Протести у Каракасі
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

У Венесуелі заборонений діагноз «недоїдання», жінки йдуть на стерилізацію, торговельний центр став місцем для катувань. А режим звинувачує закордон. Громадське публікує матеріал «Новой Газеты» в межах партнерства незалежних медіа Східної Європи.

Повітря Каракаса пахне квітами, хлібом, бензином, гнилизною, вологим лісом. Місто розкинулося в чаші гір — гори займають половину неба, вкриті лісами, м’якими складками, хмари повільно пливуть верхів’ями. За ними ховається море.

На сході простягнулися мільйонні хаші Петаре, в центрі навколо адмінбудівель школярі в синіх сорочках біжать повз блокпости (з-поза мішків із піском видніється кулемет), у заможних районах — смуги стін з усіма варіаціями шипів і колючого дроту.

Ближче до околиць літні жінки торбинками обережно перебирають сміття, з вантажівок продають їстівні корінці юкки. Торговельні центри, які позбулися половини крамничок, вщент забиті людьми — не покупці, приходять подихати під кондиціонер. Комендантської години немає, але після п’ятої двері осель зачиняють, а з настанням темряви на вулицю взагалі не виходять.

За ніч у місті стається близько 45 убивств — цифра, яка зростає до 55 у дні заробітної плати — 15-го і 30-го.

Готівку, зрештою, дістати неможливо, та й потреби немає — хіба заплатити за майже дармовий бензин. Зі стін дивляться політичні графіті. В заможних кварталах з розмахом написано «Смерть дикратору», на розмежувальній смузі — «Лібертад, лібертад, лібертад». Зі стін робочих районів поглядають очі Чавеса і Мадуро.

Каракас
Фото:

Елена Костюченко/«Новая газета»

У Венесуели третій місяць два президенти, скажена інфляція, голод. Гуманітарку з боями зупинили війська на кордоні, вбивши п’ять людей. Тиждень Каракас і ще 22 регіони країни прожили без струму, у шпиталях померли 23 людини, зокрема шестеро дітей, продовжують рахувати.

Самопроголошений тимчасовий президент — раніше голова Національної асамблеї Хуан Гуайдо заявив, що в умовах загальної катастрофи тільки гуманітарна допомога врятує країну — а також вибори, проведені з «міжнародною допомогою»,

Чинний президент Ніколас Мадуро оголосив про «підготовку вторгнення».

Мітинг прихильників Ніколаса Мадуро
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

«Венесуела готова до війни»

Революція лунає музикою. Мітинг за Мадуро — це весела попса з динаміків. Натовп збирається перед національним музеєм образотворчих мистецтв. Однакові червоні поношені футболки, важкий запах немитих тіл (вода не завжди є), дуже погане взуття. Більшість уже вишикувалися на проспекті — рівними лавами тримають білі стяги. З траси повертають колективос на мотоциклах. Дівчина без шолома тримає написаний на картоні плакат «ВІРНІСТЬ».

Жінки дивляться насторожено.

— Ми не знаємо, навіщо ми тут. Нам сказали прийти — ми прийшли. Начальник сказав. Ви що, журналістка? От і йшли б звідсіля.

Менеджер Logicasa відзначає співробітників на аркуші, кожен ставить підпис навпроти свого прізвища. Пояснює, що люди підписуються проти агресії США — і одразу робить фото тих, хто прийшов, для звіту: спершу окремо, потім і сама стає в кадр. Logicasa — головна логістична компанія країни — привела на мітинг 400 людей.

— Ми підемо проспектом. На обіцяли вихід Мадуро. Що президент із нами поговорить. Якщо він не зможе — поговорять інші, — каже водій Дабіс Ера (деякі імена змінені — ред.)

— Інтернаціональна інтервенція вже входить у Венесуелу! Опозиція виграла вибори до парламенту в 2015 році. Вони кажуть, що наш президент сфальсифікував свої вибори — а я вам кажу, що вони сфальшували свої. Вибори були підтасовані, опозиція відтоді проти уряду. Але я проти того, щоб із ними воювати. Ми не хочемо війни, але ми будемо воювати проти їхньої війни!

Хав'єр Овієро
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Хав’єр Овієро — лікар-невропатолог. Його зарплата $5 — це 15 000 боліварів. За місяць на їжу витрачає $50. Як і всі, проїдає заощадження. Каже: «Можеш працювати і за такі гроші, якщо любиш свою країну».

— Гуайдо — не президент, а просто депутат. І те, що інші країни визнають його президентом, ні про що не говорить. У чужих країн — чужі інтереси, ми повинні вирішувати самі. Самі, між собою.

Поряд — натовп чоловіків, зібрані і серйозні, чорні від засмаги обличчя. Вони прийшли на мітинг самі — аби достукатися до президента. Обговорюють, як би пробратися до сцени. Вони — нафтовики Exxon Mobile. Страйкують уже 11 місяців, 6 штатів, 20 000 людей. Під час націоналізації компанії, які провів ще Чавес, вони сильно втратили у зарплатах. Чавес пообіцяв «розібратися», а ще — по $6 тисяч компенсації. Вони сплять на Ла Пласа де ла Мерседес. Поліція їх не проганяє.

— У нас 14 людей померли за цю зиму, — каже Хосе МайСета. — Просто на вулицях померли. Ми голодуємо.

— Ми будували нафтові родовища, а зараз там працює Росія й Китай.

— Президент — він просто не розуміє, що відбувається просто зараз. Що відбувається з народом. Але ми донесемо!

Починають тиснути руки. «Спасибі велике, що ви тут! Спасибі, спасибі! Спасибі, що підійшли до нас!»

Робітники нафтової компанії Exxon Mobile під час мітингу на підтримку Мадуро
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Меса

На маленькій площі Болівара де Чакао теж музика — романтична балада. Під кінною статуєю встановлений екран. Студенти розвішують прапори, дістають настільні ігри, розгортають спальники. Насправді це меса. Сьогодні річниця для молоді. В 2014 році святковий протест перетворився у бійню. Тоді загинули троє, зокрема — Басиль де Коста, студент університету Гумбольдта. Тепер студенти семи університетів розгортають плакати на маленькій площі.

Швидко сутеніє.

Священик говорить:

— В ім’я Отця, господа нашого Ісуса Христа, нашим загиблим браттям— благословення.

За 2017 рік під час протестів загинула 161 людина. Уже цього року за час січневих протестів убиті 43.

Не всі загинули під час мітингів. Декого вбили FAES — спеціальний воєнізований підрозділ, створений для боротьби з криміналом у хащах. Правозахисники розповідають про позасудові страти — 24 січня — наступного дня після мітинга, під час рейду хащами людей розстрілювали у дворах.

Студенти запалюють свічки, сідають на сходи.

Окремо невеликим ланцюгом стоять батьки загиблих.

Свічки на згадку про загиблих
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Дексі розповідає про свого сина. Вона у футболці з його портретом, обіймає себе — і його — великою рукою. Повна, зачесане волосся, красиве широке обличчя.

— Його звати Рубен Даріо Гонсалес. Моєму синові було 16 років. Його вбили 10 липня 2017 року. Він хотів стати філософом. Я говорила: але для того, щоб стати філософом, треба так багато вчитися! А він відповідав: це неважливо. Він хотів учитися і працювати, щоб допомагати мені.

10 липня в Рубена був останній навчальний день. Тут є традиція — розписуватися на сорочках випускників на пам’ять. На його спині однокласники широко написали: «Боротьба кількох сплачує за майбутнє всіх».

«І було не дуже зрозуміло, в чому хоронити — адже найкраща сорочка була розмальована фломастерами, а нову — для університету — ще не купили», — каже мама.

— У нього повинно було бути тренування за планом, але його скасували. І він пішов на мітинг. Він одягнув блакитну футболку…

Він уже виходив, і я сказала: не ходи, там убивають. Я не думала, звичайно, що його вб’ють, я просто так сказала. А він мені сказав — якщо ми, молоді, не підемо, хто піде? Теж просто так сказав.

І за півтори години люди передали, що була стрілянина. Мій племінник сказав, що його поранили у правий бік. Він обманув, він знав, що Рубена вбили. Куля увійшла в правий бік, пройшла крізь серце. Він помер миттєво. Але вони боялися мені сказати.

Дексі з фотографією загиблого сина
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Я хочу, аби всі вбиті під час протестів отримали справедливість. Я хочу, щоб посадили від найницішого нацгвардійця, який тиснув на курок, до Мадуро і Лопеса (міністра оборони — ред.). Вони всі винні.

Вони з містечка Ізабеліка, штат Карабобо. Дім, груша у дворі. Дексі 15 років працювала в буфеті місцевої лікарні.

— Після того, як його вбили, я не можу працювати, я, щиро кажучи, не можу жити, — вона усміхається простою посмішкою. Нахилється над моїм зошитом.

— Закон нічого не значить. Запишіть. Він хотів учитися і працювати. Запишіть.

Студенти — перша венесуельська опозиція, яка зуміла об’єднатися ще в 2007 році, щоби запобігти зміні Конституції. Сам Гуайдо виріс зі студентського руху. До того, як стати самопроголошеним президентом Венесуели, він був президентом Католицького університету. Студентські президенти мають величезний політичний уплив, обираються на рік, перевибори неможливі. Символ студенського руху — біла долоня. Тоді, в 2007-му, студенти вимащували білим долоні — на знак миру. 

Напис на плакаті: «Боротьба відбувається не в твіттері або інстаграмі, а на вулицях, на землі, де ми народилися і де лежать наші загиблі сестри. За нашу свободу!»
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

«Гелікоід», в’язниця венесуельської розвідки СЕБІН, — особливе місце. Гігантський торговельний центр, спроектований, аби купувати речі, не виходячи з автомобіля, гімн споживачеві, зведений у розпал економічного буму і воєнної диктатури, архітектурне диво, помітне з будь-якої точки Каракаса, різко змінило свою долю, як і вся країна. Під час падіння нафтових цін у 80-ті його перепрофілювали спершу у штаб-квартиру місцевого КДБ, а потім — у політичну в’язницю. Від самого початку правління Мадуро з масових протестів сюди привозили по 50-70 людей у день.

Кількість ув’язнених тут зросло до трьох тисяч. Крамнички, перероблені під камери, катування, задуха, пацюки.

О десятій площа вмить порожніє — групами йдуть ті, хто живе поруч і вирішив ризикнути йти темними провулками. Інші залишаються на площі до ранку. Дівчата ріжуться в карти. Поліцейські — двадцять людей, чотири машини — курять у провулках.

Студенти викладають свічками Vamos Bien — «Добре ідемо», головний лозунг протесту.

Дівчина пише на портреті мертвого Армандо Каньїсалеса (18 років, віолончелист, вступив до медичного, але почати вчитися не встиг, був убитий третього травня 2017 року осколком гранати в шию) — «Не корися».

Хосе і Ельвіра Перналете, батьки одного із загиблих у 2017 році протестувальників
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Шпиталь

Медичну статистика за Мадуро перестали публікувати. Але деякі дані відкриваються у технічних розділах сайту венесуельського Мінохорони здоров’я. Тільки за 2016 рів дитяча смертність у країні зросла на 30№. Епідемії вже переможених раніше хвороб — кір, малярія, туберкульоз, поліомієліт.

Університетський шпиталь — другий за розміром у країні, ще за Чавеса вважався найбільш передовим.

Шпиталь розраховано на 1500 людей. Пацієнтів залишилося 250. Із лікарів залишилася третина. Гастроентерологів та нейрохірургів — жодного.

«Немає томографа, немає рентгену — просто поламані, і ніхто не може полагодити, — каже співробітниця шпиталю. — Немає реактивів для тестів, рукавичок, бинтів, вати, масок, шприців. Ліків — ніяких. Не працює стерилізаційне обладнання, немає спирту, щоби протерти інструмент. ПО суті, у нає тільки люди, які хочуть працювати і будівля».

Щоби зайти всередину, треба оминути пости. Колективос, поліція, національна гвардія. Колективос ходять по поверхах у цивільному.

11 ліфтів — не працює жоден. Пологове відділення розташоване на 10-му поверсі. Породілі підіймаються 20 прольотів — частина пологів відбувається на сходах.

Поряд із умивальниками стоять пляшки з водою — води у шпиталі теж немає. її піднімають тими ж сходами. Запах.

Відділення для дітей з важкою формою недоїдання. Університетський шпиталь у Каракасі
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Діагнозу «недоїдання», «аліментарна дистрофія» у Венесуелі немає. Його замінюють приміткою «знижена вага». У деяких лікарнях заборонена і примітка. А відділення «дитячого недоїдання» у шпиталі є. На стіні висить розклад обходів. Палати переповнені.

Палати переповнені, тому що тиждень тому Китай надіслав гуманітарку з антибіотиками.

В 11-річного Гектора півтора місяці тримається температура, діагнозу немає, зробили аналізи — не в лікарні, пробірку з кров’ю носили до приватних спеціалістів. Його мама крізь сльози розповідає, що придбала спеціальний катетер, стерильний, а медсестра неохайно поправляла крапельницю і дестирилізувала, тож довелося купувати інший! Катетер коштував $4, це дуже дорого.

Гектор з мамою
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Еліані, мама Аранчі Рохас, шокована — її завтра виписують. Аранчі рік і чотири місяці. Її вага — 9 кілограмів. Коли надійшла до лікарні важила вісім. За тиждень дівчинка набрала один кілограм, припинився головний понос. Але лікарі сказали, що треба купувати кальцій і залізо, обидва коштують цілий статок, але заліза ще й не дістати, адже його також шукають по ятках вагітні. Чим годувала?

Дитяча суміш є в центральних супермаркетах. Коштує 22 тисячі боліварів за упаковку ($67). Зарплата плюс ще чотири тисячі. (Поряд — корм для собак, 45 тисяч боліварів ($140). Собаки — це дуже престижно, в хороших районах вдень вулицями і вечорами за тонким наелектризованим дротом гуляють власники псів). От вітамінів не дістати за жодні гроші.

Немає знеболювальних. У паліативне відділення ми не потрапляємо — там оголошений карантин через туберкульоз. А масок у шпиталі немає! Лікарі ходять зі своїми.

Аранча з мамою Еліані
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

До крамниці заходить ще одна мама, штовхає перед собою інвалідний візок з дівчинкою. Мама широко усміхається, дівчинка лиса, з поколотими руками й ногами — також намагається усміхатися через маску. Маму звати Франсіс Верде, дівчинку — Андреа Руіз. Андреа — сім років. Вона у шпиталі новенька — лише два місяці.

Вони зі штату Барінас — рідного штату Чавеса.

Пухлина головного мозку. Дуже велика й дуже агресивна.

Три операції. Лікарі сказали, що треба починати опромінення.

Опромінення в центральному дитячому шпиталі немає. Є у двох столичних приватних клініках.

Одна з них виставила рахунок $7 тисяч, інша — 130 мільйонів боліварів ($4330), але попередили, що сума не остаточна.

Батько Андреа — вчитель фізики і математики — поїхав продавати все їхнє майно. Та й майна особливо не було. Квартира, дві кімнати. Овочева ятка.

Квартиру оцінили в $1 тисячу. Ятку ніхто не купив.

Франсіс обійшла всі місцеві фонди і НКО. Фонди сказали, що це неймовірні суми. Можуть допомогти з аналізами, з ліками, але не з опроміненням.

Франсіс звернулася в державну нафтову компанію PDVSA — іноді вони оплачують лікування венесуельських дітей.

Там їй сказали, що їй відповіли, що не можуть, хоча й хотіли б. Не можуть через американських санкцій.

Немає нічого сильнішого надії. Франсіс дізналася про шпиталь Святого Юди — «лікарню дитячої онкології №1» в місті Мемфіс, США. Подзвонила ім. Розповіла про Андреа.

І лікарі сказали — будь ласка, привозьте. Але попросили медкартку і зв'язок з лікуючим лікарем.

Франсіс пішла до лікаря.

І лікар відмовив. І в медкарті, і в телефонному дзвінку з венесуельської лікарні в американську.

«Я думаю, що їм заборонено, — каже Франсіс стримано. — Я думаю, що є пряма заборона, тому. Тим більше — Америка».

Франсіс із донькою Андреа
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Двовладдя

Площа Болівара — самісінький центр Каракаса. Вона зелена — дерева, лавочки, традиційна кінна скульптура в центрі. По периметру розташовані урядові будівлі — Національна асамблея, Капітолій, Академія наук. У трьох кварталах — Мірафлорес, Палац президента. Уже три роки серце влади є водноча і адміністративним центром опозиції. Опозиція зайняла парламент ще в 2016 році, перемігши на виборах, відтоді ведеться війна на взаємне знищення.

Асамблея намагалася провести національний референдум про припинення повноважень Мадуро і бойкотувала президентські вибори, Мадуро намагався передати повноваження Асамблеї Верховному суду, потім — Конституційній асамблеї. Зараз саме в цих стінах мадурівцями готується нова — правильна — Конституція країни. Але всі битви відбуваються зовні.

Саму будівлю — білу, витончену, з різьбленими воротами, найкрасивішу в Каракасі — влада й опозиція поділили. Парламентські сесії, як і раніше, відбуваються по четвергах — але до обіду там збираються опозиційні депутати, а пообіді — провладні.

В обідню пору в залі перевішують прапор. У Венесуели не тільки два президенти і два парламенти, але ще й два прапора.

На офіційному триколорі — 8 зірок (вісім регіонів, включаючи спірну золотоносну Гайани-Ессекібо), на опозиційному — 7 (кордони міняти недобре).

Національна Асамблея Венесуели, Каракас
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Сусідні вулиці виглядають туристичними — низькі будівлі, бруківка і плитка, літні люди танцюють у парках, вуличні кафе. Але іноземців тут немає. Репутація у району погана — тут легко можуть вихопити сумку (колектівос на байках) або заарештувати (теж вони). І саме тут зосереджено плем'я адміністративних працівників, муніципальних службовців і чиновників усіх калібрів. Вони — справжня опора режиму Мадуро.

Із січня службовці стоять в наметі з 8.30 до 5.30, збираючи підписи усіх, хто йшов «за мир, проти вторгнення». Заява додається. Підписи збираються відправити Трампу — як голос венесуельського народу. Проходять повз, кличуть і вимагають розписатися. Люди підписуються. Під вигук, байдуже, щиро.

Двірничка Делія Поліна налаштована рішуче.

Вона мете площу в футболці з логотипом Мадуро, на грудях написано «працюю на тебе», на спині — «разом зможемо все».

— Я думаю, вони божевільні — опозиція, в сенсі. У нас були вибори президента, вони самі не ходили — і тепер не мають права виступати. А я голосувала, сім'я голосувала, всі голосували. Мадуро — президент Венесуели! Безпам'ятні, невдячні! До того, як Чавес прийшов, таке було! Діти не ходили в школу, тому що не було, чим платити. Чавес прийшов — школи стали безкоштовними, університети теж.

Я живу в районі Руїс Пенеда, це на заході, у нас і кубинські лікарі, і венесуельські лікарі. У нас щомісяця соціальні виплати домогосподарствам! У нас багато всього хорошого, слава богу! Що б люди не говорили. Самі опозиціонери оформляють собі картки соціального страхування, і пільги, і коробки Клапен отримують, вони самі вигодонабувачі режиму, з яким борються.

Так, моя зарплата — 18 тисяч боліварів. Ну і що! Нам від президента щомісяця дають коробку, повну їжі, там і білки є, риба! Ми навіть дві коробки отримуємо — тому що сім'я брата тут же прописана. І нам вистачає, ми не голодуємо!

З намету лунає крик. Жінка в помаранчевій футболці відмовилася підписуватися, ба більше, оголосила, що від Мадуро — одні страждання. Тут же навколо неї збирається невелика юрба незгодних, зав'язується запекла суперечка.

Делія Поліна — за Мадуро
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Кордон

Що ближче до кордону з Колумбією, то спекотніше, дерева стають сірими від пилу, грунт сухий. Що ближче до кордону, то менше того, чого в Каракасі надміру — бензину.

Автомобільні черги стоять по три дні. Всі заправки спеціалізовані: для легковиків, для вантажівок, для громадського транспорту. Біля бензовозів чергує поліція. Бензин на кордоні — це живі гроші. Рух тут — це гроші.

Прикордонний Сан-Антоніо — це останній крок.

Тут повний бак заправляють за 0,33 цента. За кордоном наповнити бак — $20.

Тепер тут розплачуються колумбійськими песос — стабільніша валюта.

До кризи Сан-Антоніо був живим містом на 50 тисяч осіб — меккою торговців, туристів, контрабандистів, підприємців. З початком кінця Сан-Антоніо перепрофілювався з процвітаючого торгівлею містечка в зупинку на шляху. Тепер звичайний режим міських закладів, від кафе до перукарні — з 12 до третьої. З настанням сутінків вони відкриваються знову — і продають місце на підлозі для сну, по 5 тисяч з людини. Ті, у кого немає грошей, сплять на вулицях.

