Борис Райтшустер — німецький журналіст, у 1999 — 2015 рр. очолював бюро німецького журналу «Фокус» у Москві. Автор книжок «Путінократія. Людина у владі і його система» та «Прихована війна Путіна» — про залякування російськомовного населення Німеччини, гру на страхах посттоталітарного пострадянського суспільства та про те, як Путін намагається розколоти німецький істеблішмент.

Зараз в російських медіа мусується криза біженців. Ви теж говорите про це. Як розібратися, що відбувається? Особливо, коли ми говоримо з російськомовною аудиторією в Німеччині.

Насправді відбувається прихована війна — я так і називаю свою нову книгу «Прихована війна Путіна». Вона спрямована на дестабілізацію Німеччини і всієї європейської спільноти. І в Німеччині вона йде особливо активно. Є два важливі чинники: перший фактор, — що Німеччина відіграє якусь вирішальну роль в межах Європейської співдружності в політиці щодо Росії і України. І другий — що в Німеччині, за різними оцінками, від трьох до чотирьох мільйонів російськомовних, і російська пропаганда спрямована на них, триває потужне розпалювання міжнаціональної ворожнечі російськими медіа, які існують в Німеччині.

Про що говорять ці ЗМІ?

Ви знаєте, якщо стежити за російськими федеральними медіа, то виникає відчуття, що якщо ти в Німеччині – краще взагалі не виходити з дому. Буцім-то за рогом кожного будинку стоїть біженець, який тільки і чекає, аби ґвалтувати, красти і грабувати. Це абсолютно спотворена картина реальності в Німеччині, яка іноді доходить до абсурду. Наприклад, НТВ називало біженців «бактеріологічними бомбами», в «Комсомольській правді» була ціла стаття, де були такі абсурдні речі, що більшість німців безробітні, що німці бояться на вулицю виходити, майже як за часів Гітлера. Це вже якісь хворі фантазії, які в російських ЗМІ тиражуються, і, на жаль, це вже має наслідки для російськомовного населення Німеччини.

А чому саме біженці? Цікаво, бо в Україні цей меседж також присутній, і люди залякані біженцями в Європі.

Я думаю, вони просто відчули, що це слабка точка, що це хвилює людей. На думку багатьох німців, німецькі ЗМІ цю тему недостатньо об'єктивно висвітлюють. Путін та його пропаганда це вміло використовують.

Що ж тоді дійсно відбувається? В нещодавніх публікаціях йшлося про те, що й англомовна преса перебільшує проблеми з біженцями в Німеччині. Наприклад, в деяких землях Німеччини перемогли зелені, які декларують політику солідарності щодо біженців, але виникає відчуття, що перемагають партії, які проти Меркель, хоча та навпаки закликала німців прийняти людей, які тікають від війни.

Я б сказав, що зараз в Німеччині досить розхитана політична система — такого раніше ніколи не було. Праві популістські партії набрали до 25% в окремих землях. Християнські демократи зазнали поразки, соціал-демократи в двох землях зазнали історичної поразки. І та політична система, яку ми знаємо в Німеччині, вона розгойдується. Я не думаю, що це наслідки путінської пропаганди. Путін просто дуже вміло підливає пальне у вогонь.

Як так сталося, що в Східній Європі – в країнах, де майже немає біженців, – Словаччини, Польщі – праві, консервативні, націоналістичні партії говорять мовою кремлівської пропаганди? Російськомовне населення Німеччини – це в тому числі і люди з території України, Казахстану, Молдови – це не тільки етнічні росіяни. На чому грають ЗМІ, крім того, що є масована інформація на НТВ й інших каналах? Чому тема біженців так спрацювала з пострадянськими людьми?

Ця ксенофобія — спадщина сталінського режиму. У Німеччині є чіткий поділ між західними і східними землями. І саме в східних землях праворадикали найбільш сильні на виборах, адже саме там страх перед іноземцями найсильніший. Цьому є різні пояснення. Найрозумнішими мені здаються з них два. Перше — що за комуністичної системи не було толерантності, тобто це авторитарний режим, який ніколи не був толерантний ні до інших думок, ні до іноземців. Друге — східні німці не звикли: в західній Німеччині вже були і турки, і італійці, які за десятиліття стали частиною суспільства. Уже відомо, що вони не їдять маленьких дітей, що з ними можна жити як з людьми. А на сході була монокультура — там майже не було іноземців, для них це незвично, це нове, а в людській природі — боятися всього нового.

