ENRU
BBC

«Не було б цієї війни, якби її не підігріли» — інтерв'ю з режисером Віталієм Манським

Режисер-документаліст Віталій Манський народився в 1963 році у Львові. Дебютував в кінематографі в 1989-му, відтоді зняв більше 30-ти фільмів. Володар понад 100 премій і призів.

Громадське поспілкувалося з режисером про його фільм «Рідні», про еміграцію, про майбутнє Росії і України і про те, чи потрібне примирення.

Ви приїхали в Україну представляти свій фільм «Рідні». Він про сім'ю, яка виявилася розкиданої по містах і країнах, — хтось у Росії, хтось — в Україні, хтось — у Криму; і про те, що відбувається в цій сім'ї, на тлі того, що відбувається в самій Україні. Коли я дивилася фільм, у мене виникло відчуття, що це глибоко особисте висловлювання. Це дійсно фільм, в якому ви просто намагаєтеся осмислити те, що відбувається у вашій конкретній сім'ї, або хочете розповісти про те, що взагалі відбувається з тими, хто опинилися в такій ситуації?

Звичайно, я розглядаю життя всередині однієї, конкретно моєї сім'ї. Але, відверто кажучи, це відбувається в багатьох сім'ях, і в цьому сенсі моя сім'я є цілком типовим прикладом. З іншого боку, сім'я є моделлю, через яку ми можемо точно розуміти процеси, що відбуваються в суспільстві. Моделі самого суспільства.

І якщо говорити про такий підхід, то я вважаю, що розмова про настільки складні і такі трагічні речі, як війна, війна всередині держави, війна принесена твоїм братнім колись сусідом, — це дуже делікатна тема, і якщо її глибинно розглядати, тільки такою, довірливою, інтимною, спокійою мовою, тому що всі інші мови — це вже пропаганда. І в цьому сенсі я не мав іншого вибору як поїхати до своїх рідних людей і почати знімати цю історію.

До речі, ми почали знімати цю картину тоді, коли ніхто, і я в тому числі, не знали, чим це закінчиться.

Так, і там є слова одного з героїв, який каже: «Я знаю точно, 25 листопада 2015 року все буде закінчено».

Так, в цьому сенсі фільм теж дещо незвичайний. Ми жили з цими героями паралельно. Коли Ігор виголосив ці слова — а це було сказано в Одесі — буквально через пару годин був збитий малайзійський боїнг, і війна, яка і без того вже забрала чимало людських життів, набула ще потужнішого, ще більш незворотнього етапу свого розвитку, ми побачили поглинання нових і нових життів, доль.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми всі хочемо вранці прокинутися і побачити, що кошмар закінчився» — інтерв'ю з режисером Ахтемом Сеітаблаєвим

кадр із фільму «Рідні» Віталія Манського

У вас вийшла така метафора — розповісти про конфлікт України і Росії, показавши внутрішній конфлікт у своїй власній родині. Довгий час ми вважали, що Росія і Україна теж родичі.

Послухайте, згадайте «Тихий Дон» — там же теж брати, просто там була громадянська війна, але по суті, це була війна, коли брат йшов на брата. Братські відносини — це не запорука вічного миру. Люди виростають, і вони формують свій індивідуальний світогляд, і за цей світогляд вони іноді готові покласти свою голову.

Інше питання, що, можливо, не було б цієї війни, якби її не підігріли. Я вважаю, що, якщо говорити про російську участь, російську агресію, то участь російської пропаганди завдала більше шкоди, ніж зброя, гроші і ті люди, які фізично приїхали воювати. Вплив пропаганди створив  простір непримирення, який і сформував війну.

А ви розглядали свій фільм як ліки від пропаганди?

Я вважаю, що кіно або мистецтво в цілому не можуть бути протиотрутою. Воно не може вилікувати, воно може дати якесь заспокоєння, може дати людині можливість подумати, зупинитися і ухвалити рішення про необхідність вирішення. Само по собі воно протиотрутою не є. Це витверезнии чинник, слідом за яким може початися процес одужання — медикаментозно, хірургічно, як завгодно, але саме по собі — ні.

Як ви гадаєте, а можна помирити ваших родичів? Можливо, є рецепт як це зробити, тоді ми зможемо помирити країни.

Звичайно, і потрібно помирити, питання тільки в тому, на якій платформі. Якщо люди залишаються при своєму, виникає питання: а навіщо миритися? Тобто, наприклад, людина у тебе краде гроші, і ти про це знаєш. Ну давайте помиримося, він же твій брат! Ну так нехай він хоча б перестане красти гроші. Хоча б процес крадіжки повинен припинитися.

А якщо нічого не змінюється в світогляді, то який сенс мирити людей, які перебувають на принципових, взаємовиключних, фундаментальних позиціях?

Віталій Манський в процесі зйомок Фото: manski-doc.com

Там є дуже показовий момент — розмова по скайпу, коли дві двоюрідні сестри говорять одна з одною, і ти розумієш, що вони взагалі не можуть зупинитися і почути один одного. Ти бачиш людей з діаметрально протилежними позиціями, і обидві сторони вважають, що вони мають рацію.

Звичайно, давайте скажемо правду: величезна кількість росіян щиро вважають, що Крим — це Росія. І переконати їх у протилежному практично неможливо. У мене навіть виникає питання, а чи потрібно їх в цьому переконувати? Ну якщо вони так вважають, то потрібно якось вирішувати, чи треба взагалі з ними продовжувати комунікацію, якщо вони щиро вважають що і Крим — це Росія, і Донбас — це Росія, і Одеса — це Росія, і взагалі Україна — це не держава?

Ось такий парадокс. Ми тут впираємося в абсолютно очевидні речі. Якщо тебе б'є чоловік, батько твоїх дітей, ти можеш раз пробачити, два рази пробачити, а він далі б'є, вмочує головою в унітаз. Але у тебе спільні діти. Ти ж його колись любила. Було весілля і красива фата. Тому що, терпіти? Так, величезна кількість жінок терпить. Чи щасливі вони від цього? Я не знаю.

Інший приклад. Тебе згвалтував чоловік. Але він тебе любить. Але згвалтував. Він каже: «Кинь ти, всяке буває. Я ж від сильних почуттів». Що робити? Багатьом жінкам насильство ламає життя.

Росія відчуває сильні почуття до України, cправді. І Україна повинна для себе вирішити, як жити після насильства.

Знаєте, я намагаюся перевести розмову з високих матерій в дуже зрозумілу, банальну площину.

І все ж у мене питання про високі матерії. З початком цього конфлікту почали говорити, що це конфлікт цивілізацій. Є східні, а є західні ... Або це конфлікт між минулим і майбутнім. Ви щось таке для себе побачили, коли зняли цей фільм?

Мене турбує питання цивілізацій. Питання шляху і розвитку України, Росії. Місце Росії в світі. Я переконаний, будучи західником, що цілісність Росії, яку зараз піднімає на щит керівництво цієї країни і цим пояснює всі необхідні дії і заходи, залежить від просування Росії по західному шляху розвитку. Якщо Росія не увійде в європейську цивілізацію, це буде прямий шлях до її розчленування. Може, ми й не доживемо до цього. Але це трапиться.

Тільки входження Росії в загальну європейську цивілізацію, демократичну і вільну, є хоч якоюсь запорукою подальшого успішного існування. Ну а якщо ми говоримо в контексті подальшого існування України, то це навіть не теорема. Це аксіома: в України немає інших варіантів, у неї немає вибору. Вона розташована між Російською «імперією» і європейською цивілізацією.

У Російській цивілізації є своя центрова сила, яка поглинає всі розміщені навколо неї сателіти. І Україна може бути поглинута. Або вона може увійти в Європейський союз — на тих же умовах, що увійшла вся Східна Європа.

Віталій Манський в процесі зйомок Фото: manski-doc.com

«Росія програла свій шанс демократичного розвитку»

Ми вже перейшли до подій, які відбуваються зараз в Росії. Фільм закінчується тим, що ви показуєте меморіал Борису Нємцову. Очевидно, через невеликий час після його вбивства.

Я показую меморіал Борису Нємцову на ранок після мітингу, присвяченого річниці «входження» Криму до складу Росії. Символічно, що мітинг відбувався на тому місці, де був убитий Нємцов. У Росії все якось змикається, перетинається в одній точці.

Недаподалік від Кремля ...

Так. Недалеко від Кремля. Це порожня площа, на якій розкидані фабрично виготовлені плакати, прапорці. Все це для мене точно символізує абсурд російського суспільства, який ми спостерігаємо.

Чому ви саме цими кадрами вирішили закінчити? Що для вас вбивство Бориса Нємцова? Що це за віха в подіях останніх трьох років?

Це не віха в подіях останніх трьох років. Це останній акорд в етапі руху Росії до побудови демократичного громадянського суспільства, яке зароджувалося в 91-му році під час путчу, і було пов'язане з нашими надіями.

Потім відбувалися процеси, з якими всі так чи інакше, погоджувалися. Той же Нємцов брав участь у приході Путіна до влади. Його вбивство поставило крапку в цій частині російської історії. Це означає для мене, що Росії потрібен новий виток, нова історія. Ця історія закінчилася. Росія на сьогоднішній день програла свій шанс демократичного розвитку. Потрібен якийсь принципово новий катаклізм. Сподіваюся, що це буде не революція, не громадянська війна. Повинна народитися нова цивілізація, яка дасть шанс становленню в Росії іншого порядку.

Але хіба хтось усвідомлює, що цей новий поворот потрібен? Здається, що Росія все далі й далі повертається в минуле.

Саме тому я кажу, що ця історія закінчилася. З вбивством Нємцова, символічним жестом, закінчилася історія надій на демократію в Росії. Крапка. Немає надій. Все заново. З чистого аркуша. Нова історія. Її хтось повинен ініціювати. Хто? Коли? Як? Не знаю. Зараз ми перебуваємо в країні, де надій на демократію вже немає. Більшість проти демократії.

Віталій Манський (праворуч) під час показу його фільму на фестивалі Артдокфест у Москві у 2015 році
Фото: сторінка Віталія Манського у facebook

«Документальне кіно дозволяє поглянути на самих себе»

Є такий стереотип: вважається, що важкі часи, конфлікти надихають художників, з'являється більше нових сюжетів. Зараз велику роль почало відігравати документальне кіно. У всьому світі воно вийшло на перші позиції. Ви згодні з тим, що в смутні часи народжуються нові імпульси?

Я б сказав ширше: не документальне кіно, а процес осмислення, самоаналізу. Це в документальному кіно більшою мірою присутнє. Але в моменти якогось конфлікту, в моменти, коли ти розчиняєшся в болоті, тобі потрібно якось сконцентруватися, якісь мобілізувати сили, які можуть тебе виштовхнути з цього. Ми зараз перебуваємо в такому стані. І документальне кіно допомагає суспільству в цілому. Ми можемо подивитися, які теми по-справжньому хвилюють американське суспільство, в якому теж є різні больові і конфліктні зони.

Особливо зараз, коли виникло словосполучення «Роз'єднані Штати Америки».

Так, але ще до Трампа там існували цілком очевидні проблеми, пов'язані, наприклад, з наявністю у вільному обігу зброї. І тоді Майкл Мур зняв картину «Боулінг для Коломбіни». Або питання уніфікації споживання продуктів у суспільстві, де йде процес ожиріння, — і тоді виникають картини «Подвійна порція» і «Хто годує світ?»

Тобто документальне кіно дозволяє дистанційно, відсторонено поглянути на самих себе в контексті тієї чи іншої серйозної проблеми, ускладнює і загострює твоє власне існування.

А в Росії це, звичайно, питання, що стосуються якогось простору громадянського суспільства. Хто є ми? Що є свобода? Яке наше право? У чому полягає наш потенціал в боротьбі за наше власне майбутнє? Тому російське документальне кіно сильно відрізняється від американського, американське від німецького, німецьке від італійського. В італійському документальному кіно досить потужно присутня тема (особливо вона була актуальна при Берлусконі) громадського сорому за стан власного істеблішменту.

А зараз, звичайно, це проблема біженців. Це головна європейська актуальна проблема, на яку у багатьох немає відповідей. Тобто, звичайно, є відповідь більш політкоректна. Але є питання про те, що робити, коли до тебе в будинок приходить велика кількість людей, яка не бере твою культуру. І так далі, і так далі.

Фото: сторінка Віталія Манського у facebook

Але ж якщо розглядати документальне кіно як спробу самоаналізу, це означає, що саме суспільство повинно бути здатне до такого самоаналізу. А мені здається, що зараз в Росії будь-яка спроба аналізувати себе і якісь свої непривабливі сторони, вона заблокована.

Перш за все, ідеологія і пропаганда говорить людині: ти п'яний, і це твій природний стан. Ти грішна — і це твоя святість. Приблизно так.

Або бути свинею — це нормально.

Ну або так, так. По суті справи, люди, які борються за чистоту власної свідомості, вони і потребують зокрема документального кіно, серйозної, глибокої літератури та журналістики, які дозволяють їм виходити з цього болота, яке засмоктує і вже сильно пахне.

Тому на фестивалі документального кіно в Росії приходять люди, які хочуть за допомогою кіно повернути собі людську подобу. Тому держава робить все, щоб такого кіно не було у сферах масової комунікації. Тому такого кіно давно немає ні на телебаченні, ні в кінопрокаті. Немає взагалі ніде. З 1 січня цього року, наприклад, змінили порядок отримання прокатних посвідчень, без яких в Росії взагалі нічого не можна показувати під страхом судових розглядів. І там змінена форма публічного показу на показ «та іншими технічними засобами». Тобто, по суті справи, тепер без прокатного посвідчення не можна показувати навіть в інтернеті. Тому що інтернет — це і є «інші технічні засоби». Ще просто не було прецедентів судового розгляду держави з інтернет-платформою.

Але фестиваль «Артдокфест» за підсумками 2015 року одержав 7 судових справ в Хамовницькому суді міста Москви. Ці позови подало Міністерство культури за те, що ми показували фільми — студентські, дебютні — без цих прокатних посвідчень. Уявіть: Хамовнічеський суд міста Москви, зал засідань, суддя в мантії, клітка, адвокат, все як годиться. Слухається справа: «Фільм на фестивалі "Артдокфест"».

Все це дивно, тому що російський уряд повинен розуміти: що сильніше закручуєш гайки, то сильніше це вибухне.

Ви це зараз серйозно?

Зачекайте, вам здається, що воно не вибухне ніколи? Вони придумали якийсь новий спосіб постійно охолоджувати цю кріокамеру?

На такі питання я просто не в змозі відповісти. Мені здається, на їхній вік вистачить міцності цих гайок. Я навіть не знаю, про що вони думають, відверто кажучи. Тому що Північну Корею в Росії вже не побудувати. Це точно. І звичайно, все вибухне. І найгірше тоді буде якраз тим, хто зараз закручує гайки. Тому про що вони думають, я просто не розумію.

Віталій Манський на Міжнародному кінофестивалі «Послання до Людини» у Санкт-Петербурзі
Фото: Міжнародний кінофестиваль «Послання до Людини»

Ви б хотіли зняти документальний фільм про Путіна?

Це дуже цікавий персонаж для документального кіно, але не в цій фазі. Коли він буде йти з влади, варто про це подумати.

Просто зараз всі люблять ворожити: а що у Путіна в голові, а що він задумує і так далі. І, напевно, саме зараз було б цікавим таке кіно. Інша справа, що, звичайно, він нікому не відкриється, це суто гіпотетична розмова.

В нинішній фазі його існування до Путіна у мене ніяких питань немає. Все більше, ніж очевидно. Що він думає, то він і робить, а що він робить, ми все бачимо.

Віталій Манський в процесі зйомки Фото: manski-doc.com

«Я не відчуваю в собі сил протистояти гіпнозу, яким покривається весь простір Російської Федерації»

Зараз в Україні почали активно піднімати тему еміграції. Є активна частина суспільства, розчарована в тому, як повільно просуваються  реформи. Багато хто говорить, що, напевно, варто їхати, у нас тут немає майбутнього. Ми говоримо про умовний середній клас, людей від 20 до 45. Ви поїхали з Росії. Чи є у вас порада для цих людей? Потрібно залишатися і вірити в світле майбутнє? Чи навпаки — мислити прагматично і вирішити, що буде краще жити в Польщі, Литві чи США? 

Я вважаю, що людина не зобов'язана державі, в якій він проживає, нічим. А коли вона в ній проживає, то зобов'язана виконувати закони цієї держави. Якщо людина виплатила всі борги, вона може купити квиток і поїхати в Польщу і навіть на Місяць, якщо її хтось туди транспортує і їй там буде комфортно.

Інше питання, що сьогодні, якщо ти вважаєш себе громадянином України, це поняття пов'язане з фундаментальними цінностями. Тоді ти, не будучи винним Україні, а будучи винним самому собі, можеш і повинен допомогти своїй країні, що опинилася в дуже скрутному становищі.

Але знову ж таки: допомогти країні, виконуючи обов'язок перед собою, а не перед країною. Я зараз говорю про свої внутрішні світовідчуття, тому дозволяю собі говорити інтимні речі. Кріпосне право скасовано, його немає, ми не кріпаки. І якщо ти можеш поїхати в Польщу, — їдь. Якщо ти там отримаєш гідну роботу, зарплату, кар'єрний ріст, комфорт і благополуччя. Звичайно, якщо ти їдеш в Польщу і там миєш туалети, а тут ти був програмістом або вчителем, то виникає питання, але це твоє право!

Я розумію, чому така дискусія виникає. З одного боку, люди хочуть поїхати, а з іншого — вони думають: а як я покину України в скрутну хвилину?

Людина це повинна вирішити для себе, виходячи зі своєї внутрішньої гармонії. Якщо для неї гармонійно залишити Україну в цей момент, вона не повинна себе силувати, тому що, якщо для неї це органічно, то користі з неї в Україні не буде. Якщо для неї це не органічно, вона не поїде, тому що для неї органічно зараз, сьогодні захищати країну, допомагати своїй країні в її боротьбі за незалежність, то це інше питання. Це питання органіки.

Віталій Манський на фестивалі Docudays UA у 2016 році з показом його фільму «У променях сонця»
Фото: Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Я тоді запитаю про російську еміграцію як людина, яка сама переїхала з Росії в Україну. Я переїжджала не через політичні мотиви, я швидше через них залишилася. Переїхала я ще до всіх подій. І у мене теж виникали питання, коли все закрутилося: і Крим, і війна на Сході. Я почала відчувати колективну відповідальність, провину за це. І почала ставити собі питання: можливо, мені варто було б повернутися і там, в Росії, намагатися щось змінити? А так виходить, що я звалила, грубо кажучи, і я своє почуття провини і відповідальності ніяк не реалізую.

Я теж перебуваю в схожому становищі, тому для мене це питання не нове. Але якби я відчув, що моє життя в Росії було б ефективнішим (зокрема й для Росії), ніж моє життя в Латвії, і якби я відчував, що у мене є сили на цю боротьбу, я б залишився в Росії.

Але я не відчуваю, що у мене є сили на боротьбу 12 місяців на рік. Я розумію, що я можу 10 місяців в собі акумулювати цю енергію, щоб її вихлюпувати протягом того часу, коли я приїжджаю в Росію, щоб проводити «Артдокфест». Він дуже важливий для Росії, це максимум того, що я можу зробити сьогодні в цей історичний момент її розвитку.

Більше того, я розумію: якщо я буду жити в Росії, я, напевно, як і багато-багато інших, не зможу втриматися від того, що хоч і на 10 відсотків, але мою свідомість буде оброблено. Найсильніша людина теж піддається гіпнозу. Я не відчуваю в собі сил протистояти цьому гіпнозу, яким покривається весь простір Російської Федерації. Тому я їду в зону, вільну від цього одурманюючого, п'янкого, гіпнотичного газу.

Є гарний вислів — «ефект засолювання огірка». Тобто, яким би ви не були незалежним «огірком» зі своїми індивідуальними поглядами, перебуваючи в цьому розсолі, ви неминуче стаєте таким, як оточуючі.

Я абсолютно точно відчуваю цей простір «засолювання огірка». І тому я не готовий звинувачувати тих, хто вже «засолений». Інше питання, я б, напевно, це порівняв не з солінням огірка, а з алкогольним сп'янінням.

Як сказав Борис Акунін, їдучи з Росії: «Тверезому з п'яними не по дорозі».

Так, але п'яний чоловік може протверезіти. Для цього йому потрібно не похмелитися.

Віталій Манський (праворуч) під час показу його фільму на фестивалі Артдокфест у Москві у 2015 році
Фото: сторінка Віталія Манського у facebook

«Десь ми підсадили цю заразу»

Ви не аналізували, що пішло не так? Коли ми все програли? Якщо взяти Росію: тоді, коли віддали громадянські свободи, тоді, коли погодилися, щоб Путін пішов на третій термін? В який момент стався цей перелом і стало зрозуміло, як ви говорите, що у Росії немає можливості для демократичного майбутнього країни?

Є дуже хороша документальна картини Віри Кричевської і Міші Фішмана — «Занадто вільна людина». Вона, здавалося б, про Нємцова, про якого ми говорили, але вона про те, як ми всі (не знаю, наскільки допускає ваш канал, але це дуже точне визначення) просрали свій шанс.

Нормальне слово «просрали».

Тоді його і залишимо в цьому вигляді. Трагічний фільм, і виявляється, що той же огірок, він таки не засолюється в момент опускання в розсіл. Цей процес складається з маси зокрема і якихось незначних деталей, нюансів, обставин, але він незворотній. Гниття є незворотнім.

Іноді відбувається гангрена пальця, а хірургу потрібно відтяти всю ногу. А якщо вона перейшла з пальця на всю ступню, то і людини не врятувати. Я, звичайно, не лікар, (може, зараз якийсь хірург посміхнеться), але в загальних рисах це так виглядає. У гниючому яблуці потрібно вирізати гниль, інакше воно пропаде. Десь ми підсадили цю заразу. Самі підсадили цю заразу, самі не вирізали, бо нам завжди було шкода живе. А вона нещадна, і вона в підсумку все «з'їла».

Днями всі обговорювали виступ Василя Ліванова, який пропонував Путіну звести очі до неба і почути звідти голос: «Залишайтеся ще». Як реагувати на те, що наші улюблені актори, яких нам дуже не хочеться віддавати в цю «банку з огірками», поводяться так?

Дай Бог нам в старості залишатися при здоровому глузді.

Яка різниця, що сказав чоловік, який в силу віку не дуже-то й оцінює, що він робить. А ось ті, хто це показує... Путін, який промовчав і ніяк не прокоментував. Чи не зупинив, не присік і не дистанціювався. Ось це проблема.

Через все, що відбувається, багато з нас посварилися зі своїми друзями, перестали спілкуватися з людьми, які мають, як нам здавалося, спільні з нами погляди. Як це відбувається в тусовці документалістів? Адже документалісти більш тверезомислячі люди, вони бачать реальність через об'єктив і максимально до неї наближені. Що відбувається в цьому середовищі і наскільки воно розділене?

Будь-який кінематографіст залежить від засобів на виробництво фільму, від способу «доставки» фільму глядачеві. Якщо говорити просто, то потрібні гроші на фільм, гроші на телеканали, прокатні організації, які будуть його показувати. Ця залежність, на жаль, вносить певні корективи і в співтовариство документалістів.

Як організатор фестивалю і продюсер премії документального кіно, я переглядаю 70% всього, що знімається в Росії в форматі неігрового кіно. Зараз я бачу, що пішов процес вбудовування документалістів в запропоновані обставини. Хтось ще намагається знаходити себе в деяких паралельних світах, гуманітарних сферах. У радянські роки найталановитіші документалісти знімали фільми не про радянську систему, що було неможливо, а знімали «Замки на піску», «На десять хвилин старше» — більш гуманістичні твори.

Цілком очевидно, що зараз це відбувається і в Росії. Чимало тих, хто намагається себе проявити в ідеологемах державного формату, знімаючи «кримнаш» і, по суті, займаючись публічним самогубством.

Завжди одне й те ж питання: хто винен? Спочатку вони зрадили? Чи держава не залишила їм шансу? Неважливо. Важливо, що ми бачимо і в цьому середовищі розкол. Роз'їдає суспільство бацила — вона всюди. Тому я і кажу, що ми настільки втратили всі шанси, що якщо раніше від «незайманої плоті» можна було відрізати щось і зберегти, то зараз вже все прогнило.

Потрібно, щоб народився новий організм. Старий вже зберегти неможливо.

Віталій Манський на кінофестивалі «Дзеркало»
Фото: Міжнародний кінофестиваль імені Андрія Тарковського «Дзеркало»

«Я готовий повернутися в Росію, якщо відчую, що можу реально їй допомогти»

Торік вийшов ваш гучний фільм про Північну Корею — «У променях сонця». Коли знімали, коли монтували фільм, ви проводили якісь паралелі між тим, що відбувається там, і тим, що відбувається в Росії? І взагалі на пострадянському просторі? Ми були цією великою  соціалістичною країною, ми теж могли так законсервуватися. Але у нас з'явився якийсь шанс розвиватися. І зараз ми бачимо, як Росія, Казахстан, Узбекистан заявляють, що хочуть назад. У Північну Корею.

Такими країнами простіше управляти. Побудувати диктатуру можна за ніч. Видати певні укази і підкріпити це силовим блоком. Побудувати демократію — це дуже довгий, дуже складний і дуже болісний шлях, йдучи яким ти, будучи поводирем, можеш і не дожити до бажаних результатів. Всі пострадянські царьки відроджують диктатуру. Вони думають про себе. Фільм «У променях сонця» — це заклик до всіх замислитися, що може бути з нами, якщо ми віддамо свою свободу. У нас її намагаються забрати, а ми не намагаємося чинити опір.

Що для вас буде сигналом, після якого ви зможете повернутися в Росію? Коли ви зрозумієте, що не заразитеся цією бацилою?

Це різні речі. Я готовий повернутися в Росію, якщо відчую, що можу реально їй допомогти. Не думаю, що повернуся, коли все за мене вже зробить інший: я приїду, мене зустрінуть на Білоруському вокзалі, повезуть на відкритій машині в Кремль і назвуть моїм ім'ям вулицю Тверську. Ні! Я такий варіант не розглядаю. Поки я не бачу, що можу хоч щось зробити, повернувшись до Росії, крім як втратити самого себе.

На завершення — питання про те, з чого ми нашу розмову почали, — про ваш фільм «Рідні». Вам стало легше після того, як ви його зняли? Він подіяв як знеболююче?

Мені стало легше в тому сенсі, що я виконав якийсь борг, якесь зобов'язання, яке мені було призначене не кимось ззовні — я відчув, що повинен це зробити. Коли ти це робиш, то виникає полегшення. Сталося це полегшення від змін на краще? Ні. На жаль, ні.

/Ксенія Туркова, Олексій Тарасов

Підписуйтесь на наш канал в Telegram