З 2013 року Венесуелу залишили 3 мільйони людей. Три з сорока двох. Цифру називають заниженою.

Через трочас — прорубані в очереті стежки — через кордон на руках тягнуть харчі, ліки, запчастини, техніку. З Венесуели тягнуть бензин. Водять і людей. Перехід коштує 50 тисяч (близько $16).

Прикордонний перехід через міст Симона Болівара, Венесуела — Колумбія
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

З усієї Венесуели до кордону їдуть вагітні.

У Колумбії пологи у венесуелок приймають безкоштовно. У прикордонному колумбійському місті Кукута в єдиному пологовому будинку — 60% породіль з Венесуели. Їм потрібно двічі переходити кордон — для огляду і для самих пологів.

— Це ніколи не вибір, це необхідність, — говорить акушерка Патрісія Руїз, що працює по обидва боки кордону. — Якщо дитина народилася в Колумбії, починається бюрократичний кошмар. Але в Венесуелі до пологового будинку приймають, тільки якщо принесеш все своє — і ліки, і матеріали. Природні пологи виходять десь $30, Кесарів — уже 100.

Багато лікарів у Сан-Антоніо працюють на дві країни — їхня зарплата у Венесуелі 12 тисяч болівар, $4 (менше прожиткового мінімуму), а за кордоном вони беруть $80 за консультацію.

У лікарні Сан-Антоніо теж не працюють ліфти, немає генераторів, а коли вимикають струм операції доробляють при ліхтариках мобільних телефонів. Але оскільки межа близько, і лікарі можуть підробляти, тут їх майже повний штат. Тому ті, хто може собі дозволити пологи на батьківщині, опиняються тут.

Александрі 20, і вона не нервує. У неї кесарів, друга дитина. Вона щасливо посміхається лікареві, анестезіологу, помічнику хірурга, медсестрам.

Вагітна венесуека в черзі перед міграційною службою. Кукута, Колумбія
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Вона купила все необхідне для операції, — анестезію, голки, зокрема довгу для епідуралки, шприци, нитки, спеціальну поглинаючу тканину, одноразові хірургічні піжами. Рукавички в лікарні були. Замість бахіл лікарі натягують шапочки для душу.

Анестезіолог Нісель пояснює їй кожен рух.

— Зараз я вам протру спину, ви відчуєте холод. Зараз ви почуєте запах, потім легке запаморочення — це епідуральна анастезія.

— Ну і спекотно ж тут! — каже помічник хірурга Хосе, зовсім юний. — Породіллям нормально, а нам парся в піжамі!

Александру кладуть на спину, перед обличчям вішають простирадло — щоб не злякалася. Вона залишається при тямі.

Лікарі схиляються над столом, і з'являється ніжно-бузкова дівчинка. Вона відразу ж кричить — уривчасте, смішне нявкання. «Ласкаво просимо до Венесуели!» — хором вигукують лікарі. Показують мамі. Селфі. Ще Селфі. Анестезіолог забирає дівчинку до рідних породіллі — схлипування, «ласкаво просимо до Венесуели, красуня!» Зважує, два кілограми — зовсім непогано! Краплі в очі, аналіз крові, перші щеплення.

В живіт мами заштовхують останні шматки матерії — промокнути, зупинити повільну кров. Починають зашивати.

Потім Хосе виносить пластикові контейнери. На знак подяки від тата — їжа: м'ясо, рис. З апетитом їдять.

«Ласкаво просимо до Венесуели!»
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Перше, що зникло з кризою, — це протизаплідні таблетки. Їх немає. Іноді можна знайти презервативи — дуже рідко, дуже дорого.

Вагітність стала молодіти. Середній вік перших пологів в лікарні Сан-Антоніо за три роки впав з 17 до 13-15 років. «Діти народжують дітей, що сказати», — каже анестезіолог.

Тепер те, що вразило найбільше. Я чула про це ще в Каракасі, не відразу повірила, не одразу зважилася питати. Але, загалом, половина моїх співрозмовниць, половина жінок із цього тексту — стерилізовані.

Стерилізація була і до кризи — для жінок, старших 35 з трьома дітьми, у виняткових випадках, за висновком гінеколога. Зараз винятковими випадками стали всі. Середній вік стерилізації в лікарні Сан-Антоніо тепер — 22 роки.

Рішення, щоправда, належить не тільки жінці. «Ми завжди просимо підпис чоловіка, щоб не було претензій, — каже Патрісія. — А якщо стерилізується дівчина до 18 років, просимо підпис батьків».

Стерилізація коштує $100, стільки ж — пологи. Купувати потрібно приблизно те ж саме.

— Один лікар може і 15 жінок за зміну стерилізувати. Були б матеріали.

В організації AVESA, що відстежує репродуктивне здоров'я венесуелок, кажуть, що якість стерилизаций дуже низька. Не всі жінки розуміють, що стерилізація — це назавжди.

Офіційної статистики щодо кількості стерилізованих жінок у Венесуелі немає.

Зараз лікарня Сан-Антоніо стерилізує 60 жінок на місяць.

Самі жінки говорять: дуже страшно народжувати. «Немає жодної певності, що можна прогодувати дитину. Немає впевненості, що майбутнє взагалі є».

Відділення акушерства та гінекології в лікарні Еразма, Кукута, Колумбія
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Аборти в Венесуелі заборонені. У Колумбії теж. Аборт передбачає тюремне ув'язнення і для жінки, і для лікаря.

У AVESA кажуть — аборти не реєструються, але в тих трьох клініках, які вони відстежують, — по 11 абортів щодня. На «чорному ринку» приватної медицини аборт коштує $300. У держклініці — як домовишся.

Перехід

Кордон — це міст над річкою Тачіра. Низина повністю заросла високим очеретом. Через день сюди поїдуть вантажівки з гуманітаркою, будуть бої, і хлопчик з пробитою головою кричатиме: «Де американська армія?» З-за спин солдатів колектівос стрілятимуть бойовими в повітря, люди маститимуть зубною пастою під очима і обливатимуть оцтом одяг, щоб пройти двадцять метрів до солдатів — але вони не пройдуть.

На сусідньому мосту згорять дві вантажівки — з антибіотиками та їжею. Загориться очерет під мостом, і Венесуелу на тому березі затягне димом. Кордон закриють і відкриють тільки через три тижні.

Зараз тут дві лінії, дві ріки з людей, які не змішуються. Це вечір, тому зворотний потік густіший. Люди пліч-о-пліч несуть баули, пакети, валізи. Сумки набиті туалетним папером, помідорами, газованою водою. М'ясо ввозити заборонено, його протягують по трочас. Кордон закриється о п'ятій, потрібно встигнути зайти.

З венесуельського боку — солдати. Сумки витрясають, іноді і забирають уподобане. З колумбійського боку — розтяжка «Ласкаво просимо в Колумбію!»

Вагончики для біженців (медицина, щеплення, душ, допомога з документами), величезний навіс, під яким можна стати нескінченну чергу за штампом у паспорті (у кого є паспорт). Усе це триває кілька років, сусіди обросли інфраструктурою.

Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Потрапляєш на площу, яка переходить у ринок. Л-аква, л-аква! — вода, вода!

Чоловік трясе палицею, обв'язаною жіночими волоссям — скуповують волосся, можна почати нове життя лисою, але з $5.

З рук продають антибіотики і знеболювальні, місцеві сім-карти. Всі робочі — венесуельці. Ринок повний історій успіху.

Роберт тепер продавець і заробляє 20 000 песо в день ($6) — умовив господарів довірити дерев'яний візок, а раніше мив ятки.

Господарі з'являються тричі на день, забирають готівку. Три тисячі ($1) в день віддає за житло. У Роберта чотири сини в Каракасі. Всі, звичайно, залишаться живі — завдяки йому.

Від автостоянки за ринком починається Шлях — венесуельці пішки йдуть за новим життям. Їх називають caminantes — ходоки. Вони пішки переходять Східні Кордильєри, піднімаються в гірське повітря від спеки, в якій прожили все життя, вмирають від пневмоній, стирають ноги, ламають кістки. Вночі розводять багаття.

Вантажівки селян підбирають ослаблених. Йдуть сім'ями, йдуть з грудними дітьми. Після гір частина повертає до Боготи — столиці Колумбії, стають найдешевшою робочою силою або поповнюють армію безпритульних, частина йдуть далі — в Чилі, Перу й Еквадор, де стають нелегалами — закордонних паспортів у більшості, звичайно, немає.