Меркель не стоїть на боці Кремля. Але, якщо Путіну вдасться її позбутися, то, я думаю, Німеччина буде стоятиме на боці Кремля.

Які стосунки зараз між Меркель і Путіним, між Кремлем і Бундестагом?

Тут треба дуже відрізняти його стосунки з Меркель — дуже напружені, там щира нелюбов. І вони цього не приховують. Є дуже надійна інформація про те, що Путін намагається шкодити Меркель, аж до того, що хоче її скинути з посади канцлера. Що було б не вперше, коли Москва хоче усунути з посади німецького канцлера — такий історичний досвід існує.

Меркель і християнські демократи з одного боку, а з іншого у Путіна є історично хороші зв'язки з соціал-демократами. Герхард Шредер сьогодні певною мірою є секретарем Кремля. Штайнмаєр, міністр закордонних справ, — його тісний соратник, людина, яка підняла Шредера. І Зіґмар Габріель, заступник Меркель і голова соціал-демократичної партії, теж з тієї ж федеральної землі, що і Шредер. Соціал-демократи багато в чому проводять путінську політику.

В Україні про це теж часто говорять, тому що Захід — Франція, Німеччина – постійно кажуть, що Україна повинна виконувати Мінські угоди, інакше існує ризик зняття санкцій. Іноді навіть є думки — «напевно, вони в Німеччині, швидше за все, стоять на боці Кремля».

Меркель не стоїть на боці Кремля. Але якщо Путіну вдасться її позбутися, то, я думаю, Німеччина буде стоятиме на боці Кремля. Тому що і Штайнмаєр такий м'який, і коли, Зіґмар Габріель їздив в Москву, ми жартували, що це було більше схоже на співбесіду під час прийому на роботу в «Газпром», аніж на державний візит. І глава Баварії теж дуже підозріло доброзичливий з Путіним.

Щоб розібратися в ситуації — яку політичну вагу має Меркель на інших політиків?

Зараз вони певним чином нейтралізують один одного. Якби Меркель була одна, я думаю, вона була б більш критична і наполягала на своєму, а оскільки вони в широкій коаліції з соціал-демократами і повинні все узгоджувати, виходить такий пат, нічия.

В Україні ніхто не боїться висловлювати свою думку, в суспільстві відчувається свобода, відсутність страху. Треба пожити в Москві, щоб розуміти, що це таке. Ви вже забули, як це буває по-іншому, і розучилися цінувати ці переваги.

Стосовно України, на що ви тут звертаєте увагу? Які слабкі точки, крім того, що повільно впроваджуються реформи і з корупцією борються не так, як хотілося б.

Мені кидається в очі, що дуже багато людей незадоволені тим, що відбувається, — вони були сповнені надією, що все-таки після Майдану деякі процеси незворотні. Багато хто відчуває себе, мов той ошуканий вкладник, адже «ми вийшли на вулиці, сто осіб загинуло, а тепер тут ті ж політичні ігри». Мені найбільше не подобається, що олігархічний устрій і далі процвітає. Та не варто забувати, що треба відокремити одне від іншого — одна справа, що реформи не такі швидкі, а інше, — що це все одно інший режим, зовсім інша система, ніж в Росії. Ніхто не боїться висловлювати свою думку, в суспільстві відчувається свобода, відсутність страху. Треба пожити в Москві, щоб розуміти, що це таке. Ви вже забули, як це буває по-іншому, і розучилися цінувати ці переваги, а вони дуже сильні. У Москві зараз все-таки дуже важка атмосфера. Агресія відчувається і тисне, а Київ — це як свіже повітря.

Зараз багато говорять про підкилимні домовленості у владі — про те, що президент намагається вибудувати свою вертикаль, і є проблеми з генпрокурором, є непрозорі призначення в уряді... За чим потрібно стежити?

Я вважаю, що ці хвороби у вас спільні з Росією. Але в Москві вважають, що це їхня перевага, і так повинно бути, але у вас вже ніхто не може сказати — ось ми любимо корупцію, це потрібно, і любимо, коли у нас тверда рука, любимо, щоб нами керували. Не треба вимагати від України, щоб вона стала за день ідеальної демократією. Це одна сторона. А інша сторона — страшно саме цим виправдовувати всі помилки — ну а що ви хочете, ми не можемо за один день стати чистою демократією. І мені здається, темп все ж таки можна було ще прискорити.

Поділитись: