Реаліті-шоу про Голокост. Про що стрічка «Зона інтересу», якій пророкують «Оскар»

В український прокат вийшла «Зона інтересу» — стрічка про Голокост, що отримала ґран-прі Каннського кінофестивалю, а тепер претендує на статуетки «Оскара».

На британському аналогові «Оскара» — премії BAFTA — німецька мова картини не завадила тамтешнім кіноакадемікам визнати «Зону інтересу» найкращим британським фільмом року.

hromadske поспілкувалося з режисером Джонатаном Ґлейзером і розповідає, у чому особливість «Зони інтересу» і на що варто звернути увагу під час перегляду.

Сімейний портрет в інтер’єрі концтабору

1943 рік. Зразкова німецька родина відпочиває на березі річки, повертається у свій чистий і затишний маєток, обідає в саду, діти купаються в басейні та пишуть твір про те, як вони провели канікули.

А за стінами цієї ідеальної оселі — «Аушвіц» — найстрашніший концтабір нацистського режиму. У ньому під час Другої світової війни німці вбили близько півтора мільйона людей. Більшість жертв — євреї.

Режисер «Зони інтересу» Джонатан Ґлейзер — сам нащадок євреїв-ашкеназі, одна з гілок його сім’ї походить з Одеси. Він зізнається, що його батько був проти фільму на тему Голокосту, ще й із перспективи саме німецьких катів.

Стрічка знята за мотивами сучасного однойменного роману Мартіна Аміса. Персонажі книжки — вигадані. Ґлейзер повернув героям імена їхніх прообразів: комендант табору «Аушвіц» Рудольф Гьосс, його дружина Гедвіґа та їхні п’ятеро дітей.

А от в’язні «Аушвіцу» в Ґлейзера навпаки зумисно безіменні. Навіть їхні обличчя ми майже не бачимо. І самі жахи табору смерті, про який писав Мартін Аміс, візуально глядачі не споглядають.

Цей задум із замовчуванням справжніх трагедій «Аушвіца» режисер Джонатан Ґлейзер пояснює так:

«Про злочини нацистів ми знаємо зі шкільних підручників. Про них є десятки книжок і фільмів, можна сходити в музеї Голокосту. Це контекст, яким ми вже володіємо, тож я не хотів відтворювати його на екрані. Я спробував натомість зазирнути по той бік геноциду — дослідити людей, які його створили».

Ґлейзер відмовився і від звичних кінематографічних прийомів: руху камери, виставленого світла, великих планів на обличчях героїв. Формально «Зона інтересу» куди більш схожа на реаліті-шоу, де в замкненому приміщенні героїв знімає безліч камер, перед якими розгортаються особисті драми.

Зовнішній світ для героїв таких шоу не надто важливий: у них є професії, улюблена музика, якісь історії з минулого — та навіть якщо зовні війна та геноцид, навряд вони розмовлятимуть про це, значно важливіші побутові конфлікти чи зради.

Немов у такому реаліті-шоу Ґлейзер використав техніку одночасного безперервного знімання з декількох камер, захованих у справжньому будинку, щоб актори забули про них і не так грали по сценарію, як уживалися в ролі, у цьому сценарії прописані.

А от до самого простору команда картини поставилася скрупульозно: Джонатан Ґлейзер два роки досліджував документи «Аушвіцу» й свідчення тих, хто його пережив, аби почати роботу над сценарієм. Декоратори до деталей відтворювали архітектуру й побут справжнього будинку Гьосса та навіть висадили новий сад так, аби він квітнув саме так, як улітку 1943-го.

Едем Третього Райху

«Тут азалії, а тут овочі. Трохи трав. Розмарин, буряк. А це фенхель. Соняхи, — показує дружина коменданта концтабору свій сад матері. — А тут кольрабі. Діти його обожнюють».

Відвідини маєтку матір’ю головної героїні стали чи не єдиним прикладом відторгнення абсурдної реальності, у якій гамір дитячої гри перебивають звуки розстрілів і гавкіт сторожових псів. Непризвичаєну до буднів геноциду німецьку бюргерку шокує вид із вікна на вогнища крематоріїв, не тішать розкоші, відібрані в заможних євреїв і приготована польськими служницями вишукана вечеря.

Сам же сад — не лише виразна локація, до якої раз по раз повертаються герої, а й важливий символ, чи навіть символічне древо, у якому поєднуються багато інших.

Чи це відсилання до біблійних садів? І чи поєднаний цей сад з яблуками, які героїня паралельного сюжету стрічки — безіменна дівчинка-полька — залишає вночі в’язням концтабору на майданчиках, де вони працюватимуть удень? На ці запитання hromadske режисер сказав, що відповідь лишає за глядачем.

«Та направду, осмислено я це не закладав, але на мене, як автора, звісно, впливають культові тексти. Особливо, коли образи є однаково важливими для обох культур — і євреїв-юдеїв, і німців-християн. 

Якщо говорити про усвідомлений вплив на історію з садом, то одним з найдетальніших джерел про справжнє приватне життя родини Гьоссів стали саме спогади садівника й декількох слуг: для коменданта табору та його дружини сад був відрадою й чи не єдиною спільною справою, спільним інтересом».

За цими спогадами відтворювали звички й характери героїв, що немов перегукуються з сумнозвісним Айхманом, про якого писала філософиня Ганна Арендт у неодноразово згаданій критиками та самим Ґлейзером «Банальності зла».

А от побут прототипи героїв зафіксували самі: у сімейному архіві коменданта «Аушвіцу» на світлинах і в щоденниках детально закарбовані й деталі інтер’єру, і одяг, і навіть сніданкове меню. Будинок довелося відтворювати, бо в справжньому помешканні Гьосса нині живуть нові власники.

Сумлінно зігране Сандрою Гюллер і Крістіаном Фріделем подружжя в «Зоні інтересу» так зливається зі своєю оселею, що коли чоловікові пропонують підвищення та переїзд у столицю Третього Райху, дружина навідріз відмовляється покидати «сімейне гніздечко».

Сам маєток — буквально частина «Аушвіцу». Зоною інтересу називали район із технічними та житловими спорудами, відокремленими парканом і колючим дротом від власне концентраційного табору.

У коменданта навіть є окремі двері з будинку безпосередньо на територію, тож через головний вихід він вирушає лише в зовнішній світ. Робота й дім у нього злилися докупи.

Ефективний топменеджер

Масові вбивства для Рудольфа Гьосса — улюблена робота, він живе справою винищення євреїв.

«Успішний управлінець» зустрічається в офісі з керівниками інженерної компанії «Топф і сини» — за випивкою з вишуканих келихів чоловіки обговорюють новий надефективний крематорій, здатний спалювати ще більше трупів за зміну. За потреби пічка може працювати й удень, і вночі. Комендант концтабору захоплюється новими можливостями й прагне якнайшвидше отримати передову розробку у своє розпорядження.

Гьосса цінують і в оточенні Гітлера — комендант отримує підвищення і тепер утілюватиме свій досвід як інспектор і консультант для всієї мережі таборів. Колеги так вражені «досягненнями» Гьосса, що побоюються, як би він не знищив передчасно взагалі всіх євреїв — вони ж бо їм потрібні ще й у трудових таборах як працівники-раби.

Ця частина фільму — такий собі вихід Гьосса з його райського саду. Він натрапляє на поранених солдатів, лунають звістки про поразки Вермахту в боях. Ми дедалі частіше помічаємо реакцію героїв на суто тілесному рівні, їхній організм передчуває «загибель богів».

Ґлейзер навіть зазирає в далеке майбутнє — показує музей «Аушвіцу» в наші дні, через 80 років після дії у фільмі. Але водночас історію самого Гьосса до кінця не доводить — ми не побачимо ні капітуляцію Німеччини, ні Нюрнберг, ні сповідь священнику з благанням про прощення, ні власне смерть на шибениці біля табору, у якому він убив сотні тисяч людей. Про це ми за бажання прочитаємо у власній автобіографії чи бодай на Вікіпедії.

Звуки музики

Документальні кадри сьогодення — не єдине неочікуване художнє рішення в «Зоні інтересу». Джонатан Ґлейзер — режисер, відомий своїм експериментальним підходом. Кожен його фільм не схожий на попередній, але в кожному з них звук відіграє важливу роль. Не дивно, адже починав Ґлейзер саме як режисер музичних відео — працював, зокрема, з Radiohead, Blur і Jamiroquai.

Звук у «Зоні інтересу» вже нагородили премією BAFTA, критики бажають йому і перемоги на «Оскарі», хоч і нарікають, що найімовірніше академіки віддадуть перевагу більш розкрученому «Оппенгеймеру».

У фільмі Ґлейзера звук такий важливий, що фактично стає паралельним художнім твором — Голокост і «Аушвіц» ми переважно саме чуємо. Звукорежисер Джонні Бьорн разом із Ґлейзером ретельно досліджував архівні документи та виписував усі згадки про почуте в’язнями й наглядачами, а також створив детальну тривимірну цифрову мапу табору, яка дозволила йому моделювати, як той чи інший шум було б чути в маєтку коменданта табору.

У наочний спокій і рутину бюргерського побуту родини Гьоссів ззовні втручаються гудіння потягів з ув’язненими, їхні крики, стукіт солдатських чобіт, постріли, гул крематорію.

Прикметно, що зображення та звук зближуються у сценах внутрішнього паралельного сюжету — історії дівчинки, яка допомагає в’язням. Інвертовані кадри, зняті на тепловізійну камеру, невизначені й напружені, що різко контрастує з рештою фільму.

Ці тепловізійні сцени, як і статична камера з загалом відстороненою манерою спостереження, підштовхують до порівнянь з «Атлантидою» українського режисера Валентина Васяновича. І там, і там — за кадром жахлива війна на знищення, а в тепловізор зафіксовані рідкісні миті людської близькості. Тільки якщо робота Ґлейзера занурена в уже далеке минуле, то у Васяновича це прогноз на близьке майбутнє після перемоги над росією.

Музику для стрічки написали Міка Леві — втім, трагічна симфонія дещо відлякала Ґлейзера та Бьорна. Мовляв, вони можуть надміру драматизувати історію, тоді як вона має лишатися холодною та прісною.

Зрештою композиції залишили на початку, в середині та наприкінці фільму як окремі короткі епізоди, які занурюють глядача у новий стан.

Завтра належить нам

«Зона інтересу» — фільм не для умовного «масового глядача». Він повільний, не повністю зрозумілий, емоційно важкий. Оскільки це кіно «авторське», постає остогидле самим режисерам запитання: «Що ви цим хотіли сказати?»

Дещо перефразовую його, звертаючись до Джонатана Ґлейзера: це фільм про минуле чи про сьогодення?

«Це без сумніву фільм про нас сьогодні. Я не намагаюся розповісти якусь забуту історію. Це вже давно зробили до мене. Мені ж важливо нагадати, що ми й зараз повторюємо ці помилки, серед нас і сьогодні є такі, як Рудольф Гьосс і його дружина.

Філософиня Ґілліан Роуз писала, що думаючи про Голокост, ми маємо почуватися в небезпеці так, наче це відбувається зараз. Бо це справді відбувалося не раз і після Другої світової: репресії в Китаї, геноцид у Руанді та Камбоджі, війна в колишній Югославії. І ми бачимо, що зараз людство знову переступає поріг геноциду».

Тому «Зона інтересу» — це без сумніву фільм для нас самих. Пам’ятка про те, що злочини минулого існують не лише в музейних експозиціях і історичних драмах, а й у сучасному світі довкола нас. Що розвиток технологій і покращення рівня життя не ґарантує нам гуманний світ, де люди ставляться один до одного як до рівних.

Як українському глядачеві, мені цікаво, чи буде такий фільм уже про нашу війну на знищення та про наших катів — росіян. Без зайвого спрощення та драматизму — виважений і холодний, наче судово-медична експертиза.