Роздача їжі в церковному дворі
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Я побачила жінку, яка вперше їла курку. Її звали Маріселіс, у неї були карі очі з зеленою іскрою.

Вона щойно перетнула кордон з двома доньками, 2 і 12 років, і 11-місячним сином; і вже знайшла роботу — продавати воду на кордоні. Купила з рук «пінопластовий холодильник» за місячну зарплату, заробила перші 4 тисячі песо, і навіть знайшла житло — місце на підлозі за 3 тисячі/ніч. Вдома залишився чоловік ще з шістьма дітьми — від 3 до 16 років. Вона сяє. «У мене хороша вдача! І навіть в ці роки! Ми з чоловіком працювали в продуктовому, і нам платили їжею. Жодного голодного дня!»

У колумбійській школі Ла Фронтьера уроки закінчують раніше — очікують заворушень на кордоні. Вчителі виводять говіркі зграйки до воріт, батьки зустрічають. Перетнути кордон дитина може тільки з дорослим, тому сусіди домовляються між собою, кому вести дітей вчитися. Школу нещодавно відбудували — величезний комплекс, три навчальні корпуси, спортмайданчик, садок.

Тут навчаються 3,5 тисячі дітей. З них венесуельців — 1400. Ці діти щодня переходять кордон, щоб учитися — з початком кризи уроки в прикордонних венесуельських школах — усього двічі в тиждень.

Маріселіс з дітьми
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

У відділення для вагітних лікарні Еразма займають чергу з 2 години ночі. О третій відчиняють кімнату очікування, о шостій починають приймати. Жінки сплять на металевих стільцях, сховавши сумки під ноги.

У Тамари сьогодні кесарів. На руці витатуювані відбитки ніжок немовляти — перший син Віктор. Другого назвуть Арієн. Кордон переходила одна. «Я свого чоловіка не бачила з початку протестів». Її чоловік — солдат національної гвардії. З січня їх усіх відкликали з відпусток, сидять на полігоні. «Ось я і думаю, чи не пошлють його сюди на кордон — таке загострення». «А якщо йому накажуть стріляти?» «Буде стріляти, значить. Що вдієш! У нас діти».

Вечір і зовсім темно, але вулицями ходять люди, повільно проїжджають машини. Порівняно з завмираючими після заходу сонця венесуельськими містами здається, що тут більше повітря. Кав'ярні перегукуються музикою. Темніє громада El Terminal — звідси відправляються автобуси по всій Латинській Америці. Місцеві називають райончик La Guayabera — чи то від чоловічої сорочки, чи то від гуави. Тут маленькі бари на два столики, кіоски фаст-фуду. Купки дівчат біля стін. Усім 18-24 роки. Рожеві кофтинки, кросівки. Всі вони венесуелки.

Тіна і Віра — тут із січня. Тіна завтра їде до Боготи — народила сестра, потрібно відвідати, передати гроші. Вдома — батько і троє братів.

Віра збирає гроші, щоб їхати далі. У неї троє дітей. Молодшому — рік. Він провів у лікарні два місяці під крапельницями — недоїдання. «Після цього я й вирішила їхати». Все, що заробляє, — відправляє додому, чоловікові. Відкладає гроші на квиток у Чилі — вірить, що там є робота, життя, «інша доля». Короткі нігті, смішні косички, вона плаче, коли говорить про дітей, Тіна каже, що плакати не треба.

Ніхто не їхав сюди торгувати собою. Їхали продавати арепа, мити підлогу, пекти хліб. Але легальної роботи немає навіть для місцевих. На нелегальній кидають свої ж венесуельці. Зате вулиці приймають усіх.

Клієнт — 30 000 песо за 20 хвилин. 30 000 песо — це майже $10. Це більше місячної зарплати в Венесуелі. Зазвичай буває 2-3 клієнти за ніч. Іноді зовсім порожньо — ось як сьогодні, перед прикордонним побоїщем.

За ніч можна заробити 100 000 песо.

Ніякого оптимізму вони не мають.

Брітні говорить:

— Що буде? Буде багато крові. На що сподіваємося? Що наші сім'ї виживуть.

Тінейджери
Фото:

Олена Костюченко/«Новая газета»

Поділитись: