. Ніби голоси всього кварталу постають проти Мадуро: «Hambre! Hambre! Голод!»

Людей виходять на вуличні протести через відсутність їжі, води та електрики в їхніх будинках, Каракас, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Хлопчик продає овочі на вулиці у Каракасі, Венесуела, 26 лютого 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAUL MARTINEZ

Наступного ранку ми всі шукаємо воду. Без електрики не працюють насоси. Вода не є частиною державного пайка, за яким раз на місяць від уряду можна отримати пачку рису, муки, макарон і трохи тунця.

Ми ж усі шукаємо ці труби, з яких тече вода, щоб її набрати.

Гуайдо і Мадуро знову закликають вийти на вулиці. А ми просто хочемо пити.

Ми просто спраглі.

За останні 5 років рівень життя у Венесуелі впав на 40 відсотків. Як стверджує Гуайдо, головна причина — соціалізм: «За Чавеса ми не мали розвитку, просто зростало споживання. Його можна було забезпечити за рахунок нафти. І зрештою Чавес зруйнував економіку своїми субсидіями, соціальними програмами, націоналізацією, яка вбила промисловість, в тому числі й нафтову».

Аналітики Мадуро кажуть геть протилежне. Всьому виною — імперіалізм. За Чавеса зростав ВВП, кажуть вони. Венесуельці не лише споживали. А безробіття було найменшим, аніж коли-небудь. Так, знизився рівень виробництва нафти, але це сталося через санкції.

Демонстрації тривають, але немає сенсу дивитися на статистику, бо офіційної статистики не існує. Остання видавалася у 2014. Кожен сам шукає свою і цитує різні дані, які неможливо перевірити. Окрім того, ніхто не хоче й близько коментувати дані, які наводить інша сторона. Вони просто кажуть: даруйте, але це не має сенсу. І насправді це — правда. Скільки це насправді — мої 600 боліварів на день?

Зате всі кажуть, що хочуть. За чи проти Чавеса. Хоча доволі дивно, бо все сталося до Чавеса. І саме тому Чавес прийшов до влади.

Люди набирають воду з труби на занедбаному будівництві в Каракасі, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Люди набирають воду з труби на занедбаному будівництві в Каракасі, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Після війни Судного дня у 1973 і після введення ембарго на нафту на початку 1980-х ціни на нафту почали падати. Луїз Геррера Кампінс, президент Венесуели — на той час найбагатшої країни Південної Америки, не зменшив витрати на соціальні програми, щоб не втратити підтримку. Він був певен, що рано чи пізно ціни на нафту знову зростуть. Але замість зростання з’явилися борги. І більше не було, в кого позичати, тому Кампінс девальвував болівар, а також встановив фіксований курс. Точніше — фіксовані курси. У 1989-му Венесуела пережила перший дефіцит муки та цукру. Їх можна було знайти лише на чорному ринку. Тож уряд звернувся до Міжнародного валютного фонду. Той таки змусив знизити субсидії і соціальні програми, що спровокувало повстання. Воно тривало 9 днів, понад 300 людей загинуло. І це — криза, яка привела до влади Чавеса.

За часів його президентства система фіксованого курсу валют вартувала державі 254,7 мільярда доларів. Майже в 13 разів більше, ніж Венесуела заробила на нафті. Але в цьому випадку, як і завжди, цифри нічого не варті.

Бізнесмени могли купувати долари за 6,5 боліварів, але замість того, щоб використовувати їх для своїх компаній, продавали їх на чорному ринку за 180 боліварів. Вигода — 2800 відсотків. Те саме із простими громадянами. Багато хто з них покупали 3 тисячі доларів (квоту на одну людину) за вартістю 12 боліварів за долар, перетинали кордон із Колумбією і там міняли ці 3 тисячі на болівари вже по курсу 180 боліварів за долар.

Спекуляція давала більше прибутку за будь-яку роботу. Але коли зростає споживання, але не зростає виробництво, з’являється інфляція.

Коктейлі Молотова на тілі учасника акції протесту в Каракасі, Венесуела, 1 травня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/RAYNER PENA

Віллі МакКей, один із найпопулярніших венесуельських письменників, каже: у Венесуели ніколи не було хороших чи поганих урядів, а лише низькі чи високі ціни на нафту. Він з району 23 De Enero — одного з найпоказовіших районів Каракаса, оплоту парамілітарних формувань «колектівос». Район нагадує Багдад. Ліпше лишатися всередині будівлі, а ще — закрити вікна. Тут усі живуть в страху. У 2002, після спроби перевороту, Чавес зрозумів, що йому потрібна власна армія. Він дав завдання своїй довіреній людині Фредді Берналю озброїти боліваристів — своєрідну місцеву версію комуністичної партії. Сьогодні вони посередині — між хуліганами і чорним блоком. Їх близько 4 тисяч. З 2006-го їх фінансує уряд. Вони відповідають за закон і порядок. Або ж, можна сказати, вони — володарі їжі. Тому що саме через них проходить увесь імпорт: зокрема, державні пайки, які роздаються в крамницях. Хоча частина йде напряму на чорний ринок.

У 2016-му Фредді Берналя призначили очільником національної мережі постачання їжі.

52-річний Імран Бахіуз — власник пекарні на розі Місії Вів’єнда. На паперах, муку мають доставляти до його дверей, але куди частіше він йде і забирає її в районі 23 de Enero. Він підтримував Чавеса. Безсумнівно. Проблема не в системі, а у виконанні, переконаний він: «Чавес зорганізував виробництво базових товарів, отож ми мали все основне для проживання. Так не всі були однаково багатими, але у всіх була своя гідність. От тільки було забагато шпарин для нелегальних підробітків».

Упродовж години до нього не приходить жоден покупець. «Мені байдуже, що це не те, чому вчать у Гарварді. Нині всі говорять про Чавеса. А хто керував країною до Чавеса? Він дотримувався гарвардських вчень? Так, держава сьогодні не працює. Це правда. Але раніше, коли пропадало світло, ти не скаржився, бо не держава підключала тобі електрику. Наш район ніколи не був у жодному плані щодо електрифікації міста. До Чавеса це була країна тільки для багатих. Багатих білих. Нині ми маємо права, а держава — обов’язки. Той, хто сьогодні каже, що рівень бідності такий самий, не уявляють, що таке бідність. Бо сьогодні ми бідні в своїх будинках. Раніше ми були бідняками на вулицях».

Жінки з малою дитиною стоять біля стіни, на якій іспанською написано «Мадуро диктатор», Каракас, Венесуела, 31 березня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MIGUEL GUTIERREZ

Коли я потрапляю в Каракас багатих і кажу, що живу в районі Місія Вів’єнда, на мене дивляться, мов на божевільну. Мене питають: а як це виглядає? Люди там ніколи про це не були. Тобто, мене запитують про їхнє ж місто, тоді як я тут уперше.

На питання, якою була Венесуела до Чавеса, відповідають: «Чудовою». Навіть якщо вони жили в будинках, що оточені колючим дротом, де протікає струм.

За Чавеса було збудовано 7873 нових лікарні. А кількість людей, що отримали доступ до медицини, зросла з 3 до 17 мільйонів. Тих, хто почав отримувати пенсії — з 387 тисяч до 2 мільйонів. Це правильні цифри? Фейкові цифри? Чи це ілюзія? Певно, зрештою це не має значення. Бо коли ти питаєш чавістів про те, ким для них був Чавес — ніхто не каже про будинки, школи, шпиталі чи інші матеріальні вигоди. «Коли ми сюди в’їхали, жителі бути проти цього», — каже 41-річна Йоланда Норьєга. Вона живе на третьому поверсі будинку соціального житла. Ми ділимося вечерею — яблуком. «Вони кажуть, що ціни на житло впали. Вони були високими, високими і лишаються. Вони кажуть, що це наша провина. Що ми просто ті, хто отримують все безкоштовно і субсидії на кого зруйнували країну, — каже вона. — Але Чавес дав нам будинок, і не просто будинок, а будинок в центрі Каракаса. Бо коли ти бідний, це має значення».

«Я була невидимою, — каже вона. — А зараз я помітна».

В цей час пропадає світло, тож довкола сама лише темрява і не видно нічого.

Поділитись: